Чому Росія заговорила про договір
Почнімо з важливого питання: чому Росія раптом почала відводити свої війська з київського та чернігівського напрямів, навіщо вона змінила тактику ведення війни? Відповідей тут кілька.
По-перше, у Росії усвідомили, що в них недостатньо сил для того, щоб окупувати Лівобережну Україну, включно з Києвом, Черніговом та всією її центральною частиною. У Москві зрозуміли: поки що вони можуть лише спробувати захопити Донбас і провести сухопутний коридор на південь – до Криму, в ідеалі – захопити Одесу для реалізації проєкту «Новоросія», про який Путін згадував напередодні війни.
Це завдання зараз є максимальним для російського керівництва, проте і воно може виявитися нездійсненним. Чому? Тому що війська РФ для цього повинні оточити і перемогти найсильніше українське угруповання, що розміщується на сході нашої держави, а воно чинить значний і успішний опір противнику. До того ж російським військам треба взяти кілька важливих міст і обласних центрів, що зробити їм не дадуть.
З цього випливає більш тактичне розуміння нинішньої ситуації: армії РФ складно вести бойові дії зараз, за такої погоди, на півночі України, коли йде дощ, сніг і починаються заморозки. Найближчого місяця значно зручніше проводити атаки на південному сході країни.
Нещодавно радник керівника Офісу президента Михайло Подоляк зазначив: «Жодної "афганізації" й тривалого, виснажливого для Росії конфлікту, як хтось очікує, не буде. РФ піде з усіх територій, крім півдня та сходу, спробує там наглухо окопатися, поставити ППО, різко знизити втрати й диктувати умови».
«Афганізація», тривала війна, про яку сказав Подоляк, справді не потрібна ні Україні, ні Росії. Однак афганського сценарію в нашій країні взагалі бути не може, про що я довгий час писав ще до початку безпосередніх військових дій.
В Афганістані війна була партизанською, а в Україні вона традиційна – за прикладом великих зіткнень періоду Другої світової. В Афгані що радянські, що згодом американські війська розгорталися на мережі військових баз (на підконтрольній Україні території цього немає). В азійській країні патрулювання та затяжні бої велися за рахунок місцевих сил – у нас таке можливе лише на Донбасі та Кримському напрямку.
По-друге, і це вже політичний момент, Росія хоче уникнути подальших санкцій з боку Заходу, які загрожують заблокувати обхідні шляхи для великого російського капіталу. У Кремлі не чекали двох речей – такого затятого опору українців і жорстких санкційних дій США та їхніх союзників у Європі та Азії. У Москві хочуть загальмувати цей негативний процес.
З іншого боку, російському керівництву необхідно показати своєму внутрішньому споживачеві хоч якусь ілюзію перемоги – отже, треба спробувати взяти весь Донбас і вийти на південні українські рубежі. Тоді можна буде виправдати так звану спецоперацію. Адже недарма ключові пропагандистські ресурси РФ останніми днями почали писати – «спеціальна операція із захисту Донбасу».
Ті, хто каже, що російські соціологічні дослідження підтримки росіянами війни не мають значення, не розуміють політичних реалій РФ. А вони такі: Путіну треба зберегти владу зараз, йому важливо продовжити термін перебування при ній після 2024 року, йому необхідно, щоб його рейтинг був високим, щоб його підтримувало суспільство. Ба більше, глава Кремля розуміє, що саме цей рівень підтримки дозволить за необхідності провести мобілізацію і пояснити, чому країна перейшла на рейки виключно воєнної економіки з усіма подальшими наслідками.
А що росіяни? Не треба плекати ілюзій: російське суспільство масово підтримує війну і бажає знищення України в її нинішньому вигляді.
Тільки якщо схід України захоплений не буде, якщо результату не буде досягнуто, влада в Росії може похитнутися. Тому що піднімуть голову ті, кого Путін, розпочавши війну, обнулив, – а обнулив він умовний «середній клас» і частину олігархів, які могли б підтримати протести.
І ось заради того, щоб узяти тактичну військову та політичну паузу, Росія вирішила вплутатися у процес формування мирного договору з Україною.
Проблемність нейтрального статусу
У переговорних позиціях України та Росії існує суттєва відмінність. Київ хоче якнайшвидше завершити війну, відкинувши російські війська хоча б до тих територій, що були захоплені РФ до 24 лютого 2022 року – до моменту оголошення Путіним великої війни. Москва ж бажає затягнути час за допомогою переговорного процесу, щоб покращити свої позиції, перегрупувати війська та здійснити напад на південний схід, при цьому загальмувавши процес запровадження санкцій (насамперед з боку Євросоюзу).
Поки що нам відомі, та й то фрагментарно, пропозиції української сторони. Сприймати їх як константу не варто, тому що все ще буде змінюватися багато разів.
Насамперед керівництво України запропонувало оголосити нейтральний статус, відмовившись від вступу до НАТО, тим більше, що Альянс дав чітко зрозуміти, що найближчими роками точно не розглядатиме питання членства нашої країни.
Однак це позиція Організації, вона може змінитися в той момент, коли Росія ослабне.
За нейтральність Україна намагається отримати гарантії від Москви та цілої низки столиць, причому такі, які будуть закріплені міжнародним договором. Як повідомили в Офісі президента, зобов'язання, що візьмуть на себе країни-гаранти, будуть не гіршими, ніж у 5 статті Статуту НАТО, яка передбачає колективний захист у разі нападу на одного з підписантів.
«У папірці та слова ми не віримо. Гарантії безпеки – це коли є дієвий документ», – заявив президент Зеленський в інтерв'ю телеканалу CBS.
Тут виникає відразу безліч викликів, про які все ж таки варто згадати.
Перше. Між Україною та Росією було кілька договорів, не меморандумів, що гарантували з боку РФ територіальну цілісність нашої держави. Так званий великий договір про дружбу, співпрацю та партнерство, де Росія зобов'язалася поважати суверенітет України та підтвердила непорушність наявних між обома державами кордонів. Москва його порушила в той момент, коли окупувала Крим і частину територій Донбасу.
Те саме сталося і з Харківськими угодами, які визнавали суверенітет України, гарантували недоторканність її територій, включно з Кримським півостровом, і зобов'язували Росію не розміщувати там ядерну зброю та велику кількість військ. Росія спочатку денонсувала ці угоди в односторонньому порядку.
Знову ж таки, це не Мінські домовленості, не Будапештський меморандум – документи, де були погано виписані міжнародні зобов'язання та відповідні захисні механізми. Однак РФ на ці договори наплювала. Виникає питання: чому вона не зробить те саме з мирною угодою, яку запропонує нинішня українська влада?
Друге. Росія ставить знак «дорівнює» між нейтральністю України та її позаблоковістю. А це не одне й те саме. Нейтральний статус – це відмова однієї країни нападати на іншу. Крапка. Україна може бути частиною будь-якого альянсу, але фіксує, що ніколи не нападе на конкретну державу. До того ж нагадаю, що не НАТО формує головний міжнародний порядок денний, а Рада Безпеки ООН, де Росія має право вето, де вона може заблокувати будь-яке негативне колективне рішення.
Ба більше, 5 стаття Статуту Альянсу не передбачає виключно військової відповіді в разі нападу на одного з учасників НАТО: там сказано, що кожна країна – член договору на свій розсуд вживає заходів для захисту союзника – від відправлення військового контингенту та зброї до санкцій і оголошення великої стурбованості.
Є ще один важливий нюанс: для Росії нейтральний статус України полягає у відмові нашої держави від вступу до НАТО та всіх альянсів/союзів, куди входять західні країни чи інші суперники РФ. Проросійське ОДКБ до цього списку не включено – про це варто завжди пам'ятати.
Третє. Для вирішення питання позаблокового статусу українська влада має скасувати кінцеві положення Конституції України, де чітко закріплено стратегічний курс з набуття членства в НАТО. Для цього українські переговорники пропонують провести всеукраїнський референдум, який, зрозуміло, має відбутися після припинення бойових дій.
Закон про всеукраїнський референдум, який ініціював президент Зеленський, чітко вказує, що не можна ставити на розгляд громадян питання, які можуть підірвати державний суверенітет, цілісність України та створити в перспективі загрози національній безпеці.
Трактування цієї тези може бути двояким. Хтось може сказати, що гарантії безпеки та нейтральний статус покращать безпеку держави, а хтось – що відмова від НАТО, навіть від проведення спільних з Альянсом військових навчань, може створити в перспективі умови для ослаблення України або, не дай боже, чергового нападу Росії.
Далі виникає безліч найважливіших питань:
- чи можна проводити референдум під час перемир'я та припинення вогню та чи буде законним його результат?
- чи буде легітимним референдум, якщо його не провести на нещодавно окупованих територіях України?
- як бути з виконанням передбаченої законом процедури щодо зміни Конституції, яка з двома голосуваннями парламенту займає рік?
- коли можна проводити такий референдум – до підписання та парафування договору чи перед його ратифікацією тощо?
На всі ці питання надалі потрібно буде отримати відповіді.
Четверте. Україна просить гарантії безпеки від країн, що й так входять до складу НАТО. Якщо на Україну нападуть, вони будуть зобов'язані захищати нашу державу, а отже, їхніх військових атакуватимуть. У разі нападу на контингент тієї чи іншої держави – члена НАТО, нашого гаранта, Альянс повинен буде відреагувати. Може, Київ таким чином намагається для себе вирішити відразу два питання – участь країн НАТО у захисті нашої країни за відсутності членства в Організації та оголошення нейтрального статусу, якого вимагає Росія.
П'яте. Усе ж таки варто чітко усвідомлювати, що частина країн, які згодні гарантувати нам безпеку, не погодяться з вимогами України. Хтось не захоче надавати жорсткі зобов'язання, вказавши в документі низку застережень, а хтось навпаки – вважатиме, що угода з Росією зараз призведе до послаблення позицій України. Ми вже чуємо такі заяви з боку окремих столиць.
Частина країн Заходу бажає, щоб Росія застрягла на території України, щоб на неї чинився сильний економічний тиск і вона не змогла у найближчі не рік – два, а п'ять – десять – п'ятнадцять років загрожувати Європі. Остання хоче отримати час для воєнної підготовки.
А друга частина держав, наприклад Німеччина, бажає, щоб Україна підписала будь-який мирний договір, щоб вона погодилася з більшістю вимог Росії, аби повернутися до звичної торгівлі з РФ.
Також незрозуміло, як бути з тим, що Росія має стати гарантом безпеки України. Річ не лише в тому, що РФ є наразі країною-агресором, а в тому, що гарант при цьому має сплатити компенсації постраждалій стороні. А це означає, що цей пункт має бути прописаний у договорі.
Тут Україна має знайти власний шлях, щоб захистити територію та громадян.
Тепер головне: чи можливий нейтральний статус? Так, але тільки якщо Україна отримає гарантії недоторканності своїх кордонів, якщо замість консультацій будуть прописані чіткі механізми допомоги Україні в разі нападу, яка буде включати сучасне на той момент летальне озброєння, новітні літаки та вертольоти, протиракетні системи, артилерію, бойові кораблі та інше. Якщо буде прописана обов'язкова підтримка у вигляді військових контингентів та санкційної політики, ядерний захист (коли йдеться про без'ядерний статус). І якщо країни-гаранти зобов'яжуться у мирний час допомагати розвивати українську оборонну промисловість, постачати та продавати нам озброєння, посилювати силові відомства, надавати будь-який захист – від кібернетичного до супутникового.
«Мені потрібні юридичні потужні гарантії: зброя, людський фактор, санкційна політика, реакція – превентивна, не після того, як у нас вбиті тисячі людей, не після восьми років війни на Донбасі», – наголосив Володимир Зеленський.
А якщо ні, то Росія скористається ослабленою Україною, виконає роботу над помилками і знову нападе на нас.
Утім, схоже, українська влада не збирається йти проти інтересів України: Київ дійсно хоче отримати максимальні гарантії безпеки. Тут існує лише одна проблема – Росія та її позиція.
Кінцева мета Кремля
Усі ці питання, а також проблеми врегулювання статусу Криму та Донбасу, правду кажучи, не важливі. Річ у тому, що Росія поки що не збирається нічого виконувати і щось підписувати. Усе, що нині погодиться підписати російське керівництво – акт про капітуляцію України, чого точно не буде.
Росія проводить переговори, як вона це, до речі, робила за двох Мінських процесів, лише з однією метою – створити умови, коли можна отримати багато поступок і нових територій. Відмінність лише в тому, що нині Москва так високо підняла ставки, що зупинятись на досягнутому вона не збирається, як і задовольнятись лише захопленням Донбасу.
Усе, що зараз робить РФ, – організовує для себе тактичну паузу, аби сконцентрувати сили та почати просування на південному сході України.
«Тактика салямі» – раніше так називали поступову радянизацію територій. У нинішніх реаліях цей термін набуває схожого забарвлення. І саме це збирається робити Росія в Україні, оскільки бліцкриг не вдався.
Що дужче грузнутиме Росія в Україні, що більше вона окопуватиметься на Донбасі, що сильніше на неї тиснутимуть Захід і його союзники, то швидше ми підійдемо до реального процесу переговорів, де вже Україна отримає справжні, юридично зобов'язувальні гарантії безпеки.
Подібний сценарій можливий лише в разі великого договору на кшталт Версаля або Потсдама. А поки що через дії РФ Україна все дужче наближатиметься до Євросоюзу – уже зараз йдеться про конкретні дії з набуття статусу кандидата в члени ЄС. Зрештою, своїми діями Путін запустив процес єднання політичної нації – той процес, якого століттями не могло досягти українське суспільство.
Стратегічне завдання Москви не зміниться: вона так само намагатиметься, бажатиме захопити Україну. Не зможе Росія це зробити лише в одному випадку: якщо буде ослаблена і їй буде не до нас. А що договір? Він просто створить можливості для миру, який буде також тимчасовим. Адже треба розуміти: Росія – сусід, який постійно воює, сусід, який не бачить свого майбутнього без серця імперії – України. А завдання України – бути головною артерією Європи.
«Не треба плекати порожніх надій, що вони (росіяни. – LB.ua) просто підуть з нашої землі. Ми можемо тільки вибороти мир», – Володимир Зеленський.