Якщо спробувати охарактеризувати її творчість і життя одним словом, найкраще пасує «невідповідність». Кіра Муратова зі своїми роботами ще за радянських часів не вписувалася ні в політичний, ні в соціальний, ні в культурний контексти доби. Здається, по-справжньому спробувала вписатися у час і простір єдиний раз — в Одесу кінця 1980–1990-х років. Ця невідповідність породжує і неоднозначність Муратової як особистості.
Румунка за походженням і за громадянством аж до 1980-х років, Кіра Муратова навчалася на режисерському факультеті в Москві — це, мабуть, єдине, що відповідає атрибуту «російська режисерка». Одразу після навчання переїхала за розподілом до Одеси. Саме там прожила аж до смерті у 2018 році, саме там зняла більшість своїх стрічок.
Одна з перших її робіт, знята у 1964-му на Одеській кіностудії разом з тодішнім чоловіком Олександром Муратовим, — «Наш чесний хліб». Вона романтизує пересічне українське село того часу й водночас безпристрасно спостерігає за ним. Наступні її вже самостійні картини (ті самі, які у 2023-му після реставрацій показали в США) — «Короткі зустрічі» та «Довгі проводи» — одразу ж зіштовхнулися з гострою радянською критикою. Фільм «Короткі зустрічі», з погляду влади, задумували як розповідь про життя геолога й працівниці районної ради. А вийшла з цього артхаузна драма про любовний трикутник, де герої не так вдаються до трудових подвигів, як розмовляють метафоричними діалогами. Головну героїню зіграла сама Муратова.
Історія «Довгих проводів» трагічніша. Цей фільм пролежав на полиці 16 років. Його показали лише в 1987-му. Адже режисерка відмовилася вносити правки на вимогу тодішнього керівництва Одеської кіностудії, відтак її перемістили на посаду бібліотекарки й заборонили знімати.
Стрічки Муратової радянська влада засуджувала і за помітну присутність впливу її кумирів зі світового «буржуазного» кіно — зокрема, Мікеланджело Антоніоні. Та й узагалі всі її стрічки радянського періоду були «недостатньо комуністичними» — режисерка несла свою філософію, забуваючи про необхідність вкладати в кіно, як у «найважливіше з мистецтв», ще й ідеологічні погляди. При цьому, здається, вона не надто боялася засудження влади. Муратова ніби завчасно знала, що її фільми опиняться на полиці — і не через їхню «антирадянськість», а радше через «радянськість».
1990-ті дали режисерці більше свободи. Її фільми стали ще дивакуватішими для пересічного глядача й ще більш песимістичними на думку критиків — та все ж відгукувалися, знаходили свою аудиторію. Так сталося з найвідомішим її фільмом «Астенічний синдром» (1989), який отримав спеціальний приз журі на Берлінському кінофестивалі. Це чи не єдина стрічка Муратової, у якій герої не існують окремо від свого часу, а вписуються в його контекст — а саме в роки Перебудови. Життя сірих людей, що переживають сірі часи й маленькі особисті трагедії, показані на тлі пострадянщини у в’язкому тригодинному фільмі.
Усі її наступні роботи, зняті вже за незалежної України на Одеській кіностудії та в самій Одесі, легко можна вписати в якийсь інший історичний контекст і час. Режисерка продовжує викидати з фільмів нецікаву їй частину побуту чи політики. Вона оповідає про внутрішній світ людей, відмежовуючи його від зовнішнього. Так, дівчата із «Захоплень» (1994) могли б так само обирати коханих серед жокеїв і в XIX столітті, а Офа з «Трьох історій» (1997) могла б придушити матір, яка покинула немовля, і у 2020 році. Утім сама Одеса є важливою частиною її фільмів.
Протягом нульових Муратова зняла кілька стрічок, прем’єри яких відбулися на гучних європейських фестивалях, від Венеції до Роттердама. Останній її фільм — «Вічне повернення» (2012) — на Римському кінофестивалі назвали «гіпнотичною вирвою». Після його прем'єрного показу режисерка оголосила, що завершує кінокар'єру через погане здоров'я та похилий вік. До самої смерті у 2018-му вона жила в Одесі.
Муратова знімала кіно в першу чергу для себе, як особистий маніфест своєї ж невідповідності. Вона хотіла залишатися поза будь-якими кордонами й не могла вписатися ані в соціальний, ані в історичний контекст. Більшу частину життя прожила в Радянському Союзі, однак навряд чи можна називати радянською режисерку, чиї фільми неодноразово забороняли через цензуру. Так само як і говорити про російськість режисерки-одеситки.
Коментує Альона Пензій, кінознавиця Довженко-Центру:
— У 2014 році, підтримавши Революцію гідності, Кіра Муратова дуже чітко заявила, з якою країною вона завжди була. Тому я змінила б трохи акцент з національної приналежності режисерки на її фільми. Чи є її фільми українськими? Безперечно! Вона практично всі фільми, здається, окрім «Пізнаючи білий світ», знімала на Одеській кіностудії разом з командою, яка складалася з українських професіоналів.
Постійними героями її фільмів були українські актори й просто цікаві, непересічні одесити. А натурні зйомки, які, певно, переважають у її фільмах — це одеські пейзажі, які досить добре упізнаються.
Ба більше, Муратова — це та художниця, яка для багатьох формує образ міста, з його маленькими двориками й околицями, де відбуваються драми й кримінальні історії, з кладовищами й вуличними ресторанами. І, безперечно, з морем. Його присутність відчувається, навіть коли його немає в кадрі, хоча і в кадрі море є досить часто. Тобто український південь і місто Одеса є важливим і дуже виразним героєм більшості її фільмів.
До творчості Муратової складно причепити знайомі та спрощені маркери національного. Оскільки міські історії, якими переважно є її фільми, апріорно більш інтернаціональні — де б вони не знімалися. Відповідно, ярлики «радянське» чи «російське» спадають, щойно уважно подивишся її кіно.
Однак через те, що Муратова знімала російською мовою, росіяни постійно намагалися й намагаються привласнити її фільми. Але тут варто зауважити, що Муратова руйнує мову постійними повторами, безглуздістю монологів і тим, що герої не можуть зрозуміти одне одного через мову. Справді, деякі образи фільмів Муратової пов'язані з російською культурою. Але вона поєднує їх з таким контекстом і подає в такому ракурсі, що вони руйнуються і/або набувають іншого значення.
У стрічках Муратової потрібно шукати значно глибші точки спорідненості з українською культурою. Наприклад, фільм «Довгі проводи», знятий у 1971 році, був заборонений за ігнорування партійних принципів соціалістичного реалізму. Нагадаю, що в той самий час у Києві почалася заборона українського поетичного кіно, яке теж ніяк не вписувалося в канони соцреалістичного кіно.
Муратова як ніхто антисистемна й критично ангажована режисерка — і це, мені здається, одна з найпрогресивніших рис української культури.