Одного разу Чорний сказав мені, що зловити блідого — це лише питання часу. Бути пораненим — питання часу. Бути вбитим — питання часу. На війні все найгірше, що може з тобою трапитися, — питання часу.
Будь-яке лайно, хоч би як глибоко ти пхав його в себе, хоч би як ховав, хоч би як намагався забути, на війні все вилізе з тебе і стане відомо всім і кожному. Так улаштований тісний колектив: один перднув — семеро вдихнули.
Так одного разу сказав мені Чорний.
Дехто вважає, що «зловити блідого» — це злякатися. Але я не згоден. Тут питання ширше. Зловити блідого — значить дати найнижчому, наймерзеннішому, найсоромнішому твоєму страху вибратися назовні з найвіддаленішої комори твоєї нікому нахрін не потрібної душиці та зжерти тебе. Спочатку він тебе паралізує, як медуза паралізує малька, огортаючи прозорими щупальцями, потім затягує, засмоктує в себе, і ось ти вже всередині страху, і нічого не бачиш, ніби дивишся крізь слизьке медузяче черево, навколо самі лише каламуть і страх. І тоді ти стаєш небезпечним і для себе, і для тих, хто поруч. Бо, коли ти зловив блідого, тобою рухає лише одне бажання — вижити.
Так сказав мені Чорний, і, схоже, сьогодні настав його час зловити блідого. Так я сказав пацанам, зібравши їх усіх у траншеї позиції Грот.
У нічній темряві за рашистськими позиціями гуділи танкові дизелі
— Нам потрібно вибрати командира, — сказав я.
— У бою має бути одна людина, яку всі слухаються.
— Це ти, — сказав Марс.
— Чому?
— Тому що в тебе посада — старший стрілець, — пояснив Марс.
— Решта — просто стрільці. Старший ти один.
— Я не хочу.
— Ніхто не хоче. А що робити.
Я помовчав, звикаючи до нової своєї ролі. Ні, не так я уявляв своє підвищення на війні.
— Гаразд, — сказав я. — Прикиньмо, як будемо діяти, коли тварюки полізуть.
Ми прикинули.
Отже, насамперед рашисти закидають траншею мінами, цим нас не здивувати, ховаємося в щілини та перечікуємо, постійно між розривами спостерігаючи за полем і посадкою. Після обстрілу найімовірніше підійдуть їхні танки з піхотою на броні. Танки почнуть нас розбирати прямим націлом. В якому місці траншеї наша щілина, вони знають, вони тут давно все з безпілотників вивчили, і битимуть насамперед по укриттю. Тому, коли почнеться танковий обстріл, сидіти там і нерозумно, і небезпечно. Отже, розбігаємося по траншеї, кожен на своє місце, зараз пройдемося і визначимося, хто де. Когось танк точно вб’є. Когось поранить. Але це не важливо. Важливо — дочекатися, коли танк покладе по нас із десяток снарядів і рушить уперед. Усі снаряди він здалеку вистрілювати не стане, залишить половину для ближнього бою. І це наш єдиний шанс. Хто залишиться живим, має дочекатися, коли танк доїде сюди, де стояла «мотолига», він туди напевно поїде, він знає, що там тепер прохід не замінований. І коли він доїде, ми зможемо підбити його з гранатометів. Якщо вдасться зупинити танк, то хтось із нас виживе. Бо якщо танк не підбити, він тут упритул усіх нас домеле остаточно. Отже, спочатку гранатомети. Після з автоматів по піхоті. Піхота буде йти за танком. Ну, якось так, пацани. Говоріть, у кого які міркування.
Ми дружно закурили.
— До речі, мені кум грошей заборгував. До війни ще позичив, — зовсім недоречно згадав Мандела, — Я як після госпіталю додому приїхав, кум із дружиною в гості прийшли, ясна річ. Моя стіл накрила. Сіли, випили, закусили, все як треба. Балачки ні про що. Природа, погода, то да сьо. І розповідає кум, як вони у відпустку планують за кордон їхати. І як їм незручно виходить — спочатку довго автобусом до Польщі, а потім вже літаком кудись до моря. Нарікають, мовляв, незручно, довго, скоріше б уже війна закінчилася, щоб як раніше, літаком до моря. Я куму кажу — ти мені грошей винен. Борг не повертаєш, а за кордон збираєшся. Борг, кажу, поверни, і лети куди хочеш. А він мені — та годі, ви там зараз у вашій армії по сто тисяч зарплати отримуєте, а все плачетеся, що не вистачає вам, як не соромно.
— І що?
— Посварилися. Я його прогнав. А він усе одно і борг не віддав, і до моря відпочивати полетів. Сука.
— Може, ще обійдеться, — сказав Буда, боєць першої роти з обличчям літнього ліліпута, невисокий, але кремезний. Обличчя його в темряві я, зрозуміло, не бачив, згадалися просто дитячі риси, покреслені старечими зморшками. Марс стукнув стволом автомата об черевик, прочищаючи про всяк випадок дуло від землі, що туди набилася. Дуга совався на місці намагаючись зручніше вмоститися, і ніяк не знаходив відповідного положення.
— Відступати взагалі не варіант, — сказав я.
— Посадка гола. За посадкою — чисте поле. Переб’ють, як у тирі.
— Нас мають прикрити. Адже правильно? Снаряди, що з димом. Танкісти наші. Артилерія. Адже правильно? Не можуть вони нас самих кинути.
— Звісно не можуть, Дуго, — сказав Марс.
— Мені страшно, — сказав Дуга.
Усі промовчали.
Мій страх спочатку копошився під ребрами, поліз вище, роздувся в грудях, підступив до горла, завібрував, скрутився вузлом у животі, у прямому сенсі, до гострого болю, до нудоти, до свинцевого присмаку в пересохлому роті. От і все, кінець, дурний, бездарний, марний. Не може бути, щоб життя закінчилось ось так, у нікому не відомій посадці, і просто зараз. Добре б встигнути стрільнути у відповідь. Побачити б ворога і стрільнути. У того, через якого ти тут. Якби рашисти не приперлися на нашу землю, в наші міста, в наші будинки, якби не полізли на танках, якби не почали трощити наші життя ракетними ударами, ми б зараз тут не сиділи, ми б зараз жили б не так. Ми б жили. Але рашисти полізли. І тому добре б встигнути стрільнути, коли вони зараз попруть. Злість. Який я злий. Не померти б одразу. Не померти б. Як же не хочеться вмирати. Пожити б. Пожити. Страшно. Як же я розлючений. Як же мені страшно.
Павло Белянський народився на Луганщині, закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут. За своє життя встиг попрацювати охоронцем, вантажником, експедитором, журналістом, рекламістом та відкрити свою фірму з виготовлення надгробків. Видавався у незалежних видавництвах, написав понад 100 оповідань та кілька романів. Зараз воює в лавах ЗСУ.