Матір невільників
Будови впадають в око ледь не на кожній столичній вулиці. Перед будовою – цегла, складена рівними купами. Її привозять із передмість. Звідти, де мешкає Ет.
Ет запрошує нас під свій будинок. Тут іноді сходить мала лавина. Її наймолодшому синові два роки. Глина може його засипати. Його може переїхати самоскид, водій сидить високо, голого брунатного дітвака на глині може не побачити. Буває, що впродовж дня перед її будинком прокочуються з п’ятдесят вантажівок. Земля двигтить, курган росте, неба не видно. Ні трави, ні квітки, ні зелені. Жодної втіхи для очей. Тільки глина і глина. Бляшана халупа стоїть перед в’їздом до цегельні: дерев’яна підлога, чотири на чотири кроки, спирається на вісім стовпців. Життя вирує в будинку і під будинком. Потрібно схиляти голову? Ще нижче? Бо тут усі та всюди, не лише під будинком, мають зігнуті шиї, у вічному покірному поклоні.
Ряд однакових халуп. Між однією і другою – невеличкий проміжок, у кожній по одній родині. Будинки побудував власник для своїх невільників. Звідси виходу немає. У сезон дощів навіть буквально болото по пояс. Потрібно пильнувати, аби діти не потопилися.
Камбоджа наздоганяє сусідів, хоче бути економічним тигром, як вони. Але не за свої кошти. Досить поглянути, хто споруджує небосяги у Пномпені. Біля кожної будови великі щити: літери на них японські, корейські, але здебільшого китайські. Камбоджа не має багато грошей. Зате кишені політиків повні. Їхніх дружин, чоловіків, дітей і онуків. Мільйони людей у Камбоджі не мають нічого. Тільки руки, щоб працювати, і спини, щоб тягати.
Ми сидимо під підлогою, у гамаках, злива, вода періщить об іржаву бляху, гарчать самоскиди, дощ їм не перешкоджає, то вгору з вантажем, то вниз, уже легші, на висоті наших очей прослизають великі колеса, глина бризкає нам в обличчя. Пополудень. У невільників до світанку відпочинок. Точніше, вони починають перед світанком, о третій, коли прохолодніше. Закінчують об одинадцятій перед полуднем, коли сонце й печі розжарені настільки, що це неможливо витримати. Вони працюють утрьох: Ет, її чоловік і їхній син. Йому п’ятнадцять років, а має вигляд десятилітнього. Уже чотири роки він не ходить до школи. Разом вони заробляють сім з половиною доларів на день. Коли є робота. У сезон дощів цегельня має менше замовлень, а вони більше байдикують.
Середущий син? Йому дев’ять років, він ще ходить до безоплатної школи. Вчиться кепсько, незабаром перестане, як більшість дітей довкола. Вони не пишуть, не читають – так само, як і їхні батьки.
Завдяки спритності й усмішці можна з фотоапаратом на шиї зайти ледь не до кожної цегельні. І побачити дітей. У кожній вони бігають між купами, складеними у стометрові ряди. Це молодші діти, які ще не працюють. Вони їздять на велосипедах уздовж бежевих печей, дихають пилом і димом. Наймолодші – в матерів на руках або прив’язані на спинах, коли мамі доводиться складати цеглу. Старші, ті, яким, можливо, по дванадцять років, копають глину, подають її до машин, що формують цеглу, потім складають цю цеглу сохнути на сонці, подають дрова до машин, комбайни січуть їх на менші шматки, діти закидають дрова в печі, вантажать цеглу на візки, керують невеличкими тракторцями, вантажать цеглу на вантажівки.
Працюють також і кількарічні діти. Ми маємо їх на фотографіях. Невільницьку працю дітей у цегельнях документує також місцева організація LICADHO. У рапорті на цю тему її експерти пишуть про нещодавні випадки: троє хлопців у трьох цегельнях втратили руки. Наймолодшому – сім років, найстаршому – чотирнадцять. Середущому – дев’ять. Він помер.
Власників («патронів» – так їх називає LICADHO) за нещасні випадки з дітьми не карають. Як і за їхнє поневолення. Поліція відмовляється займатися цим масовим злочином. Немає прокурора, немає суду. Винні батьки, бо не допильнували хлопця. Навіщо він ходив між печами? Навіщо тягав? Правда, це батьки змушують дітей працювати, бо власник платить за кожну цеглину. Дитячий труд має високу ціну. Якщо батьки сидітимуть тихо, то уникнуть покарання за нещасний випадок із дитиною. Поліція від працівників цегельні не очікує нічого. Окрім мовчання. Поліція знає, що бідні нічого не мають. А власники цегельні – мають. Ніхто ніколи не бачить, скільки і кому вони платять. Але люди спостерігають, як упродовж кількаденних свят, на кхмерський Новий рік або й без нагоди, поліціянти їдять і п’ють за гроші власників.
Ми хотіли поговорити з патронами. Їх ніколи нема. Ніхто в цегельнях не знає номерів їхніх телефонів. Так нам кажуть усі, певна річ, завжди з посмішкою. А де дім патрона? Ніхто не знає. LICADHO у своєму звіті публікує світлину палацу. Це приклад. У таких палацах мешкають патрони. Їхні адреси знають тутешні журналісти. Ті, які працюють в англомовних газетах. Англійською писати дозволено більше, ніж кхмерською. До пори до часу, бо одну газету під приводом податкових зловживань якраз нещодавно закрили. Залишилася ще одна. Її репортерам іноді вдається схопити за руку власника тієї чи тієї цегельні. Вони запитують про поневолення через борг. Про дитячу працю. Яке поневолення? Який борг? Які діти?
Дорослі також втрачають у цегельнях руки, пальці, очі. Вони не носять захисного одягу, рукавиць, окулярів. Власник платить за лікарню. Те, що він витратив на порятунок, додає до боргу. Коли робітник гине в цегельні, потрібно влаштувати дорогі церемонії – також за гроші власника. Їх теж доведеться сплачувати родині померлого, його дітям. Борги успадковують.
Борг приводить людей до цегелень і поневолює на покоління. Певно, всі працівники всіх цегельних заводів найнялися на цю роботу через борг. Скільки цегелень у країні? Ніхто не знає. Їх видно всюди – вони розташовані неподалік головних шляхів, щоби вантажівкам було зручно доїхати, у передмістях великих міст – Пномпеня, Сіємреапа, Сіануквілля. Міста, що донедавна були заввишки чотири-п’ять поверхів, нині прагнуть сягати хмар. Їм потрібна цегла, багато цегли, дешево і швидко.
Людям потрібні гроші. Вони від багатьох видатків можуть відмовитися, але коли в родині хтось хворіє, їм доводиться платити. Що небезпечніша хвороба, то більше. Батько Ет хворів на рак. Діти в Камбоджі все життя віддають борги своїх батьків. За отримане життя. Їм це безперестанку повторюють, аби вони не забували: завдяки мені ти живеш, завдяки мені ти існуєш на цьому світі. Сплата такого боргу неможлива, але потрібно старатися. Тож коли батько захворів, Ет позичила в банку три тисячі доларів. Батько помер, а кредит залишився. У селі не було поля, бракувало роботи. Вона приїхала до цегельні. Власник віддав банку половину її кредиту, а половину їй доведеться сплатити самій. Коли в них вдалий місяць, то втрьох із чоловіком і сином вони заробляють понад двісті доларів.
Сімдесят п’ять одразу йде до банку.
Інші сімдесят п’ять забирає власник за свій борг, тобто по два з половиною долари за день.
Скільки залишається із двохсот?
Коли приходить велике замовлення, вони працюють також і пополудні. Чи заробляють більше? Ні. Бо тоді і власник більше забирає. Вони отримують стільки ж, як і завжди. Сплативши позички, на рис якраз вистачає.
Рис вони купують у патрона. Двадцять доларів за п’ятдесят кілограмів. Так вигідніше, дешевше.
Воду для пиття та миття – у власника, за центи.
Електрику, щоб горіла лампочка, отримують від власника, як вони стверджують, безоплатно.
Мій наймолодший часто температурить, блює, має діарею, – розповідає Ет. Вона знає, що в дитини від проносу до смерті шлях недалекий. Особливо в таких умовах. Вона завжди одразу ж біжить до лікаря. За одну консультацію та ліки – сорок доларів. Добрий патрон розуміє матір, співчуває й ніколи не відмовляється допомогти. Ет йому дякує. Борг – замість зменшуватися – швидко зростає, як малий невільник.
Коли Ет вибирається до лікаря, то мусить запитати дозволу. Нема проблем. Але ніколи всією родиною. Навіть коли вони пополудні йдуть на озеро пошукати їстівних водоростей, назбирати слимаків, то не всі.
Закон у Камбоджі забороняє невільництво. І працевлаштування дітей. Поліційний відділок завжди десь поблизу. Місцева влада – близько. І офіс партії прем’єра зазвичай стоїть десь неподалік. Він є у кожному селі. Всі знають про людську неволю, всі бачать кривду, яку завдають дітям. Окрім інспекторів, які на вимогу закону повинні регулярно контролювати цегельню, але не контролюють.
Втеча? Куди? Влада відповідальна за невільницьку працю своїх громадян, влада громадянина знайде. Звинуватить його у крадіжці грошей власника цегельні, запроторить до буцегарні. Або – в найкращому разі – відішле до патрона. Що зробить патрон? Покарає. Певна річ, не безоплатно. Бо й биття коштує. Борг зростає вдвічі.
Скільки нині Ет винна патронові? Вона махає рукою, не знає. У власника занотовано, патрон усе рахує.
***
Войцех Тохман – польський журналіст, репортер. Від 1990-го до 2004 року працював репортером у Gazeta Wyborcza. У 1999 році заснував Фонд ІТАКА, який розшукує загиблих і допомагає їхнім родинам. Працює у ньому волонтером.
Разом із польськими репортажистами Маріушем Щиґелем і Павелом Ґузлінським у Варшаві заснував Інститут репортажу та репортерську крамницю-кав’ярню «Кипіння світу». Від 2010 року на радіо TOK FM веде авторську програму «Кипіння світу».
Написав десять репортажних книжок, зокрема «Сходи не палять», «Донечка», «Скажений пес», «Ти наче камінь їла», «Сьогодні ми намалюємо смерть».
Двічі фіналіст престижної літературної премії Nike (2001, 2003), зокрема за книжку «Ти наче камінь їла»; «Репортер року» (1998) на думку читачів Gazeta Wyborcza; номінант на Премію ім. Даріуша Фікуса (2002); фіналіст премії Prix RFI «Témoin du Monde» Radio France International (2004); номінант на Премію ім. Ришарда Капусцінського (2011).
«Піяння півнів, плач псів» з польської переклав Андрій Бондар.