Понад рік тому, 6 червня, окупанти зруйнували Каховську ГЕС. Ще одна трагічна дата в календарі, що позначає межу між «до» і «після», віддаляючи нас від уже примарного мирного життя. У кожного в Україні з такими датами спільних і колективних трагедій з’являються і власні: хтось втратив родичів, у когось загинули однокласники чи однокласниці, знайомі, друзі, подруги, колеги.
Наш календар відтак наповнюється чорними датами, і тепер вони займають усе більше днів у році. Помножимо це на історію України впродовж століть — і, мабуть, нейтральних дат для нас уже не залишиться. Ця темрява днів схожа на порожнечу замість вікон і простінків у понівечених після ворожих обстрілів будинках на фото Євгенії Лаптій з поруйнованої Харківщини. Скільки чиїхось домівок знищено тут у попередніх війнах і протягом століть боротьби, можна лише здогадуватися.
Вдивляючись у пусті очниці багатоповерхівок на цих фото, міркую про те, чим є для нас дім, рідна земля, про їх зв'язок з нашою історією. Чому — попри криваві події попередніх століть, де були колонізації, геноциди, депортації, спричинені росіянами, — ми чомусь сподівалися (принаймні частина з нас), що це не повториться? Сподівалися навіть попри окупацію українських земель 2014 року, попри гібридну війну, що на момент повномасштабного вторгнення тривала вже вісім років, попри факти скупчення ворожих військ і техніки на кордоні, попри прямі погрози, попри такі однозначні сигнали від ворогів.
У дещо дійсно важко повірити, і психіка до останнього намагається опиратися, а індивідуальна пам'ять блокує травматичний досвід минулого, родинну й колективну пам’ять. Не варто забувати й про пропаганду радянських часів, ба більше — пропаганду останніх 30 років незалежності, з усіма розмовами про горопашний мир і поступки на його користь. В історичному розрізі після трагедій і чергових потрясінь українці й українки знову поверталися до звичного життя. Певно, в цьому й криється наша особлива хронічна забуттєвість: ми надто цінуємо право жити мирно, цінуємо настільки, що минулих трагедій не запам’ятовуємо належно, ніби вони не ставалися з нашими пращурами. Однак незасвоєний історичний урок й ігнорування небезпеки стягнули надто високу ціну. Ми знов і знов перепроживаємо трагічний досвід, і мене не полишає питання: чи буде він останнім в історії нашої країни?
До пережитого трагічного досвіду повертатися складно. Це травмує ще більше, насамперед усвідомленням втрати й тугою за колишнім життям, спогадами про дитинство й місця, які довелося покинути. Каховська ГЕС і розташоване недалеко від неї місто Нова Каховка, нині окуповане ворогом, стали ще одним доказом геноцидальної та екоцидної війни Росії проти України. Ще одним означником простору спільної трагедії.
Травматичний досвід життя в окупованій Новій Каховці та виїзд з рідного краю найбільш щемно втілено у серіях мисткині Єви Кафідової «Про дім» й «Тачанка та НЛО». Авторці було непросто повернутися до теми дому, куди вона нині не може потрапити фізично. Мисткиня створила серію діатипій, що візуалізують її спогади про небо й панорами херсонського степу. Зроблені від руки, вони чимось нагадують старі збляклі чорно-білі фото, на яких уже й не розібрати контурів зображень. Ці діатипії — фіксація вихоплених з пам'яті образів, що все більше віддаляються і так само поступово втрачають яскравість. Вони — імітації пейзажів Херсонщини, що промовляють свою відсутність.
На одній роботі зображено слід, залишений військовою технікою окупантів на полях Херсонщини. У дописі до роботи авторка порівнює ці сліди зі свідченнями «прибуття НЛО», а спаплюжену вибухами снарядів поверхню — із кратерами на Місяці.
Коли реальний фізичний дім втрачено, ми намагаємося зі спогадів відтворити уявний. Наскільки він тотожний справжньому? Авторка зазначила, що повернутися до теми дому було непросто і що за понад два роки повномасштабної війни змогла реалізувати лише одну графічну серію, із цим пов’язану, іншу розпочала та працює над нею. На думку Кафідової, з темою пам’яті варто бути обачним, бо ж пам’ять підступна й непостійна. «Спогади затираються, як платівка, у якій чистий, ідеальний звук можливий лише раз. Потім спогади викривлюються. Тому не варто залишатися в полоні травматичної мінливої пам’яті, хоч туди дуже легко втрапити», — зауважує мисткиня.
Розглядаючи роботи Єви Кафідової та опираючись на її досвід і думки, міркую про те, чим для нас є дім в екзистенційному сенсі та чому так болісно його втрачати. Певно тому, що він для людини є осердям безпеки, а безпека — базова потреба й необхідність для всіх. Припускаю, саме тому нам було так складно прийняти екзистенцію війни, усвідомити крихкість стін власних домівок, що здавалися нездоланними цитаделями.
На виставці Олега Калашніка в Музеї Ханенків улітку 2022 року Євгеній Стасіневич в одному тексті до проєкту згадував про колесо сансари та колообіг життя й смерті. В індійській традиції сансара — це колесо перероджень, безперервна зміна матеріальних оболонок безсмертною душею, постійне повернення до химерностей земного існування.
У контексті роздумів про буремну історію нашої країни подумалося й про те, що ми теж повсякчас перебуваємо серед спиць колеса існування, де один оберт затишшя змінюється черговим обертом соціальних потрясінь. Міста знищують — міста відроджують, будинки руйнують — будинки відбудовують, паркани фарбують, дороги мостять. Слідів трагедій у цих колись понівечених місцях деколи й не віднайти. Свідчень про пережиті трагедії у вигляді книг, архівних матеріалів у бібліотеках, кількох монументів у містах й артефактів війни, зосереджених у музеях, теж, мабуть, недостатньо. То чи може мистецтво компенсувати це зафарбовування, цей урбаністичний фотошоп трагічних плям історії та скорботних дат календаря?
Світлини скалічених будинків Черкаських Тишок і багатоповерхівок Харкова на фото із серії «15 КІЛОМЕТРІВ / 274 ДНІ» Євгенії Лаптій колись теж можуть стати єдиним нагадуванням про спаплюження цих територій і болісний досвід життя художниці в окупації. Тим важливішими для нас є фотодокази мисткині.
Окремі деталі на кількох фото із цієї серії авторка пофарбувала в червоний. Це породжує багато різних асоціацій, насамперед зі струменями крові. На фото з понівеченим через ворожий обстріл будинком багряні риштування, повалені дошки й цеглини мають вигляд кровоносних судин і шматків плоті. Чи то вони зв'язують залишки стін і даху із землею та живлять їх, не даючи остаточно зникнути, чи то свідчать про поступове знекровлення. Або ж ці червоні лінії, що пронизують тіло будинку, не що інше, як червоні нитки долі, що ними зшиті життя людей усієї країни, об’єднані проживанням страшного досвіду війни.
У багатьох культурах червоний колір асоціюється з життям, силою, владою, коханням, родючістю і шлюбом. Здається, що авторка в цій серії робіт переозначила його висхідну символічну основу та сповнила відчуттям приреченого спустошення: будівлі й ландшафти на цих світлинах позбавлені бодай чиєїсь присутності. Зосталися фрагментами постапокаліптичного світу, який покинуло саме життя.
У калейдоскопі художніх свідчень трагедій війни водночас шокують і гіпнотизують світлини серій RADIATIONS OF WAR і BUREAU 49-21 Яни Кононової. Джон Берджер у першому есеї до збірника «Як ми бачимо» зазначає, що слова або написи до твору впливають на сприйняття зображення, почасти навіть змінюють його. При першому погляді на світлину Яни Кононової й до прочитання назви «Судово-медичне обстеження тіл захисників Азовсталі….» зображення не викликає жаху: у голові спливають асоціації з «Анатомією доктора Тульпа» Рембрандта, що супроводжуються зацікавленим або відстороненим ковзанням ока по поверхні зображення. Фрагмент тіла, що з нього ніби виростають стебла трави, уподібнюється землі, на яку врешті плоть перетвориться і в якій розчиниться. Його зображення трохи змазане, ніби ось-ось зникне. Лише після прочитання назви осягаєш весь контекст трагедії Маріуполя, героїчної оборони заводу, жертовності наших захисників і захисниць, кількість жертв і втрат.
До фотографії ми завжди ставимось як до більш правдивого медіа, навіть попри усвідомлення того, як можна перетворювати фотозображення й маніпулювати ним за допомогою технологій. Але це не позбавляє художньо доповнені авторкою світлини шокуючого елементу документальності й магнетизму співприсутності глядача.
Художня складова цих світлин спантеличує, адже фіксація воєнних злочинів і зображення руйнації й смерті має викликати відразу, страх, співчуття, навіть огиду. Натомість споглядання робіт авторки викликає естетичні переживання. Ця своєрідна поетизація війни й романтизація горя апелює до чуттєвого й дисонує з раціональним, з усвідомленням справжнього значення й контексту цих фотообразів.
Такі роботи авторка іменує некропасторалями, апелюючи до поетки Джоель Максвіні. На світлинах мисткині постають отруєні й забруднені війною ландшафти з мертвими тілами, понівеченими авто й військовою технікою. Навмисно театралізовані, вони вражають зловісною видовищністю й водночас безапеляційно свідчать про скоєне зло.
Споглядання страхітливих образів задля хворобливої екзальтованої сатисфакції не нове у візуальному досвіді людства. Історія старого мистецтва рясніє розп’яттями зі змарнілим, виснаженим тілом Христа та скривавленими пів ню Святого Себастьяна, відверто кровожерливим обезголовленням Олоферна Юдитою, візіями пекла, примарами Босха та Брейгеля й десятками інших подібних образотворчих тригерів для лоскотання нервів.
Однак між ними й світлинами Кононової суттєва відмінність: ті були цілковитим плодом фантазії або зображенням чогось аж надто далекого, потойбічного, не з виміру людського буття, вони апелювали радше до духовного переживання, ніж до якогось реального життєвого досвіду. Натомість роботи Кононової — художнє нотування дійсності, що магнетизує погляд і повертає до мазохістського жертовного смакування спільних травм. У цьому криється найбільша небезпека існування в геноцидальній війні: ми звикаємо до неї, до горя і нещасть, звикаємо навіть до вбивств. І, як наслідок, до постійного передозування адреналіном і, хоч і короткотривалого (до наступного обстрілу), тріумфального відчуття перемоги над смертю.
Були часи, коли Першу світову війну вважали найбільш задокументованою у світлинах трагедією людства. Сторіччя опісля вже нова війна, Росії проти України, стала тією першою, за якою спостерігають онлайн з різних куточків світу — настільки вона об’ємно висвітлена в медіапросторі, буквально гарячим слідом.
Є надія, що саме картографування трагедії та документування воєнних злочинів проти мешканців і мешканок України має сприяти пам’ятанню цієї війни й унеможливити її рецидиви. Неодноразово чула оптимістичні думки, що це остання війна України проти колоніалізму й імперських замахів Росії. Мистецькі практики й рефлексії також мають підсилити наш опір й осмислити трагічний досвід, оприявнити та зафіксувати болючі докази й тригерні образи.
Хоч ця війна триває і невідомо коли завершиться, сподіваюся, мистецька меморіалізація трагедії не дасть повернутися до чергового перепроживання досвіду війни в майбутньому. Сподіваюся також, що ці візуальні нагадування про страшні криваві досвіди війни не дозволять сховатися за стіною забуття, не призведуть до інфантильної віри, що подібне не станеться знову. Жахи воєнних злочинів окупантів, переосмислені та перекладені на мову метафор й емблем, зможуть стати основою для практик пам’ятання, ланцюгом, що зв’язує минулі та нинішні війни як геноцидальні системні дії проти нас. Сподіваюся, що наше суспільство врешті буде готовим розірвати порочне коло повторення історії та зуміє не допустити трагедій у майбутньому.
Більше про твори Євгенії Лаптій і Яни Кононової, а також сучасне українське мистецтво можна дізнатися на сайті Архіву мистецтва воєнного стану. Дослідження й опрацювання матеріалів, розвиток вебсайту Архіву мистецтва воєнного стану, написання статей реалізує ГО «Музей сучасного мистецтва» за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України», який фінансують уряди Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.