Для того, щоб зрозуміти, що сталося, потрібно знати, хто ж такий п'ятий президент Тунісу Каїс Саїд. Він з'явився на політичній сцені країни тільки у рік президентських виборів – того самого 2019 року. До цього Саїд був шанованим юристом, але політикою не займався. Його президентська кампанія була відзначена цілою низкою популістських кроків і пропозицій, які подобалися людям – відмова від фінансування своєї кампанії з державних фондів, критика «традиційних політиків», заклики до боротьби з корупцією, захист смертної кари, ненависть до сексуальних меншин... Суперником Саїда у другому турі був відомий підприємець і політик Набіль Каруї, телеканал якого (який збіг!) був головним рупором «Жасминової революції» 2011 року. Каруї був одним із фаворитів президентських виборів, але якраз напередодні його звинуватили в корупції і заарештували (випустили тільки напередодні другого туру). І Саїд, зрозуміло ж, переміг із результатом, який може вгадати будь-який українець. Так, 73 відсотки.
Оскільки на момент парламентських виборів партії в президента не було, він почав війну з парламентом, звинувачуючи депутатів у корупції і неефективності і змінюючи один уряд за іншим. Утім назвати туніські уряди ефективними я остерігся б – у країні спостерігається перманентна соціальна криза і фактично провалена боротьба з пандемією. Різні політичні сили весь час намагаються між собою домовитися, а результатом компромісів стає зволікання з реформами.
Ось президент і скористався народним невдоволенням, щоб одним ударом покінчити і з опонентами, і з незалежними медіа, і з політичною післяреволюційною системою в цілому. І в цьому його підтримали збройні сили, які забезпечували стабільність авторитарних режимів Хабіба Бургіби і Зін аль-Абідіна Бен Алі аж до 2011 року. Причому варто нагадати, що Бен Алі прийшов до влади не просто як наступник першого президента Бургиби, а в результаті так званої першої «Жасминової революції» 1987 року. І якщо Саїду зараз вдасться встановити в Тунісі авторитарний режим, який спирається на багнети і народний ентузіазм, це буде лише означати, що друга «Жасминова революція» закінчилася тим самим, що й перша – авторитаризмом із відкладеним результатом.
І тепер повернемося в Україну. Наша перша «Жасминова революція» – Майдан 2004 року – призвела до повернення Віктора Януковича в крісло глави уряду вже у 2006 році і до остаточного торжества авторитаризму у 2010 році. І якщо Володимиру Зеленському вдасться узурпувати владу, то це буде означати, що і друга українська «Жасминова революція» – Майдан 2013-2014 років – призвела до авторитаризму з відкладеним результатом.
Тож не варто дивуватися подібності Тунісу та України. Обидві країни дійсно багато що об'єднує. Тут і відносна пластичність політичної еліти в роки авторитаризму, що дозволяє перемагати повстанцям, але залишає при владі все той самий політичний клас з невеликими вкрапленнями борців з авторитарними режимами. І готовність населення до протестів. І віра того населення в політичне диво, що дозволяє скористатися ситуацією будь-якій випадковій людині, що обирається тільки тому, що вона ніби поза політикою. Різниця хіба що в тому, що в Тунісі для авторитарного правління потрібна підтримка військових, а в Україні – олігархічного клубу. Проте це мало що змінює, тому що в будь-якому разі йдеться про те, що самозвана егалітарна меншість вирішує за більшість населення і маніпулює інтересами та сподіваннями цієї інфантильної і наївної більшості.
Тому для майбутнього Тунісу було б, зрозуміло, краще, якби – за всієї неефективності політичної еліти країни – президент Саїд програв свою битву за владу. Як, утім, майбутнє України неможливе без поразки президента Зеленського: в іншому разі Українську державу очікує передбачуваний крах.
Карфаген популізму (і це вже не просто красива цитата, адже резиденція президента Тунісу розміщується в Карфагені) має бути зруйнований.