Кевін Макдональд — шотландець, онук режисера Емеріка Прессбургера. Він знімає ігрове й документальне кіно, у середньому дві стрічки на рік. У 1999-му випустив фільм про теракт на Мюнхенських Олімпійських іграх «Один день у вересні» — і у 32 роки отримав «Оскар» за найкращий документальний фільм. З об'ємного доробку режисера видно, що найдужче його цікавлять політичні наративи в будь-яких жанрах («Останній король Шотландії», «Мавританець»). А також те, що він особисто називає зірковими документалками, — тобто портрети відомих постатей попкультури (Вітні Г'юстон, Боб Марлі, Джон Гальяно).
У новому проєкті, здається, сама доля зробила режисерові подарунок, коли об’єднала політичну драму — повномасштабну війну — з фігурою зірки, ба навіть двох — Віталія та Володимира Кличків. Попри невдалі спроби колег Макдональда знімати документалки про українських політиків, надії на якість і глибину саме цього фільму, варто зізнатися, були чималими, адже Макдональд відомий умінням зануритись у дослідження обраної теми. Зазвичай він прагне показати багатошаровий портрет обраної постаті й не соромиться вказувати на найменш компліментарні сторони навіть найсимпатичнішої особи. Режисер робить це через численні інтерв'ю і талановито розставлені акценти за допомоги майстерної операторської роботи. Хорошим прикладом є фільм, присвячений Джону Гальяно, у якому Макдональд показав шлях геніального модельєра від народження до соціальної страти.
Для роботи над українським проєктом Макдональд запартнерився з Едгаром Дубровські — латвійським режисером, відомим за нетфлікс-хітом «Аферист із Tinder». Дубровські знає російську, тому саме він узяв на себе роль інтерв'юера й провідника у східноєвропейський контекст. Але сукупність цих обставин і можливостей фільму не допомогли.
«Кличко: більше ніж битва» — це туманний епос без чіткої наративної структури й зрозумілих мотивацій. Щоб точно зачарувати глядача, він починається з комедійних нот: Віталій Кличко у своєму кабінеті, він тільки-но дав коментар у прямому ефірі новин, де наговорив якихось перлів, і на це жартома вказує його піар-директорка. Після чого йде нарізка найвідоміших мемів, ретельно субтитрованих англійською, зі збереженням смислових нюансів. Зал сміється.
Загалом ясність і доступність фільму перегукуються з відомою цитатою мера про «сегодня в завтрашний день». Стрічка наче хоче донести якийсь важливий погляд, хоче з найкращими намірами висвітлити актуалії — але не може. Макдональд явно не впевнений, як краще підійти до теми, і тому вирішує бомбардувати глядача всім, до чого зміг дотягнутися: фільм розповідає про історію незалежної України, Революцію гідності, початок і причини повномасштабної війни, її перебіг в останній час, стан фронту сьогодні. Історичний і політичний контекст глядачеві подають через вирізки з англомовних новин і численні інтертитри.
Центральний хронометраж займає, звичайно ж, Віталій Кличко — його постать фільм прагне розкрити через динаміку фізичної та політичної сили. Тому глядачеві доведеться докладно дізнатися про життєвий шлях Віталія, а з ним і Володимира: школу, армію, ринг, аж до актуальних внесків кожного до наближення перемоги. Водночас фільм наповнений фірмовими для Макдональда інтерв'ю, у яких він збирає, здається, усіх: мама читає вірші й показує сімейні архіви; колишня дружина розповідає зворушливу історію знайомства; сини скаржаться, що тато завжди зайнятий; сам Віталій ділиться історіями їхнього дорослішання; Дмитро Гордон і Михайло Подоляк висловлюють ставлення до політика; навіть перший тренер братів з боксу встигає розповісти свою історію на камеру. Сам Віталій теж дає чимало інтерв'ю і ностальгує: розповідає, як уперше поїхав до Діснейленду або як запам'ятав день смерті Брежнєва. Режисери невідступно слідують за мером. Донбас, Київ, Вашингтон, Берлін і назад до Києва — камера всюди супроводжує політика й ніби хоче екранізувати вкладку «Віталій Кличко — останні новини LB.ua».
Усе зазначене звучить як синопсис до багатосерійного серіалу. Але режисери, охоплені невгамовним бажанням поєднати все, запаковують цей огром у формат однієї стрічки на 96 хвилин як хаотичну нарізку. Очевидно, що в таких рамках складно показати глибокий портрет політика під час виконання обов'язків на тлі повномасштабної війни. Навіть такому професіоналу, як Макдональд, це виявилося не під силу.
У фільмі майже не відображено громадської критики активностей мера — на тлі сумбурних сцен, що швидко летять крізь роки, спроби вказати на неоднозначність постаті Кличка схожі радше на невпевнені натяки. Тому загальний портрет політика, створений фільмом, можна описати як «потішний, чарівний і незламний». Дуже помітні й нестача обізнаності в контексті, і брак сміливості, і бажання зробити образ компліментарним. Макдональд любить проводити паралелі між своїми героями й образами зі світового кіно. Дизайнера Джона Гальяно він порівнював з Наполеоном періоду безумства, а Кличка монтує поруч зі Шварценеггером-Термінатором. На Q&A після прем’єри режисер жартома зізнався, що, здається, зняв пропаганду.
І тут час поставити прості, але вкрай актуальні для всіх західних режисерів питання: навіщо й чому? Режисер дає класичну відповідь: «Я хотів зняти щось в Україні». Неможливо перевірити благі наміри режисера, але можна припустити, що саме завадило фільму втілити режисерські амбіції: Макдональда підвела слабка підготовка. У тому ж фільмі про Гальяно є сцени, датовані лютим 2022 року, а зйомки в Україні стартували вже на початку 2023-го. Це означає, що режисер мав лише півтора року на дослідження й наближення до героя. Тож коли на прем’єрі режисер зізнався, що монтаж закінчили «минулої п'ятниці», усі питання остаточно відпали.
Наприкінці Q&A, коли Макдональда запитали про мету фільму, він жваво відповів, що хоче, аби світ збільшив військову підтримку України, і сподівається, що його фільм хоча б трохи посприяє цьому. Така мотивація надихає, проте є сумніви, що стрічка зможе результативно працювати на політичних майданчиках, адже не пропонує ані нової інформації, ані рефлексій щодо третього року війни. У ній майже немає ексклюзивних кадрів воєнних злочинів, і вона точно не розкриває героя по-новому.
А втім, загалом західним глядачам фільм про Кличків сподобався (варто визнати, що фестивальна аудиторія сприйняла стрічку сміхом й аплодисментами). Тож цю стрічку можна розцінювати як ненапружену фестивальну знахідку, яка розбавляє добірку візуально важких і сенсовно глибоких документальних картин, що вимагають більшого залучення й, відповідно, більшої уваги.