Рабська праця українських остарбайтерів у нацистській Німеччині стала однією з багатьох трагічних сторінок української історії, пов'язаних з неволею та полоном. Ці події починаються з монгольської навали, продовжуються кріпацтвом та іншими імперськими проєктами, спрямованими на примусове переселення і депортацію мільйонів українців, вигнанням до Сибіру або заточенням у ГУЛАГу, а також викраденням українських дітей Росією. Це жахливі сторінки історії, про які ми маємо постійно розповідати й нагадувати собі та світові.
Коли я думаю про життя людей, позбавлених волі, я намагаюся збагнути, що таке неволя? Як людина почувається, коли втрачає свободу? Я намагаюся здогадатися, як це бути в окупованій Україні сьогодні. Як це — не мати можливості висловити свої думки, свої почуття, не мати можливості піти туди, куди ти хочеш, бути з тими, кого любиш.
Події Другої світової війни, коли майже три мільйони примусових робітників, більшість з яких були українцями, вивезли на рабські роботи до Рейху з території окупованої України та інших країн тодішнього СРСР, добре відомі в Україні, але майже не відомі за кордоном. Мало хто знає, що велика кількість цих робітників були підлітками або навіть дітьми віком 10-12 років.
Досвід остарбайтерів залишається однією з найбільших особистих історичних травм українців, мільйони яких мають батьків або дідусів і бабусь, що провели роки війни у рабстві й за радянських часів мало що розповідали про це, навіть рідним. Багато з них знищили всі свої спогади про роки перебування в Німеччині — щоденники, світлини, листи — усе, що могло бути використане проти них владою, яка вважала їх зрадниками й пропагувала цю ідею.
Виставка фотографій і листів українських остарбайтерів у нацистській Німеччині, організована мною в Гарвардському університеті, разом з Українським науковим інститутом та Центром Девісів, є частиною масштабного проєкту, присвяченого досвіду перебування в окупації та пропаганді на окупованих територіях. Вона покликана висвітлити цю маловідому в Північній Америці трагічну і складну сторінку в історії Другої світової війни. Мало хто в цьому регіоні знає про такі події, оскільки остарбайтерів завжди (як у СРСР, так і поза його межами) вважали колаборантами, це було наслідком радянської пропаганди. Проте насправді ці люди були жертвами двох тоталітарних режимів – нацистського і радянського.
На виставці, яка триватиме до липня, представлено приблизно 60 великоформатних фотографій. Поруч зі знімками — англійські переклади листів зображених на світлинах осіб. Ці матеріали не лише демонструють життя остарбайтерів – їхні домівки, оточення, принизливі нашивки «ОСТ» на одязі, але й відображають, як за допомогою світлин і листів примусові робітники намагалися обійти цензуру і зашифрувати повідомлення для своїх рідних, розповісти про те, що відбувається з ними насправді. За кожним обличчям, що дивиться на нас із фотографій на виставці, стоїть окрема особистість і трагічна доля.
Листи остарбайтерів відображають простір, де зустрічаються усна традиція, фольклор і популярна культура. Ці люди часто використовували евфемізми та алегорії, щоб описати умови життя і події війни, свідками яких вони були, таким чином уникнувши цензури. Проте такий літературний підхід можна вважати й частиною загальної тенденції людства поетизувати й фольклоризувати травматичний досвід.
Остарбайтери часто намагалися передати складні умови свого побуту, навмисно перебільшуючи своє «благополуччя». Це іронічні або й саркастичні фрази про те, як їм ведеться.
| ...мамо, даже незнаю, як вам свою жізь описать потому що тут дуже й дуже і дуже добре. ...миж так добре тут живемо, що картоплина, це нам як яйце. …живем дуже добре.......то буде про що багато розказувати, про таке прекрасне добро. …мені тут дуже добре.......тут вобще харчі хороші хіба то в нашому радгоспі харчі тільки свиней годовать а не людей. ...мамо мені добре їм я 5 раз у день хліб з маслом з мармеладом сало й молоко наїдаюся добре. |
Примусові робітники часто використовували евфемізми для опису військової ситуації у місці їхнього перебування. Атаки та бомбардування могли позначати згадкою про «гостей» і «град», «залізний дощ» або «падіння груш» з дерев.
| …часто над Берліном ідуть «дощі». … тут часто ноччю іде дощ желізний то ми після дощу робимо уборку. …гості бувають часто. … ми тоже часто уночi надвiр устаем. Ну граду у нас сеi год i ще нибуло. Я чула що дома похоже житя. ...ви пишите чи тут ни трусять груші ...трусять тут добре...а в цьому селі де я то нитрусять... один раз такого груш натрусили що рівної землі нима самі ями. |
Негативне уявлення про остарбайтерів як «колаборантів» активно поширювалося як у СРСР, так і на Заході. Протягом останніх десятиліть деякі дослідження запропонували альтернативне, здебільшого антирадянське і деколоніальне бачення досвіду примусових робітників. Попри це, більшість цих досліджень зосереджуються на умовах остарбайтерського життя на чужині, менше уваги приділяється включенню їхніх голосів, які залишаються й досі непочутими, у колективну пам'ять України. Використовуючи первинні джерела, такі як листи й фотографії, я прагну спростувати стереотипи, накладені на цих людей.
Мій шлях до теми творчості примусових робітників і полонених як науковця і поета розпочався ще в Новоайдарі, селищі, розташованому на нині окупованій Луганщині, де я народився. Мені було одинадцять, і моя школа поклала на мене завдання допомагати літній жінці по господарству — самотній, хворій і бездітній, як надалі виявилося, остарбайтерці, Євдокії Михайлівні Клубковій. Ми зблизилися, і вона вважала мене за онука, а я її за бабусю, з якою підтримував зв’язок аж до її смерті у 2018 році. Саме у дитинстві у її альбомах я вперше побачив поштові листівки й фотографії з Німеччини. Для мене, сільської дитини, для якої найдальша подорож була до «великого» міста Луганська, побачити ці знімки «з-за кордону» було чимось важливим і формуючим. Я не лише бачив листи й фотографії, я також чув історії, яких за радянського періоду ці люди соромилися, бо їх маркували як зрадників і колаборантів. Під час нашої останньої розмови наприкінці 2018 року, за кілька місяців до смерті Євдокії Михайлівни, вона сказала, що хоче бути почутою. І я знаю, що ця жінка була не єдиною, хто цього хотів.
Коли я читаю листи остарбайтерів, то намагаюся уявити, що відчували ці люди далеко від родини й батьківщини, на самоті та в небезпеці. Як це бути позбавленим елементарних прав і намагатися знаходити творчі способи підтримувати зв'язок з рідними? Давати їм знаки життя, знаки любові; надсилати їм інформацію та підбадьорювати; боротися й протистояти системі, яка не вважає тебе за людину?
Саме тому, працюючи з листами й фотографіями остарбайтерів, я найбільше хочу, щоб люди особисто познайомилися із цими матеріалами: прочитали кілька листів, багато з яких містять пісні й вірші про неволю, побачили справжні обличчя цих людей на знімках, бо кожен з них має свою історію та своє ім'я.
| …здраствуй небо голубое здраствуй синяя река здраствуй ти моя подружка шлю привет здалека. …здрастуй україна зелена здрастуй бистрая река здрастуйте мої рідні шлю привет я здалека.
|
Такі віршовані листи чи підписи до фотографій остарбайтери писали досить часто. Джерелами поетизації слугували міські романси, альбомна поезія, пісні полонених та в’язнів, частівки та інші «низькі» усно-народні жанри.
У цьому уривку авторка використовує популярну пісню в’язнів, адаптовану до схожої ситуації нацистського ув’язнення: «...Из чужого далекого краю, шлю мамаша тобі я привет, як живеш ти моя дорогая, поскорій напиши мене ответ!!!»
Ці рядки позичено з доволі відомої пісні про виправно-трудові табори на Колимі:
Из далеко колымского края
Шлю тебе я, родная, привет.
Как живешь ты, моя дорогая,
Напиши поскорее ответ.
Багато листів написано у стилі пісні-плачу або голосіння.
| Мамочко і моя сестричечко неплачте і нежуриться я живу на всю ногу всього в мене хватає…їсти мамочко хватає я вже і їсти не хочу... ой мамочко моя жалобничко порадничко побивательочко моя рибонько моя мамочко дорогесенька і ти сестричечко моя квіточко і півонечко молодесенька і сестричко моя вірнесенька ой як вже я без вас скучила ой якби я мамочко була пташечкою до я б довас хоч на 5 хв прилинула да побачила моя мамочка як ви із сестричечкою проживаєте ой трудненько мені моя мамочко як згадаю то ви мені все пишете щоб я неплакала то які це у вас там сердця що ви неплачете я знаю що нема того денька щоб ти за мною моя мамочко неголосила |
Я пов'язую ідею літературності як форми «тайнопису» з фотографічними аспектами цих матеріалів, оскільки таємне письмо використовувалося не лише у самих листах, але також могло з'являтися у вигляді написів на зворотній стороні фотографій чи навіть у таємних знаках на самому фото. На виставці представлено кілька фотографій, на яких люди передають своїм рідним новини про таємні шлюби, які були заборонені остарбайтерам. Фотографія, надіслана Уляною Гарбузою, зображує сцену, досить впізнавану для нашого українського ока, але незрозумілу для цензора: на знімку наречена в традиційному вбранні, супроводжувана двома дружками. Хоча в листі нічого не пояснюється про таку композицію, для родичів, які отримували таку фотографію, ситуація була зрозумілою.
Навіть якщо листи закодовували, написи на звороті фотографій іноді були абсолютно прямолінійними. Це створювало контраст із «гарним» життям на фотографії, яку цензори дозволили переслати рідним в Україну. Остарбайтерка Ганна Марченко на звороті фотографії для рідних вписала популярну серед примусових робітників пісню.
Коли вирвусь з проклятой неволі
Із Германієй скоро прощусь
В ешалоні в товарном вагоні
До Вас мамо я скоро примчусь.
Мені хотілося б, щоб відвідувачі виставки відчули межовий характер цих листів і фотографій: дивилися й читали це як свідчення про щоденне життя, як творче зображення вигнання і як частину нацистської пропаганди про «щасливе» життя остарбайтерів у Німеччині.
Я відданий цим листам, я вивчаю їх науково і виражаю творчо. Я відчуваю їхню поетичність, друкую, читаю і перечитую. У моїй уяві відтворюються голоси, радість і туга, плач і крики тих, хто писав своїм рідним, сусідам і до всіх нас. Так, ці листи адресовано саме нам. І ми повинні почути їхні голоси, побачити їхні обличчя на фотографіях. Багато людей, які дізналися про мій проєкт, надсилають мені все, що вони мають, і я вдячний їм за це прагнення увіковічити пам'ять своїх близьких.
Цей проєкт є, по суті, дослідженням субкультури, яка сформувалася в умовах полону за винятково тяжких обставин. Вона була життєздатною та надзвичайно креативною. Люди писали вірші та пісні, підтримували культурне життя в межах дуже репресивної системи. Вони були побратимами у нещасті, і їхня творчість, включаючи фотографію, була вражаючою. Режим СРСР заглушив голоси цих людей, позбавивши їх минулого та ідентичності. Багато остарбайтерів або їхні нащадки згадують схожий факт: після повернення до Союзу вони дізналися, що рідні, загрожені радянськими органами влади, спалили їхні листи, фотографії і щоденники, які ті вели під час полону. Таким чином, у певному сенсі, ці люди були позбавлені не лише нормального життя після повернення з неволі на батьківщину, а й власного голосу, пам'яті та визнання своїх страждань.
Моє особиста пристрасть — це мова і поетичність цих листів, які я намагався відтворити у своїй поезії. Понад третина моєї останньої збірки «Жидівський король» складається з поетизованих листів остарбайтерів, написаних суржиком. Я намагався зберегти живу мову цих людей, відтворюючи забуті голоси з їхнім автентичним звучанням. Вони фіксують, як війни роз'єднували людей, вони розповідають нам про депортації, примусову працю в чужих країнах та тривале вигнання.
Література і фольклор, що описують примусову працю в нацистській Німеччині, входять у складну традицію художнього відтворення полону в українській культурі, яку можна простежити від часів монгольської навали а також у подальших літературних творах дев'ятнадцятого і двадцятого століть, які включають літературні твори українських полонених у ГУЛАГу.
Нині, на жаль, маємо нові літературні твори, щоденники про полон і окупацію. І тому
важливо, аби ця тема зачепила людей — бо це також про окупацію, примусові роботи, знущання окупанта і пропаганду. Ці всі аспекти актуальні й сьогодні. Сам проєкт присвячено протистоянню окупації за допомогою креативності, літератури (у листах ці люди використовували коди, метафори, щоб обійти цензуру) та фотографії, яка була важливим засобом опору пропаганді, а також документуванням життя цих людей у неволі на чужині.
І виставка, і проєкт загалом намагають осмислити й показати, як люди у складних умовах тоталітарних режимів знаходили творчі способи вираження себе, попри цензуру і покарання. І також як ці досвіди минулого можуть придатися нам сьогодні, допомагаючи краще зрозуміти та пережити новий виклик для нашого народу.