Перш за все – це ретроспектива живого українського художника. “Нарешті живого!” – часто доводиться чути в розмовах чи читати в коментарях до виставки. Ольга Балашова, співкураторка виставки, повʼязує відсутність таких проєктів із тим, що в Україні практично немає інституцій, які б опікувалися сучасним мистецтвом, а загалом і полем або ж системою сучасного мистецтва з усіма її акторами. Художник є лише одним із таких акторів, а проте, очевидно, найважливішим. Коли зʼявляється розуміння важливості художника, його ролі та мистецької практики, тоді зʼявляється запит і суспільна потреба на виставку чи присутність митця. В іншому разі доведеться постійно відповідати як оглашенним, “чому під час війни?”, “чому зараз?”, “чому саме цей художник?”, обстоюючи територію, на якій ти разом із колегами працюєш. Можливо, це окрема велика тема для тексту, проте саме через сказане вище від багатьох впливових українських художників доводиться чути про найвідоміші західноєвропейські (а раніше – і про російські) музеї, що мають їхні твори в колекціях, тоді як українські – ні. І я не про скиглячого Івана Марчука, а наприклад, про Павла Макова, який часто це наголошує.
За великим рахунком, Тіберій Сільваші є маловідомим художником, говорить Ольга Балашова, а серед колекціонерів та фахового середовища він відомий першочергово як абстракціоніст та автор монохромів. Тому ретроспектива має на меті показати Сільваші як практика, що працює з різними медіа; як впливового теоретика мистецтва та як організатора чи навіть куратора, який на різних етапах значно вплинув на різні покоління українських художників. Відтак просторова архітектура виставки має декілька кураторських траєкторій, а також безліч манівців для глядача, десь проартикульованих кураторами, десь – ні. Вона починається за межами самої будівлі УД: пофарбований фірмовим синім кольором Сільваші паркан уздовж сходів УД втілює ідею живописності поза будь-яким рамкуванням, ідею живопису поза картиною; сусідній до УД кафедральний собор Святого Олександра, де в 1879 році охрестили Малевича – одну з найбільш значимих фігур для Сільваші та “його кіл”; скульптура відверненого від будівлі УД Данте, “кола” якого реферують і до назви виставки, і до простору, у якому вона розміщена.
На першому поверсі куратори відтворили інсталяцію з легендарної виставки “Малярство. Леон Тарасевич – Тіберій Сільваші”, яка відбулася 2000 року в ЦСМ Сороса, що розташовувався в одному з крпусів Києво-Могилянської академії. Тоді Сільваші пофарбував стіни, підлогу, стелю в синій, місцями – рожевий та жовтий кольори, а посеред кімнати поставив чотирикутний басейн із водою. Радянська командна система перетворила простір Могилянки у мілітарний, десакралізувала територію колишнього релігійного браства, створивши на його базі морське училище. Сільваші своїм “Малярством” нібито повернув просторові сакральне значення. На думку кураторів, таке повернення до сакрального спрацьовує й сьогодні, але вже з УД – колишнім Київським філіалом Центрального музею В. І. Леніна. Хоча на цей раз “переживання” синього все ж більш локалізоване та неповне: через те, що простір залишається “відкритим”, цілковите занурення в колір неможливе. Крім цього, не до кінця зрозуміло, до якого сакрального робота Сільваші повертає простір УД .
Кімната в просторі другого поверху наповнена роботами 77 художників із різних кінців світу, що загалом представляють non-objective art. Сільваші – один із них. Безпосередньо під роботами нема підписів, адже художники цього напряму часто прагнуть деперсоналізуватися, аби уможливити зустріч з мистецтвом як таким, непреобтяженим символічним чи реальним матеріальним капіталом.
Третій поверх, власне, є ретроспективою художника: тут ми натрапляємо на реконструкцію його трьох майстерень; роботи його вчителів і учнів – реальних і символічних, із якими зустріч так і не відбулася; його основні кураторські проєкти та періоди творчості. Що характерно, попри те, що ретроспектива передбачає лінійність і хронологію, на виставці вона відсутня: подібно до того, як сам Тіберій переписує свої роботи (на звороті полотна може стояти декілька різних дат), у довільному порядку можна переглядати блоки ретроспективи, серед яких –“майстерні”, “вчителі”, “Альянс 22”, “монохроми”, “Живописний заповідник”, “відмови”, “медіуми”.
Четвертий поверх представляє архів Сільваші з унікальними фотографіями, газетними статтями, каталогами та ескізами нездійснених задумів.
Зрештою, пʼятий поверх представляє роботи “молодих українських художників”, що в той чи інший спосіб “йдуть за Сільваші”.
Формулювання “в той чи той спосіб” у інформаційній кампанії проєкту “Кола Сільваші” зʼявляється двічі. Причому обидва рази в характерних випадках, де справді цікаво подумати – чому виникає неозначений умовний спосіб?
Перший випадок повʼязаний із присутністю у просторі виставки творів художників, які на певному етапі стали важливми для Сільваші. Мова про Рембрандта, Мемлінга, Веласкеса, Караваджо, Моранді, Ротко тощо. Роботи цих художників, як зазначено у пререлізі, присутні на виставці “в тому чи іншому вигляді” – тобто переважно як репродукції з книжок чи листівки з музеїв. Навіть один твір Сільваші представлений у вигляді репродукції у поганій якості: йдеться про єдину гіперреалістичну роботу художника, яка зберігалася в Маріупольському художньому музеї імені Куїнджі, проте після влучання авіабомби в музей у 2022 році та окупації міста, доля картини невідома.
Куратори зумисне проблематизують доступність мистецтва. Якщо сьогодні, у звʼязку з російською війною в Україні, вона постає через убезпечення колекцій усередині держави та неможливістю виїзду за кордон частини населення, то в СРСР ситуація була складнішою. Історію мистецтв, названу “всеобщей”, вивчали переважно за репродукціями, розміщеними в чіткій та структурованій ідеологічній канві. Ці репродукції (часто чорно-білі) були позбавлені не тільки беньямінової “аури”, але й бодай відносних технічних характеристик оригіналу. Яким було це сприйняття мистецтва та його історії, вдало утілює робота Нікіти Кадана, представлена на виставці: про Марка Ротко можна було дізнатися саме з чорно-білої ілюстрації (щоправда, з підписом кольорів) у брошурі 1961 року «Проти абстракціонізму в мистецтві», присвяченій осуду абстрактного мистецтва. При чому цю репродукцію Кадан розміщує поруч із вернакулярною порнографічною фотографією із 1970-х років.
Україна завжди була (і досі, у звʼязку з війною, залишається) поза простором справді великих світових виставок, створених у партнерстві між великими інституціями, у колекціях яких перебувають важливі, у сенсі репрезентативності і не лише, твори мистецтва. Водночас такі виставки завжди були, навіть після 2014 року, в Російській Федерації. Відповідно, згадки про належність до історії західного та світового мистецтва українських художників залишалися розмовою у вакуумі. Тут варто згадати виставку “Матвій Вайсберг у Музеї Ханенків” (2020 рік, кураторка – Олена Живкова), де штудії–оригінали Вайбсерга, – “освідчення в любові” до Брейгеля чи Жоржа де Латура, – були розміщені поряд із невеликими репродукціями референтів. Тоді поставало питання: як виглядала б виставка, якби на ній були представлені оригінали цих творів? І чому вони були представлені так само і в “Колах Сільваші”, лише в “тому чи іншому вигляді”? Через неможливість – у звʼязку з тим, що ця виставка відбувається в Києві, в Україні? Чи через кураторський підхід? Спочатку мені здавалося, що тільки перше. Проте виставка в УД ставить питання про особливе становище художників у СРСР, яке, зрештою, вплинуло на їхню філософію, формальні рішення та естетику. Тетяна Яблонська, викладачка Сільваші в Академії, у спогадах описала, як потрапивши до Італії, відчувала провину, що бачить те, чого ніколи не побачать її учні.
Удруге з “тим чи іншим способом” ми зіштовхуємося на пʼятому поверсі УД. Як на мене, одні з найточніших “рим” на виставці. Саме тут показаний чорний квадрат Антона Саєнка поряд із монохромними чотирикутними роботами Каті Бучацької, яка виготовила фарбу із землі деокупованих Мощуна, Горенцки, Бучі. Або мармурові складки з метрополітену Нікіти Кадана та абстрактні композиції Лади Наконечної: представлені в 2021-му на виставці “Дисципліноване бачення” в НХМУ, вони приховують сліди воєнніх дій на Донбасі, залишаючи тільки форму та найпростіші геометричні фігури. Проте частина представлених тут художників “ідуть за Сільваші” через безпосередній звʼязок, а інша частина – в “той чи інший спосіб”, через поезію і риму, які виникали, зокрема, під час обговорення текстів Тіберія кураторською командою з цими художниками. Це надає пʼятому поверхові певної автономності: він виглядає окремою виставкою після ретроспективи та архіву Сільваші. Ольга Балашова підкреслює, що Сільваші не мав “прямих” учнів, адже його так і не запросили викладати в Академії – “і це показово для Академії, а не для Тіберія”. У ситуації коли немає стійких інституцій, мистецький процес та історія мистецтв теж стають атомізованими, інтуїтивними, слабко скоординованими.
Подібні виставкові проєкти можуть координувати та створювати моделі, придатні для розмови. Говорити – значить узагальнювати, обмежувати. У сподіванні на розуміння іншим, ми орієнтуємося на вокабуляр іншого. Що багатший цей вокабуляр, то складніша, а отже, і цікавіша розмова, у якій можна додавати нове так, аби воно залишалося стравним для розуміння. Говорити і обмежувати – а отже, обирати і створювати, – треба наважитися. Куратори цієї виставки не стільки демонструють знакові, усталені речі та готову мову, скільки створюють простір для мислення і дискусії про цілий відтинок історії мистецтва України. Простір самого УД, попри все, не перестає бути (принаймні для мене) місцем для виставки досягнень народного господарства.
“Кола Сільваші”, отже, лише “в той чи інший спосіб” є великою музейною ретроспективою автора. Борис Філоненко, співкуратор виставки, згадує, що однією з робочих назв виставкового проєкту був “Фермент Тіберія” – адже Сільваші писав про живописця як про фермент, який, розчиняючись, пришвидшує реакції та взаємодію між іншими елементами. Сільваші на виставці постає таким ферментом у складній послідовності звʼязків, що створили його та на які, прямо чи опосередковано, впливає він. Ретроспектива творчості митця – насправді лише один із епізодів його життя, і так само лише фрагмент виставки. Нарешті ми маємо змогу спостерігати, осмислювати та говорити про різні, часто суперечливі контексти поза матрицею оповідей “чому це шедевр”, неприйнятний самому Тіберію. Проте ця матриця є сьогодні настільки потужною, що стала придатною навіть до опису “Лайна художника” Мандзоні, не кажучи вже про “Чорний квадрат” Малевича чи “кольоропис” Сільваші.
***
Виставка “Кола Сільваші” триває до 27 жовтня.
Кураторська група виставки – Лідія Аполлонова, Ольга Балашова, Анна-Марія Кучеренко, Борис Філоненко та Ярослав Футимський.Запрошені куратори – Сергій Попов, Мирослав Вайда. Кураторка публічної програми – Катерина Яковленко.