ГоловнаКультура

Держкіно vs. Довженко-центр: чому влада воює з українським кіно?

Учора в Довженко-центрі відбулося повернення до часів Януковича, а насправді репетиція того, що на нас чекає після перемоги. Принаймні у сфері культури.

Держкіно намагається знищити одну з найстаріших і найуспішніших інституцій у сфері кіно. Але не тільки. Цей демонтаж — лише один симптом недолугої політики Держкіно. Якщо її продовжити, екосистема українського кіно, вибудувана за останні вісім років, зруйнується. Багато українських кінопрофесіоналів лишаться без роботи, поїдуть за кордон або перепрофілюються. Українське авторське кіно, яке тільки почало так добре заявляти про себе і розповідати про Україну на світових кінофестивалях, розвивати кіномову і рефлексувати нашу з вами реальність, зійде на пси. 

Фото: kievvlast.com.ua

Що відбулося? 10 листопада співробітники СБУ та прокуратури провели обшук у Довженко-центрі. Працівникам вони пояснили свій візит необхідністю знайти “документи, пов’язані із забудовником”. Натомість вилучили печатку інституції, щоб, вочевидь, передати її новій в.о. директора, призначеній Держкіно 3 листопада: Юлію Каждан, яка називає себе “юристкою корпоративного права” та водночас спеціалізується на гіпнотерапії й володіє кінологічним центром, співробітники Довженко-центру 9 листопада не пустили у приміщення, таким чином висловивши свою незгоду з її призначенням і діями Держкіно, спрямованими на знищення інституції.

На підтримку Довженко-центру зібрано 25 тисяч підписів, українські та міжнародні кінематографісти й інституції виступають із власними заявами. Головний меседж: не допустити “реорганізації” Довженко-центру, яка, за сценарієм Держкіно, передбачає відокремлення Центру від колекції, що є його основою, передачу її за непрозорою процедурою і розформування цілісної інституції, яка багато років популяризує українське кіно всередині держави і за кордоном. Держкіно, якому Довженко-центр нині підпорядковується, стоїть на своєму і хамським тоном апелює до неприбутковості Центру та необхідності “оптимізації”.

Простіше кажучи: влада намагається залякати громадянське суспільство, незгодне з її некомпетентними рішеннями. Знайомий сценарій?

Це не перша спроба “реорганізувати” Довженко-центр: аналогічна була у 2010 році, коли міністр культури Михайло Кулиняк підписав відповідний наказ. 2007 року на корпуси Центру зазіхали забудовники, за інформацією Слідство.інфо, пов’язані із Сергієм Льовочкіним.

Земля під Довженко-центром справді є ласим шматком, а той факт, що Юлія Каждан є членкинею наглядової ради Київенергохолдингу, який пов’язують з тим самим Льовочкіним, не може не бентежити. Пані Каждан не змогла чітко відповісти, що робитиме в Довженко-центрі на посаді в.о. директорки, апелюючи до свого статусу “юриста корпоративного права”.

“Я повинна проаналізувати господарську діяльність за останні роки. Усе. Зробити висновок, і на цьому моя робота закінчується. Ніяких звільнень, ніякої ліквідації. Ба більше: Центр не ліквідується. І не буде ліквідуватися, бо проводиться конкурс”, — заявила вона в інтерв’ю.

Не виключено, що нова в.о. в тому числі захоче відкликати судовий позов, який Довженко-центр подав проти Держкіно за його наказ №100, яким і оголошено про сумнівну “реорганізацію”. Утім її роль досі не є зрозумілою: у стилі ефективних менеджерів епохи Януковича ані голова Держкіно Марина Кудерчук, ані сама пані Каждан не змогли цю роль чітко артикулювати.

Олена Гончарук
Фото: facebook.com/dovzhenko.centre
Олена Гончарук

Конкурс на посаду очільника Довженко-центру Держкіно і справді анонсувало, таким чином намагаючись перетворити старий конкурс на гарбуз. У травні 2021 року міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко, порушивши норми закону про культуру, не підписав контракту з переможницею конкурсу на цю посаду Оленою Гончарук. Міністр зволікав з призначенням Олени і навіть просив перезапустити конкурс, оскільки, на його думку, були порушені права одного учасника, Олексія Душутіна. Душутін, нагадаємо, — власник бізнесу в Росії і громадянин Канади. Красномовну презентацію його програми можна подивитись у записі засідання конкурсної комісії. Комісія в перезапуску конкурсу тоді відмовила, посилаючись на норми закону, і наполягла, що міністрові годилось би підписати контракт із переможницею. Міністр цього не зробив, призначивши у травні 2021 року Олену Гончарук в.о. У цьому статусі вона пропрацювала досі, а вже влітку цього року Центр передали в підпорядкування Держкіно, очільниця котрого виконати норми закону теж не поспішила.

Це лише маленька частина айсбергу брехні і маніпуляцій, розведених Держкіно і МКІП довкола Довженко-центру за останні півтора року (щонайменше). Держкіно оголосило, що колекцію Довженко-центру треба внести до “національного архівного та музейного фондів України” і створило для цього якусь комісію. Натомість, як пише колишній директор Довженко-центру Іван Козленко, колекція давно туди внесена і є частиною української спадщини, якою мав би опікуватись і Мінкульт теж. Держкіно посилається на результати “аудиту”, який провели його співробітники. Але публікує ці результати без заперечень від Довженко-центру, яких немало. Представники СБУ та прокуратури прийшли по “документи”, а забрали печатку, про що не йшлося в ухвалі, за якою вони діяли, і про що не сформували протокол.

Фото: facebook.com/ivan.kozlenko

Який сенс оголошувати новий конкурс на посаду, якщо знехтувано старим? Який сенс починати “реорганізацію” інституції, яка успішно виконує свої функції — збереження та популяризацію українського кіно? Який сенс призначати і тримати на посаді голови центрального органу виконавчої влади у сфері кіно некомпетентну людину?

Ці питання ставлять собі представники кіноспільноти (на жаль, не всі, адже багатьох цілком влаштовує цирк, влаштований у кіноіндустрії, бездіяльність голови Держкіно і нехтування принципами прозорості). Але цих питань не ставлять собі у Держкіно, у Міністерстві культури і в Офісі Президента, чий голова Андрій Єрмак уже давно вирішив одноосібно взятися за розвиток кінематографії в Україні. Тому що в них є візія, і вона радикально відрізняється від думки професіоналів.

Візія ця, вочевидь, полягає в оптимізації та комерціалізації всього, що дихає. Ризикну припустити, що після виставлення на приватизацію двох корпусів Довженко-центру, в разі успішної “реорганізації”, на продаж виставлять і центральний корпус. Хтось зробить “інвестицію”, а влада порадіє своїм ефективним оборудкам.

Зміна курсу Держкіно та складу Ради з питань кінематографії підпорядковується логіці нової політики у сфері кіно. Її згрубша можна сформулювати як а) відмову від широкої підтримки авторського кіно; б) курс на державну підтримку фільмів для масового глядача та в) запрошення в Україну іноземних продакшнів, які знімали б свої фільми з дешевшою робочою силою на тлі красивих пейзажів. Цю зміну можна прослідкувати в риториці та смаках Марини Кудерчук та увазі до візитів Тома Круза і зйомок фільму з Жаном-Клодом Ван-Даммом.

Простіше кажучи, фінансування отримуватимуть телеканали та лояльні кінопродакшни, які завели своїх людей у Раду з питань кінематографії (сформовану зі скандалом), а на залишок будуть фасилітувати зйомки трихвилинних перегонів у черговій “Місії нездійсненній”. Недоїдки — тим документалістам і режисерам авторського ігрового кіно, чиї продюсери завбачливо мовчали у 2021-2022 роках і не критикували Держкіно.

Довженко-центр
Фото: facebook.com/dovzhenko.centre
Довженко-центр

А коли державних грошей нема, то сіпатися взагалі не треба: як бачимо, секвестри бюджетів у часи пандемії та повномасштабного вторгнення залишили сферу кіно без державної підтримки. Так, за час, поки Марина Кудерчук є головою Держкіно, у виробництво не запустили жодного ігрового фільму, профінансованого за результатами конкурсів, які відбулися за її каденції. Тому після хвилі успішних прем’єр, яка спаде наступного року, на нас чекає затишшя, якщо не тривала кома українського авторського кіно. 

Що нині роблять професіонали у сфері кіно, які лише нещодавно відчули себе потрібними, почали реалізуватись в омріяній професії та розвиватися? Хтось пішов на фронт, хтось виїхав, хтось шукає альтернативне фінансування (доволі спорадичне, тому що задля повноцінної копродукції з іншими країнами продюсер має отримати фінансування на свій проєкт удома), хтось змінив профіль: став фіксером, почав знімати документальні фільми, на які простіше знайти гроші, тощо. Перші кілька місяців індустрія виробництва трималася купи на адреналіні, але в довгостроковій перспективі відсутність системної підтримки призведе до її заморозки чи навіть колапсу: якщо системна підтримка не відновиться, людям просто не буде де працювати.

Під підтримкою тут годилося б мати на увазі не лише фінансування, але й законодавчі ініціативи. Здавалося б, за відсутності державного фінансування у сфері кіно Держкіно, яке, за Положенням, є “центральним органом виконавчої влади.., який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері кінематографії”, мало б удосконалити нормативні акти, що регулюють індустрію. Утім Держкіно навіть не спромоглося оприлюднити стратегію розвитку сфери кіно в Україні, яку анонсувало ще у 2020 році.

Що ж робить Держкіно? Видає прокатні посвідчення, кошмарить кінематографістів під час процедури здачі фільмів і ліквідовує національний кіноархів.

Чіткої стратегії в культурі та комунікації з професіоналами немає. У Міністерстві культури мало хто взагалі розуміє, чи братиме держава участь у виживанні дієвців культури. Український культурний фонд, який могли б використати для акумулювання недержавного фінансування та розподілення його між тими, хто потребує допомоги, остаточно позбавляють автономності, тим самим доводячи його демонтаж до кінця.

Пандемія і повномасштабна війна, звісно, доводять, що будь-яка стратегія втрачає свою силу, коли немає притомного горизонту планування. Проте останні вісім місяців також і про те, що культура — це несуча стіна в суспільстві. І без її належної підтримки емансипативний проєкт Української держави, який реалізується просто на наших очах, не відбудеться в повній мірі.

Ситуація довкола Довженко-центру — це симптом того, що українська влада нехтує експертністю й інституціями в питаннях культури. Її представники, зачаровані своїм віддзеркаленням в очах Девіда Леттермана, Джесіки Честейн та “Оскарі” Шона Пенна, впевнені, що цей магічний ефект пошириться і на їхню експертизу в культурі. На жаль, це не так. Нерозуміння процесів, процедур і пріоритетів, на яких будуються культурні індустрії та політики, веде в жахливу пастку, результатом якої буде руйнування екосистеми української культури, відтік професіоналів і — в довгостроковій перспективі — неможливість підвищення якості життя українців. Чи це доля, на яку суспільство заслуговує після цієї війни? Якщо найближчим часом ми не побачимо зрушень, справедливого аналізу й обговорення ситуації, яка склалася не лише з Довженко-центром, а й — ширше — з українською культурою, спадщиною, освітою, медициною, наукою, відповідь на це напроситься сама собою.

Довженко-центр
Фото: facebook.com/dovzhenko.centre
Довженко-центр

Дарія БадьйорДарія Бадьйор, критикиня, співзасновниця Коаліції дієвців культури
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram