Тема української радянської культурної спадщини завжди була складною й емоційно напруженою. Не тільки через драматичність цього періоду, а й тому, що радянська історія є предметом постійних маніпуляцій і спекуляцій для сучасної кремлівської пропаганди. Росія весь час означує радянське як російське, продовжуючи цим культурну апропріацію, започатковану ще Російською імперією.
Чи ми хочемо і чи маємо право віддавати Росії цю спадщину тоталітарного періоду? У той час на території України українські художники й художниці створили унікальне художнє явище «українське радянське мистецтво», котре має свої особливості, свої відмінності. Так, воно було створене в специфічній системі мистецького виробництва, яке передбачало пропагандистський зміст, але він не применшує мистецької цінності й історичної значущості творів. Мистецтво часто слугувало інтересам влади — чи то церква, чи монархія, і це не заважає зберігати і цінувати його.
Як часто наголошує у своїх роботах художник Микита Кадан, мільйони українців заплатили страшну ціну за радянську спадщину; сотні українських художників і художниць змушені були працювати в цій системі, яка їх жорстоко ламала, убивала. Саме через це ми не маємо права нехтувати художніми надбаннями радянського періоду, наше зобов’язання — зберігати його.
Закон про декомунізацію, прийнятий 2015 року, посприяв стигматизації радянської спадщини і спричинив тенденцію, коли державні пам’яткоохоронні організації працюють з давнішими пам’ятками — початку ХХ століття або давнішими, і намагаються ігнорувати пам’ятки радянського періоду.
На щастя, в Україні впродовж 2012–2022 років з’явилася низка активістських низових проєктів, які в різний спосіб працюють з осмисленням і збереженням радянської спадщини. Ініціатива ДЕ НЕ ДЕ, заснована 2015 року, співпрацює з такими в усіх регіонах країни.
Є ініціативи, які працюють з конкретними регіонами: «Херсонський модернізм», «Чернігів. Монументалізм», «Дніпро. Монументалізм». Учасники — активісти, історики. Вони атрибують твори, знаходять інформацію, поширюють її, роблять виставки. Активісти ініціативи «Чернігів. Монументалізм», якщо не можуть зберегти від знищення будівлю, знімають з неї мозаїки і передають до музею. Так урятували керамічне панно «Давній Чернігів» художниці-шістдесятниці Галини Севрук з готелю «Градецький» і монументальну мозаїку «Материнство» з 5-поверхового будинку.
Здається, що це ефективна практика. Але монументальне мистецтво базується на понятті синтезу мистецтв, тож сама будівля й художня робота становлять єдиний художньо-архітектурний твір і їх не варто розділяти, бо втрачається цілісність мистецького задуму. На жаль, за нинішніх умов, коли рішення про збереження чи незбереження таких будов ухвалюють власники будинків чи девелопери, перенесення художніх творів у музей — інколи єдиний вихід.
Ініціатива ДЕ НЕ ДЕ намагалася порушити цю тему в Маріуполі щодо приміщення ресторану мозаїками Алли Горської. У 1990-х роках це був публічний простір, потім він став приватним, а питання збереження мозаїчних панно Горської «Дерево життя» і «Боривітер» залишилося на відповідальності власника. Держава ніяк не могла регулювати збереження творів, які є надбанням української культури, авторка яких — одна з найвизначніших українських художниць ХХ століття. І на великій ретроспективній виставці, яка відбулася в Українському Домі, ми бачимо тільки фотографії цих розбитих мозаїк.
Є спільноти, які працюють з одним об’єктом — як «Зберегти "Квіти України"». Вона бореться за торговельно-виставковий павільйон «Квіти України» в центрі Києва. Її підхід унікальний і надзвичайно важливий: з 2017 року команда юристів дуже ретельно аналізує законодавчу базу, ходить у суди, подає позови, апеляції. На прикладі однієї будівлі ці люди демонструють, як можна працювати із захистом культурної спадщини в юридичній площині.
Ініціатива «Сошенко, 33» була однією з перших у Києві. 2012 року художники Анна Сорокова і Тарас Ковач почали відстоювати графічну майстерню НАОМА. Ділянку з нею не зовсім законно передали під комерційну забудову, і двоє художників багато років боролися із забудовниками та представниками КМДА. І їм вдалося зберегти цю майстерню, а заразом й історію плеяди художників-графіків, які там працювали в другій половині ХХ століття. Пізніше Анна й Тарас проводили там резиденції для митців.
Є ініціативи, які фокусуються на певних явищах. Наприклад, учасники проєкту «Кінцева» документують зупинки радянського періоду, оздоблені мозаїкою, в західних областях України. Вони не лише досліджують, але також виготовляють мерч: листівки, сувеніри із зображеннями мозаїк; збирають толоки, відмивають зупинки від нашарувань реклами, бруду, повертаючи їм автентичний вигляд; руйнують стереотип про те, що українська радянська спадщина — це «унилий» совок, щось несучасне, негарне. Дослідник Лев Шевченко знаходив архівні фотографії мікрорайонів, забудованих багатоповерхівками, і показував, що такий підхід практикували багато країн Європи, він доволі сучасний, і ці будівлі непогані самі по собі, але зараз мають непривабливий вигляд саме через особливості експлуатації, через занедбаність, візуальний шум, різномасні балкони й утеплення.
Проєкт «Сільмагія» — це фотодокументація невеличких сільських магазинів радянського періоду. Часто вони теж дуже занедбані, але авторам проєкту вдається показати своєрідну естетику цих будівель.
Щоб популяризувати й осмислити пам’ятки цього періоду, важливо публікувати книги й альбоми — це переважно ініціативи дослідника Семена Широчина, який працює з архітектурою міжвоєнного Києва й індустріальних міст другої половини ХХ століття, як-от Краматорськ, Костянтинівка й інші. А також фотографа Євгена Нікіфорова, який працює з монументальним мистецтвом. Найвідоміша його книжка — «Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics». Після неї він у співавторстві з дослідницею Поліною Байцим видав ще кілька робіт, присвячених монументальному мистецтву, які широко представлені в книгарнях багатьох європейських музеїв.
Отже, є багато різних підходів до роботи зі спадщиною. Варто якомога активніше допомагати ініціативам: вони відкриті до співпраці (зокрема з музеями), яка може бути взаємовигідною та цікавою. В ідеалі музеї також мають бути зацікавлені в співпраці з пам’яткоохоронними ініціативами.
Визнання і прийняття радянської культурної спадщини — це і є протидія російській пропаганді, імперській політиці РФ. Радянська спадщина не належить Росії, вона належить усім незалежним країнам, які колись були радянськими республіками. Кожна має свою школу, свої особливості. Так має відбуватися реапропріація культурної спадщини радянського періоду і водночас деконструкція монструозного феномену «радянського», яким послуговується сучасна Росія у своїй злочинній діяльності.