Ви протягом місяця показували “Погані дороги” у Ризі, Вільнюсі, Клайпеді, Празі, Мюнхені та Берліні. Це складна й емоційно виснажлива для глядача вистава. Як її сприймали іноземці? Чи відрізнялось це сприйняття у Прибалтиці, яка довший час була під радянською окупацію, від сприйняття в Центральній Європі?
Вистава сприймалася насправді по-різному, але я б не сказала, що Прибалтика відрізнялася від Німеччини. Кожне місто мало своє емоційне обличчя в цьому сприйнятті. Наприклад, Рига була більш відсторонена, більш холодна, а Вільнюс — дуже теплий і розуміючий. Неочікуваним був Мюнхен, після якого підходили глядачі і висловлювались таким чином, що я розуміла: ми бачимо ситуацію з війною однаково. Хоча новини і висловлювання політичного представництва Німеччини складають трошки іншу картину.
Згадаймо, що “Погані дороги” були написані Наталкою Ворожбит невдовзі після початку війни на Донбасі 2014 року. Вочевидь, сприйняття українського глядача зараз, після великого вторгнення, також змінилось.
П'єса була написана, коли Наталка робила драматургічну подорож Донбасом і збирала матеріал. В основі цієї п'єси — документальні інтерв'ю, записані Наталкою на українській території Донбасу, наразі тимчасово окупованій. На жаль, ми ще не мали змоги перевірити, яким чином український глядач буде сприймати цю постановку після 24 лютого, оскільки театр Драми і комедії зараз не працює. Театр не має бомбосховища. Тож ми чекаємо на перемогу України в цій російській війні проти всього українського. І, сподіваюсь, будемо мати змогу чути глядача з його новим сприйняттям.
Я мала на увазі тих українських глядачів, які приходять на ваші вистави в європейських містах.
Ці люди дуже раді нам, раді нас бачити. Багато хто з них справді вже бачили цю виставу на нашій рідній сцені — і вони кажуть, що тепер зовсім по-іншому дивляться на неї, що тоді вони не зрозуміли її так, як розуміють сьогодні.
Я знаю, що у вас є пропозиції від низки європейських театрів попрацювати якийсь час на їх сцені, щоб пережити цей період. Чи плануєте ви реалізувати якусь із цих пропозицій?
Наразі всі нові проєкти існують на рівні перемовин. І це не те ж саме, що домовитися про проєкт в Україні. Це дуже складно і з фінансової, і з логістичної точки зору. В нас нема пропозицій, умовно, евакуювати весь театр і працювати на якійсь іншій європейській сцені. Треба ставитися до цього з розумінням: усі закордонні театри живуть своїм життям і мають свої плани. Але ми маємо пропозиції індивідуальних проєктів, куди ми можемо запрошувати українських акторок і акторів. І мені здається, що це дуже цінно, що цим варто користуватися. Таким чином ми можемо підтримувати життя театру, який ми маємо зберегти до мирних часів.
Усі роки незалежності український театр, здається, був відрізаний від світового контексту. Він існував у начебто окремому просторі — на відміну від українського кіно, літератури, візуальних мистецтв. Зараз ситуація змінюється: це і ваш тур, і український павільйон на Авіньйонському фестивалі… як ви це оцінюєте? Чи справді це так?
Це складне питання. Ми справді були ізольовані, не були усвідомлені як інструмент — на відміну від країни, яка зараз воює проти нашої ідентичності усіма доступними методами. Український театр був десь на задвірках політичної уваги. І мені здається, що ті наслідки, в яких ми зараз живемо, зумовлені і цим також, таким положенням українського мистецтва в цілому. Ми якось бултихалися кожен сам по собі, робили, хто на що був спроможний. І коли ми зараз бачимо, хто і яким чином відкриває Авіньйонський фестиваль (цьогоріч Авіньйон відкрила вистава російського режисера Кирила Сєрєбрєннікова "Чорний чернець" за повістю Чехова, — Ред.), то можемо підрахувати, скільки річних бюджетів нашого театру вкладено Росією в одну цю виставу.
Тож російська пропаганда зараз продовжується руками таких начебто вимушених біженців, як Сєрєбрєнніков чи інші театральні режисери й актори. Якщо ж говорити про український театр — зараз є можливість, яка постала перед нами жахливим, кривавим шляхом. І вона дуже швидко зникне, якщо керівництво нашої країни не усвідомить, що треба нею користуватись. В нас не вийде перевісити відповідальність за цю можливість на Європу: треба суб'єктно до неї поставитись.
Що саме це має бути? Має бути створена якась державна програма підтримки?
Наразі складно про це говорити, оскільки війна триває. Але якщо ми говоримо, що зараз армія – найважливіше, це не означає, що керівництво країни не може і не має займатися чимось іще.
Мені здається, що нам всім потрібна пауза на усвідомлення нової реальності. Нам всім потрібна стратегічна сесія. Якщо ми зараз проігноруємо ці трансформації і можливість змін, якщо ми зараз повернемось на ті самі рейки, з яких ми зіскочили 24 лютого, то не треба тоді говорити про нову парадигму чи про те, що ми тяжіємо до європейського суспільства. Мені, наприклад, в цій ситуації якось дивно і неприйнятно продовжувати грати ті самі вистави, які ми грали до 24 лютого. Якщо зараз вихвалятися тим, що ми граємо ті самі комедії, які розпочиналась у репетиціях до вторгнення, а після 24 лютого з тої ж коми продовжилась, то мені в цьому бачиться якась театральна перверзія.
Владислав Троїцький: «В Україні досі немає розуміння, наскільки потужною зброєю може бути мистецтво»
Скільки часу має пройти для успішного усвідомлення того, що відбулося?
Я би не встановлювала якісь часові рамки і не озвучувала би передбачення щодо театру. Мені здається, що кожен з нас має усвідомити власну відповідальність за будь-яке мистецьке слово, яке буде проговорене про цю війну. Ми маємо перестати говорити, що не маємо політичної ваги, ми маємо розширити наш обрій відповідальності до всього світу. Мені здається, що це наразі важливо.
Яким чином можна тривалий час підтримувати зацікавленість Україною в Європі, використовуючи, наприклад, засоби театру?
Мені хотілося би переадресувати це питання Міністерству культури, тим чиновникам, в чиї посадові обов'язки входить представляти Україну за її межами. Ми і так робимо цей тур виключно силами театру — мені здається, що це дуже значуща подія для України. Що ми можемо робити далі? Ми можемо працювати на вигорання вище своїх сил. І тоді розраховувати лише на те, коли від нас втомляться, чекати цього моменту. Якщо не буде політичної волі працювати з цим питанням, ми будемо залежати від чиєїсь втоми, а не від того ресурсу чи тої стратегії, яка буде вкладена.
До 24 лютого такі намагання були: зібрався якийсь комітет, щось там розробляли, якусь місію і візію. Але зараз ми всі виглядаємо безпомічними: я не бачу політичної волі, прозорих конкурсів, наприклад, щодо того, хто буде представляти Україну на Авіньйонському фестивалі. Про це представництво я дізналась разом із його результатами, з фейсбуку. Як це змінювати — я не знаю. Ми працюємо на своїй території і намагаємось змінювати ситуацію саме тут.
Це важливий виклик, адже далі буде поширюватись і фактор російського представництва, численні спроби примирити росіян і українців мовою мистецтва. І ми маємо замислюватися над тим, як із цим бути.
Так, в мене вже було декілька проєктів, від яких я через це відмовилась і не шкодую.
І коли мені говорять: користуйтеся цим, бо скоро до України вже не будуть проявляти такого інтересу, то я розумію, що мені розмова таким тоном, на такому рівні точно не підходить. Але це, знову ж таки, дуже маленький і дуже індивідуальний приклад.
Чому важливо говорити про війну мовою театрального мистецтва? Які акценти може дати саме театр?
Я займаюсь театром вже 15 років, і за цей час в мене кардинально змінилась відповідь на це питання. Якийсь час мені здавалось, що театр — це знеболювальне. Наразі моє світосприйняття зовсім перевернулося, і це сталося не після 24 лютого, а раніше. Тепер мені здається, що театр — це підсилювач болю до крайньої можливості. Театр дає змогу, дає право людині відчути свою найвищу планку болю. Але відчути не фізично, а пережити наче уві сні. Іноді ти бачиш достовірний сон, після якого прокидаєшся і півдня доживаєш цей сон як реальність. Театр виконує цю місію: пережити біль уві сні, щоб зрозуміти в реальності, що ти можеш зробити, аби не допустити реалізації цього болю.
Тобто, це такий терапевтичний ефект?
Мене трошки напружує це слово, бо воно має клінічне забарвлення. Ефект театру накопичується, і одна вистава, мабуть, не може змінити людину чи глибоко вплинути на неї. Але багато хорошого, зрілого, відповідального театру формує ідентичність.
Насамкінець, розкажіть, будь ласка, про діяльність команди Ukrainian artistic task force, яка брала участь в організації вашого туру країнами Балтії та Східної Європи. Це організація допомоги українцям творчих професій? Як ви співпрацюєте із нею?
Насправді це об'єднання, яке організувалось вже після 24 лютого — це і є ми. Просто нам треба було відокремити цю діяльність [від театральної] і дати їй назву — щоб актори та режисери, які були змушені покинути територію України, могли зорієнтуватися, могли звертатися до нас. Вони заповнюють анкету — і ми знаємо, хто наразі де знаходиться. Якщо виникає проєкт, наприклад, у Польщі, то ми вже знаємо, хто там є і можемо прискорити якісь свої дії і рухи в цьому напрямку. Ініціатором цього об’єднання був художній керівник нашого театру Драми і комедії на лівому березі Дніпра Стаc Жирков — він абсолютно блискучий менеджер і проявляє себе таким як у відносно мирні часи, так і зараз, під час великого вторгнення.