У вашому короткому метрі «Новий рік у сімейному колі» та у повному метрі «Бачення метелика» ви показуєте не саму війну, а її наслідки. До 2022 року, чи було у вас відчуття, що війна поступово закінчується і вже потрібно рефлексувати з приводу травми, яку вона залишила?
Це скоріше про те, що війна не тільки там, де стріляють, а всюди, де вона чогось торкається, всюди, де живуть ті, хто брав у ній участь та постраждав від неї. Вона набагато ширша та довша за бойові дії. Я знімав ці фільми, щоб у глядачів було це розуміння і щоб поширити цю емпатію. Щоб вони були aware.
В основі «Бачення метелика» немає реальної історії. Але чи були якісь літературні референси? Наприклад, останнім часом в Україні були перекладені книжки про зґвалтування під час війни: «Жінка в Берліні» Марти Гіллерс про зґвалтування радянськими солдатами німецьких жінок та «Ніби мене (нема)є» Славенки Дракуліч про дитину, яка була народжена після зґвалтування під час війни у Боснії.
Так, дійсно, ми обговорювали цю книгу Славенки Дракуліч впродовж виробництва фільму. У нас було багато референсів. Але взагалі ця ідея прийшла до мене, коли я монтував документальний фільм «Невидимий батальйон» про реальних жінок на війні. Зараз, як ми знаємо, одна з героїнь цього фільму реально знаходиться у полоні, і ми всі не можемо дочекатися, поки її визволять. Ми зважали також на документальні фільми про українську війну, не тільки на ті, які виробила наша компанія і до яких ми були причетні, але й на фільми наших колег: «Війна химер», «Зошит війни» (це взагалі шедеврально змонтована історія з реальних аматорських зйомок). Ми намагалися включити якомога більше реальності в наш фільм.
«Бачення метелика» – феміністський фільм. У короткому синопсисі написано, що головна героїня відмовляється від того, щоб вважати себе жертвою. Ви читали текст Віржіні Депант «Кінг-конг теорія»? Вона також розповідає про зґвалтування та відмову від ролі жертви.
Ні, цей текст не читав. Але, звісно, я ідеологічний громадянин. Я перебуваю на тому полюсі, який стоїть за права жінок. Але я намагався не бути ментором. Нам говорили це ще в університеті: своїми фільмами ви нікого нічому не навчите. Чуттєво та образно – так, але не дидактично. Ми намагалися керуватися тим принципом, що життя завжди ширше та більше, ніж будь-які уявлення про нього. Я сподіваюсь, нам вдалося показати у фільмі профеміністичну позицію - в такій дуже ієрархічній патріархальній структурі, як армія.
Коли питання стосується аборту, тут рішення не робити аборт раптово виступає на стороні pro-choice. Або ж коли ми кажемо про екстремістські чи праворадикальні настрої в українському суспільстві, зокрема у ветеранській спільноті, ми намагаємося не звинувачувати когось, а просто показати травми людини, відчай та агресію, які не знаходять виходу та каналізуються таким чином, що людина стає загубленою. Вона починає блукати і виходить на такий шлях, який веде до жахливих наслідків, в першу чергу для неї. Ми намагаємося показувати ці наслідки і причини, щоб розуміти, чи можна було щось зробити, аби цьому запобігти. Важливо мати позицію, дотримуватися неї у житті та мистецтві, але не намагатися когось повчати своїм мистецтвом.
Перед показом ви зробили акцію про sensitive content. Команда фільму стояла на червоній доріжці з табличками, які зазвичай є в ютюбі як попередження, що відео містить відверті зображення насилля. Я вже була налаштована на те, що у фільмі буде дуже багато ігрових сцен насилля. Та я була вам дуже вдячна, що це не так. На мій погляд, у «Баченні метелика» це зроблено делікатно, на відміну від фільму Васяновича «Відблиск». Можете розповісти, як ви вирішували, яким чином можна показувати насилля та зґвалтування у фільмі?
Ми дуже старалися зробити цей фільм делікатно. Ми багато спілкувалися з людьми з травматичним минулим, не тільки з жінками та жертвами сексуалізованого насилля, а взагалі з ветеранами, у яких був ПТСР, чи з тими, хто втрачав близьких на війні або хто був у полоні. Ми не тільки збирали якісь факти, але також спостерігали за їхнім станом, їхнім підходом до цього досвіду, як вони його переживають, що саме вони видають назовні від цього.
Дуже часто людина запам’ятовує свій травматичний досвід або передає його доволі фрагментарно, якимись незвичними деталями. Свідомість звертає увагу на моменти, які контрастують. Окрім того, що ми хотіли бути етичними та делікатними, ми намагалися зберегти мистецько-психологічний підхід, бо це змушує глядачів емпатувати набагато більше, аніж коли ти показуєш все у подробицях. В людях, які мають цей жахливий досвід, більш за все вражає не те, що з ними відбувалося (звичайно, це жахливо саме по собі апріорі), але те, як вони пройшли через це, їхня сила та воля до виживання. Саме з поваги до цього хотілося бути етичними.
Чому цієї волі до виживання немає у чоловіка головної героїні?
По-перше, нам був потрібен драматургічний конфлікт. Але він не антагоніст. Я сподіваюсь, що це читається: ми до нього теж ставилися з максимальною людяністю і з повагою. Ми намагалися показати, через що він проходить, будучи травмованим опосередковано. Саме тому ми зробили так, що перед цим вирішальним кроком, який він робить, він дивиться пропагандистські матеріали. Ми хотіли показати, що все, що з ним стається, є наслідком того, що на нас напали вороги, при чому не лише зі зброєю, але й ідеологічно, інформаційно. І ця атака триває. Ми продовжуємо нести втрати і внаслідок цього.
Нам треба було показати контраст, що цей травматичний досвід, навіть опосередкований, за певних обставин може людину зламати - або може піднести над собою. В цьому немає нічого радісного та щасливого. Ми зустрічали багато людей, які після свого травматичного досвіду через біль, через неймовірні зусилля, ставали кращою версією себе. Це дає нам надію як суспільству. Це закладено у нашій свідомості і у нашій фізичній природі. Це наше екзистенційне, метафізичне, наше матеріальне та тваринне.
У вашому фільмі є відчуття загрози ескалації не зовнішнього конфлікту, що трапився 24 лютого, а внутрішнього. Ваш герой каже: скоро буде третій Майдан, і він не пройде мирно.
Ми говорили про це до 2022 року, ще з початком нової каденції президента та парламенту. Був цей великий рух про капітуляцію. І при колишньому президентові було дуже багато таких розмов. І навіть зараз, у воєнний час, переслідували ветеранів та волонтерів. Ми всі пам’ятаємо процес над Riffmaster’ом, Яною Дугарь. Ми всі пам’ятаємо, яким був процес по справі Шеремета, наскільки він був несправедливим і які заворушення він викликав. Або справа Стерненка. У нас взагалі є традиція періодично переходити до прямого народовладдя. І, звичайно, є загроза того, що наступне волевиявлення народу буде зі зброєю, бо під час війни обіг зброї став набагато більшим, і він є сірим.
Є багато людей, які вважають, що після Бучі та Маріуполя деякий час буде неможливо знімати ігрові фільми.
Тобто коли говорять гармати, музи мовчать? Можливо, в Бучі і в Маріуполі дійсно не можна знімати ігрові фільми. Зараз взагалі складнувато знімати ігрове кіно в Україні, немає ані фінансування, ані можливостей, ані ресурсів. Але я думаю, що це індивідуальне питання до кожного митця чи мисткині. Чи відчувають вони у собі зрілість та ресурс робити ігрові історії. Якщо є гідна історія, яка проситься бути розказаною, вона має бути розказаною. Мені здається, етичне цензурування не можна універсально прикладати до всього.
Як ти вважаєш, чи буде після війни дисонанс між тим, що захочуть знімати українські режисери та режисерки, та тим, що захоче бачити аудиторія?
Дуже важко сказати, хто з українських режисерів та режисерок взагалі залишиться.
В Україні?
В Україні та в живих. Ми й зараз бачимо, що насправді тем – безліч. Українські кінематографісти будуть хотіти робити кіно про нашу реальність. Звісно, там буде дуже багато війни. Та, звісно, в якийсь момент усі якщо не втомляться, то просто позаповнюють будь-які можливі слоти, які матимуть, контентом про Україну, і для нього вже не буде місця і простору. Але якщо ми будемо вигадливими, відкритими та гнучкими і пропонуватимемо все нові перспективи та оптики, то, думаю, інтерес не спадатиме.
