Вальтер Стокман — досить відомий у Нідерландах документаліст. Ще в 1990-х він розпочав свою кар’єру як дослідник музичної сцени, однак згодом перейшов до соціальних питань. Зокрема, досліджував тему записок самогубців, які публікували на початку епохи онлайн-чатів у 2000-х. Тому не дивно, що оприлюднення всіх архівів радянських спецслужб в Україні 2017 року підштовхнуло його створити нову історію. Вона складається з матеріалів КДБ — організації, яка для західного суспільства має флер міфу й загадковості.
Фільм поділяється на три великі панелі: історія про нідерландських автотуристів, які шпигують на користь своєї країни в СРСР; історія родини дисидентів Василя й Віри Лісових (це батьки міністра освіти Оксена Лісового), котра повернулася із заслання й перебувала під негласним спостереженням; а також історія французької пані, яку звабив спеціально приставлений до неї агент КДБ Богдан.
Важливий елемент цих сюжетів — справи з архівів КДБ. Насправді не так багато справ мають велику кількість оперативної фото- чи, тим більше, відеохроніки. Тому можна сказати, що ті справи, які Стокман обрав для екранізації — справжні архівні знахідки.
Переплітаючи три сюжетні лінії, режисер розповідає не скільки про героїв, скільки про загальне відчуття тривоги й недовіри, яка панувала в так званому застійному СРСР. Ключовим для цього стає ще один персонаж фільму — реальний офіцер КДБ, який працював у П’ятому управлінні. Це саме те управління, яке боролося з усіма формами інакодумства: релігійним, політичним, національним. Інтелігентний чоловік старшого віку спокійно розповідає про те, як він на службі вербував, допитував людей, слідкував за ними. Це справді унікальні кадри, адже колишні співробітники КДБ радянської України небагатослівні і рідко дають змістовні інтерв’ю. Варто згадати хоча б першого голову СБУ, а потім прем’єра й міністра оборони Євгена Марчука, який залюбки розказував про роботу в міністерствах, але при цьому майже нічого про роботу в КДБ. Отже, справжній кадебшний артефакт у стрічці Стокмана — це не фото й документи минулого століття, а розмова, записана сьогодні.
Кожна сюжетна лінія фільму закінчується сьогоденням. Стокман зустрічається з героями досліджуваних файлів. На жаль, нідерландські шпигуни не дожили до зйомок, тому режисер розмовляв із сином одного з них. Однак з Вірою Лісовою та французькою пані режисер не просто поспілкувався, а ще й показав їм документи з їхніх кримінальних справ. Саме в цих зустрічах з минулим розгортається справжня документальна драма. Через десятиліття люди вивчають архівні документи й дивляться на власне життя очима «товариша майора», який вів їхню справу.
Французька пані вивчає документи, де агент Богдан звітує про їхні стосунки. Віра Лісова розглядає фото оперативного спостереження — на них вона з дітьми гуляє в парку. Згадує, що це був за день. Каже, що й гадки не мала, що хтось їх фотографує з-за кущів.
На додачу до сюжетних ліній Стокман пропонує цікаве обрамлення: зйомки в пансіонаті для людей старшого віку, де живуть колишні дисиденти й підпільники, котрих реабілітували лише після 2017 року. Кожен тримає своє фото в молодості, яке було в особовій справі. Створюючи подвійну композицію з молодого й старого обличчя людини, Стокман символічно проговорює найважливішу ідею «Київських файлів»: радянський тоталітарний режим зробив так, що молодість багатьох людей лишилася закарбованою лише в кадебістських справах. І тепер зусиллями істориків, архівістів, фахівців з пам’яті вони виходять із сотень запилюжених коробок й отримують нове життя. Для того, щоб реабілітувати незаконно засуджених або нагадати, що задуха тоталітаризму панувала не так давно і завжди може повернутися.
