З початком великого вторгнення ви кардинально змінили своє життя: відійшли від письменницької практики, стали волонтером, купуєте машини для фронту — перегнали вже понад три десятки. Розкажіть про це.
Кардинально змінилося життя у нас всіх, у нашій країні. Через це я був вимушений шукати собі поле діяльності, де можна робити якусь корисну справу.
Так, для мого фаху зараз дуже скрутні часи. По-перше, я не уявляю собі письменника, який би міг зараз сидіти і писати якісь художні твори, вигадуючи теоретичні сюжети і фабули — бо найдивовижнішу і найстрашнішу, а також і найглибшу книгу зараз пише за нас саме життя. А по-друге — банально через нерви, тривогу, страх, — зараз я не можу сконцентруватися на роботі. Мені комфортніше працювати фізично і більше рухатися, ніж над чимось теоретизувати.
І в такий спосіб, дуже природно сталося так, що я почав займатися купівлею машин для фронту. Тут також долучився мій письменницький бекграунд — зокрема те, що я маю аудиторію. Тисячі людей скидують мені свої донати і завдяки ним я маю можливість купувати автомобілі.
Першу машину я купував на підрозділ, в якому служить мій друг. Великий пікап Nissan Navaro коштував 9400 євро. Увечері я написав пост у фейсбуці, що хочу купити автомобіль, який поїде прямо під Слов’янськ — і до ранку виявилося, що я назбирав аж на дві машини. Це поставило переді мною завдання знайти другу машину, замовити її за кордоном (бо там значно дешевше), привезти сюди, знайти майстра, який все в ній перегляне (бо під Слов’янськом автосервісів уже не буде), знайти водія, який її доставить. А коли машина їде 1400 кілометрів — від Ужгорода в Донецьку область — шкода ганяти її порожньо, тож довелося знайти, чим її завантажити. Таким чином, у незалежний від мене спосіб, мені довелося займатися цілою логістичною проблематикою.
Пізніше ми зрозуміли, що краще переганяти одразу 4 і більше машин, і ще брати з собою мікроавтобус. Туди ми веземо на ньому гуманітарну допомогу або передачі від рідних солдат, а назад повертаємо водіїв, які переганяли машини. Бо ж із лінії фронту не повернешся на таксі чи маршрутці. Зараз пошук машин став складнішим, бо українці повністю викупили бойові повнопривідники у найближчому прикордонні. Доводиться, наприклад, брати менш популярні праворульні машини з Англії — але на фронті кажуть, праве кермо навіть вигідніше, оскільки снайпер буде стріляти вліво.
Є купа якихось таких нюансів, і вони всі виробилися з досвідом. Якщо у перші місяці війни головний запит був на пікап, то зараз це вже навіть не джип, а мікроавтобус, тому що він може взяти більше людей. Змінилася тактика ведення бойових дій: зараз вже чітко зрозуміло, що йде війна артилерії, тож підрозділи базуються таким чином, аби мати окопи в одному місці, а місце відпочинку трохи далі. Відповідно, коли на позицію треба вивезти одне відділення, а це 8-9 людей, то мікроавтобус для цих потреб ідеальний. А джипи продовжує замовляти переважно розвідка, пікапи — лише мінометчики чи підрозділи, які встановлюють бойову зброю у відкритий багажник.
За ці місяці наші захисники отримали бойовий досвід і тепер краще розбираються в тому, що їм треба. Наприклад, стало зрозуміло, що не всім потрібен дрон чи тепловізор. Якщо ви не в підрозділі аеророзвідки, але випустите дрон в себе над головою, то його просто зіб’є сусідній підрозділ, бо буде думати, що це росіяни. А тепловізори потрібні лише там, де є можливості сутички з диверсійними групами, розвідувальними групами або де видно противника. Бо в умовах позиційної артилерійської війни ви стоїте на відстані 10-17 кілометрів, тож у тепловізор ви зможете побачити хіба зайця або фазана — їх на Донбасі дуже багато.
І так само з автомобілями. Якщо раніше ми розуміли, що кожна машина може врятувати життя, то зараз усі підрозділи у тій чи іншій мірі забезпечені транспортом, і тепер ми можемо працювати з конкретними запитами. Наприклад, підрозділ батальйону “Карпатська Січ” попросив купити їм Volkswagen Sharan — це такий універсал для великої сім’ї, не дуже військова машина. Я купив її у Словаччині за 2500 євро і запропонував пофарбувати в зелений колір, але вони сказали що не треба, тому що така машина сама по собі є маскуванням.
Якщо, наприклад, у Донецькій області з дрона бачать зелений пікап, одразу зрозуміло, що це їдуть військові і по них треба вальнути. А якщо їде старенький Sharan, то це може бути просто сім’я або місцевий підприємець, в якого є якийсь магазинчик. На цей Sharan можна зробити пластикові приводи із донецькими номерами, і тоді ця машина і є найкращим маскуванням. Водночас, в неї поміщається семеро людей, вона має квазіповний привід, це дизель, тобто вона досить прохідна і досить надійна. Тож зараз від інстаграмних пікапів, від цього ультрамілітаристського стилю ми вже відійшли до скромнішого, ощаднішого в сенсі грошей, але й більш функціонального забезпечення.
За вашою оцінкою, якою мірою волонтери забезпечують українську армію, у порівнянні з державою? Ми пам’ятаємо, що у 2014 році, у перший час майже на 100% це були волонтери. З плином часу ця ситуація змінилася. А як зараз?
Зараз найбільша проблема у неповороткості держави, оскільки вона забезпечує армійські підрозділи лише тим транспортом, який за різними ГОСТами підпадає під армійську модель. Це, найчастіше, вантажівки — якісь Газони, КРАЗи і т.д. Це транспорт дуже потрібний, бо без нього військова частина не зможе перевезти своє майно, спорудити якісь потрібні конструкції. Але держава не може швидко забезпечити потреби у високомобільному транспорті. Прості джипи не може купити, тому що тоді треба було би проводити тендер і купувати нові, а вони дуже дорогі.
Простішою технікою армію забезпечують переважно волонтери. Вони працюють як мурашник, де кожна мураха робить свою невелику роботу. Коли я знахожу машину десь під Прагою, я вже знаю, до кого мені звернутися, хто поїде її там подивиться перший раз. Якщо він мені скаже, що машина хороша, я знайду людину, яка поїде туди вже з грішми, перевірить її серйозніше, і, якщо все добре, прижене її сюди. Тут автомайстер безкоштовно і позачергово буде її ремонтувати, а мені залишиться лише купити якісь розхідні матеріали. А на іншому автосервісі мені безкоштовно і теж позачергово її пофарбують. Потім я знайду окрему людину, яка буде водієм. І таким чином, коли нас багато, і кожен робить свою невелику, негероїчну роботу, оцей мурашник працює. І завдяки цьому наша армія досить добре забезпечена.
Коли я востаннє їздив на Донбас, я обдзвонив чотири підрозділи і довго випитував: що вам привезти. І всі в один голос казали: нам нічого не треба, не везіть нам нічого, в нас всі склади завалені. І мене дуже тішить, коли я таке чую. Це означає, що добре працюють і держава, і волонтери. І тут ще є така ланка, коли військові самі собі допомагають — особливо ті, які перебувають на передку. Вони отримають зарплатню від 100 тисяч гривень, і кожен підрозділ має спільну касу. З цих грошей вони самі себе чимось забезпечують, і також пересилають гроші, наприклад, мені на рахунок. Зараз, коли у цивільного населення стає значно менше доходів і є страх перед зимою, відсоток військових донейтів стає все більшим. По-перше, військові мають живі гроші, а по-друге, чітко розуміють потреби.
Я завжди згадую одну ситуацію, яка була ще в березні — це гашеківська історія, історія про Швейка. У хлопців з підрозділу, в якому служить мій приятель, поламався мікроавтобус, і тому вони просто скинулись та взяли в оренду автобус із водієм, який повіз їх на фронт. З одного боку це смішно, але з іншого — показує силу українського суспільства, нашу готовність у всі можливі способи давати відсіч ворогу.
Можна сказати, що держава сама мала би все це робити — ми ж сплачуємо податки, є мільярди західної допомоги, то чому ми маємо збирати по ці 100 гривень? Але така риторика ніколи не приведе нас до перемоги. Краще зараз швидко вирішити якесь завдання, а вже потім, після війни, будемо думати, як реформувати державу, як зробити так, щоб усе це працювало без нашої участі.
Давайте поговоримо про письменницьку діяльність. Скільки, на вашу думку, має минути часу, щоб письменники знову могли повернутись до своєї роботи?
Мені складно прогнозувати, але я бачу, що усі зараз потроху повертаються до своєї рутинної роботи, бо кожен, хто може зараз працювати та заробляти — це та людина, яка допомагає Україні вистояти. Якщо ти можеш заробити гроші і не брати допомогу в держави, це вже добре. Якщо ти можеш переказати частину на потреби армії, це взагалі супер. Можна навіть сказати, що ми в якийсь спосіб звикли до війни, і тому всі починають працювати, в тому числі й митці.
Але мені здається, що роль письменників змінилася. Письменник зараз має всотувати в себе, як губка, побільше досвіду, бути у гущі подій. Багато українських літераторів пішли на фронт добровольцями, письменниці пішли працювати в медичні служби, практично всі в той чи інший спосіб волонтерять. Але також дуже важливим залишається фронт інформаційної боротьби. Ми бачимо, що Україна вже зникає з перших шпальт європейських газет, всі вже втомилися від війни. Тож одна з наших ключових задач на сьогодні — втримати цю увагу, бо без журналістської роботи, без донесення правди про війну в Україні, ми втратимо підтримку європейського населення. Тому нам потрібно шукати якісь нові наративні тактики, нові способи розповідати про війну — і це робота передовсім для журналістів та письменників.
А вже після війни, коли можна буде видихнути, ми зможемо використати цей досвід, який ми здобули, згадати усе, що побачили. Війна — це велика енциклопедія людських характерів, людської психології. Це той матеріал, який у нас немає часу зараз опрацьовувати, але потім ми зможемо написати на ньому якісь тексти. Та для мене це буде можливим лише після війни.
Восени у вас має відбутися в рамках фестивалю “Мерідіан Черновіц” презентація книги “Щось зі мною не так”. Ви її завершили ще до війни?
Так, ця книжка написана повністю до війни, я закінчив її, мабуть, у минулому вересні. А потім відклав для того, щоб вона “вистигла”, щоб я міг прочитати її як редактор. Ми планували видати цю книжку під Книжковий Арсенал — це довоєнна книжка з минулого життя, лірична збірка прозових текстів різного характеру, понад 50 коротеньких замальовок про те, чим є життя.
Я люблю цей жанр мікроісторій, які не прив’язані до актуальності, не прив’язані до якоїсь дати чи події. Там немає жодного політичного тексту, це оповіді, які добре читати в метро. Попередня моя книжка, яка вийшла в цьому жанрі, називалася “Саудаде”, і за неї я отримав премію Шевельова від PEN-клубу як за найкращу збірку есеїстики. І я радий, що зараз вийде нові книжка, бо колись у майбутньому моя донька подивиться на біографію тата і скаже: “Ого, це роки нашої вітчизняної війни, а у тебе тоді вийшла книжка!” Це справді “вау”, важко собі уявити, що під час війни в країні можуть виходити книжки, але це теж одна із форм нашого спротиву — боротися за своє право жити нормально. А книжки ж у нас дуже непогані: я думаю, ми можемо бути серед лідерів Центрально-Східної Європи.
Зараз з’являється багато заяв західних інтелектуалів щодо інтеграції української культури та історії у західну академічну систему. Так, Тімоті Снайдер оголосив, що читатиме в Єлі курс про встановлення української державності, а Орхан Памук сказав, що додасть українські твори до свого курсу світової літератури у Колумбійському університеті. На вашу думку, це просто мода? Чи це матиме сталий ефект? І що тут залежить від нас?
Це, безумовно, мода, як з часом пройде: я це добре знаю, тому що за другою освітою я балканіст, займаюся країнами колишньої Югославії. Був великий сплеск зацікавлення Югославією і новопосталими країнами після її розпаду. Тоді, 30 років тому, всі носилися із Бреговичем та Кустурицею, перекладалося багато книжок з балканських мов, бо люди намагалися зрозуміти, що ж там відбувається, що це за народи, у чому причина їх воєн. Збільшувалися набори в університети, було більше охочих вивчати балканістику — але зараз цієї моди на Балкани вже немає. Інтерес змалів.
Тож цю моду треба підтримувати на держаному рівні. Ми це робили і до війни. Частково те, що нас так активно підтримує захід, є також наслідком нашої якісної, фахової культурної дипломатії, яка відійшла після 2014 року від шароварництва і почала справді представляти країну у кращому світлі. Та тепер важливо, щоб усі ті люди, які зараз повступають в американські університети на україністику, змогли через 5 років приїхати за українські гроші в Україну на практику, на обмін, працювати над своєю дисертацією. А пізніше — формувати кафедри, щоб усюди були не русисти, а україністи. Тому що будь-яка велика комплексна робота починається з інтелектуального осмислення, з університетів.
А взагалі я би хотів, щоб ми колись нарешті жили в країні, з якої немає новин. Так само, як немає новин, наприклад, з Данії. Ми не знаємо, що відбувається в Данії — і можливо, це прекрасно, бо означає, що там просте, рутинне, щасливе життя. Я би дуже хотів, щоб так колись було з Україною.
Якщо ми вже заговорили про Балкани — як трагічні події 30-річної давнини змінили ці країни? І чи можна тут проводити аналогії з Україною, чи можемо ми робити якісь висновки?
Висновки будуть, мабуть, невтішні та не дуже приємні для нас. Людство ніколи не вчиться на власних помилках, весь час наступає на одні і ті самі граблі, які виринають у різних куточках світу. Колись говорили про те, що вбивства у Серебрениці були найбільшим актом геноциду після Другої світової, тоді у Боснії і Герцеговині зафіксувалиі 35 тисяч зґвалтувань. А тепер ми говоримо про військові злочини, про вбивство цивільного населення, бомбардування театрів та школ в Україні. Тоді ми не аж так активно цікавилися війною у Боснії, і не варто зараз очікувати від інших, що вони будуть весь час цікавитися нами.
Війна це завжди дуже особисте, інтимне. Ми говоримо, що ця війна — проти вільного світу, проти західних цінностей. Але ні, передовсім треба розуміти, що ми самотні. Нас підтримують, і це дуже добре. Нас підтримують більше, ніж ми сподівалися, і це взагалі фантастично. Але, зрештою, ми самотні. Якщо ми самі зможемо відбитися, тоді в нас є майбутнє.
Але проводити повні паралелі я би не став. Все ж таки, у Боснії і Герцоговині була громадянська війна, а сили сербів і хорватів були співвимірні. Ми ж воюємо з величезним монстром, який має склади, залишені з часів Радянського союзу, і часом складається враження, що в нас просто вистрілюють усі ті ракети, які треба утилізувати.
Тож наше завдання на найближчі 20-30 років — доносити правду про війну, доносити, наскільки вона є жахливою. Наскільки жахливим є воєнний пафос, романтизація війни. Так, війна нас кшталтує, ми нарешті стали єдиною нацією, але ціна цього — страшна. І після того, як ми переможемо, наш меседж має бути дуже простий — про те, що взагалі не можна допускати війни.