Відвідини виставки «Алла Горська. Боривітер» нагадують паломництво: декілька сотень слухають кураторську екскурсію, ще сотня чи більше оглядають виставку самостійно. Зали Українського Дому заповнені людьми різних віку, статі, професій – усі вони хочуть познайомитися з «життям і творчістю» Горської. Біля світлини з людного поховання Горської також збираються. Зрештою, є щось спільне у згадуванні, памʼятанні й проводжанні в останню путь.
Звісно, цей прояв інтересу українців до своєї історії, мистецтва й пошуку ідентичності підсилює ще й те, що більшість музеїв убезпечили свої колекції, тож нагода побачити мистецтво в музейному просторі випадає не завжди. Проте є багато інших сентиментальних моментів, які перетворили цю виставку на популярну, по-справжньому народну. І крім потужної інформаційної кампанії («перша ретроспектива», «найповніше зібрання», «понад 100 творів з 10 музеїв, архівів та приватних колекцій») і самовідданої праці всіх залучених, цьому сприяє драматична сценографія. Вона обрамлена тонкими підмінами й апелюваннями до «гена українця», радянських репресій і, на противагу їм, стійкості й мистецькому спротиву української художниці в радянський час (сьогодні його все частіше паралелізують чи ототожнюють з російським назагал). Важливою є й світоглядна трансформація, «навернення» самої Горської: родом з Ялти, вона провела декілька років дитинства у блокадному Ленінграді; не народилася українкою, а обрала українство. Так само і українську мову вивчила вже у свідомому віці.
Такі «сентиментальності», утім, не применшують і не підважують справді значущу функцію, що її, імовірно, й закладала кураторська група — познайомити загал з постаттю Горської та її мистецтвом. Тут усе сприяє цьому знайомству: таймлайн життя художниці; проста навігація в експозиційному просторі (співвідноситься з таймлайном); велика кількість кураторських текстів, які дають змогу підключитися глядачу з будь-яким рівнем знань.
Згадане паломництво закладене в просторі Українського Дому: прагнення поставити його на службу «українському» пручається об його розташування (центр центру — київський Хрещатик) і логіку огляду експозиції — колами довкола домінантної (уже відсутньої) фігури Леніна. Центральний простір експозиції — простір відсутності цієї фігури — чи не найважчий виклик для будь-якої кураторської візії. І симптоматично те, що на противагу обважнілій, масивній і «грубій» відсутній скульптурі кураторки обирають роботу Даші Подольцевої «Боривітер». Таке рішення відразу прояснює і назву виставкового проєкту, і загальний пафос довкола нього. Боривітер — сокіл, що «отримав за звичку час від часу зависати на одному місці в повітрі, вистежуючи здобич, тримаючись проти вітру і ніби переборюючи його». Боротьба з вітром, рух проти течії, себто чогось офіційного, нормативного — лейтмотив виставки, у центрі якої життя й активна боротьба Алли Горської проти системи.
Які тематичні частини й акценти виставки? Перша — мозаїки. У ній експонують ескізи мозаїк. Частину з них знищили російські війська, як-от «Боривітер» і «Дерево життя» в Маріуполі. Із цього, до речі, розпочинається огляд: ескізи до цих мозаїк, фотографії в місті до та після їх знищення. Місце монументальності поступається згадці про неї. Місце самої мозаїки — як і фігури Леніна, важкої, монументальної, ідеологічно підігрітої — легкій і леткій роботі Подольцевої: боривітер на шматках тканини, що тріпотить від порухів повітря. У залі з ескізами — згадки-цитати Горської про неможливість офіційно (на рівні імені) брати участь у роботі над мозаїками через виключення зі Спілки художників, а також кураторські натяки та згадки про джерела натхнення Горської — народні й національні мотиви, водночас підкріплені духом «українського авангарду».
Другий блок виставки — ілюстрації Горської до театральних постановок 1960-х років, зокрема для вистав «Матінка Кураж та її діти» за пʼєсою Бертольда Брехта, «Ніж у сонці» за поемою Івана Драча, «Патетична соната» й «Отак загинув Гуска» за пʼєсами Миколи Куліша, «Правда і кривда» за романом Михайла Стельмаха. Важливий акцент — жодна з цих постановок не була втілена: сценографічні ідеї художниці лишилися нереалізованими, частину спектаклів заборонили.
На поверх вище — зала з історією про Биківнянські могили й ескізи Горської 1964 року до вітража для вестибюлю Київського національного університету імені Тараса Шевченка — одразу знищеного через «ідейну ворожість та невідповідність принципам соціалістичного реалізму». Щодо Биківні, то це, можливо, кульмінаційна точка оповіді про життя Горської. Тут немає жодного твору художниці, а момент максимальної напруги створено довкола політичного активізму, а не мистецької діяльності.
Попри безумовну повʼязаність мистецького й політичного, а особливо в Радянському Союзі, це окремі сфери, які ставлять різні питання й мають різні механізми висловлювання. Лесь Танюк, Василь Симоненко й Алла Горська зустріли в Биківні дітей, які гралися мʼячами-черепами людей, розстріляних радянською владою в промислових масштабах упродовж 1937–1941 рр. і похованих у тамтешніх лісах («сосни тут пророслі крізь людські скелети, якщо взяти пробу піску, натрапиш на кров і вапно, яким гасили трупи»). В експозиції представлено вірші й спогади про цю подію, пейзажі з соснами та козацькими хрестами в Биківні, а поряд безпосередні артефакти — ґудзики, знайдені на території розстрілів.
Пошуки правди й необхідність перепоховати жертв репресій, на чому наполягали шістдесятники й учасники Клубу творчої молоді, відкривали ті історії, які були неприпустимими навіть для періоду відлиги. Відтак Симоненка забили до смерті, Танюк мусив переїхати до Москви, Горську вбили в 1970 році за невідомих обставин. Окрема зала — про смерть Горської, де поряд з документами радянських спецслужб розмістили світлини з поховання художниці. Особливу роль приділили Стусові, який згодом помер у карцері Кучинського табору.
Узагальню: виставка творить міт про Аллу Горську, який починається з навернення Савла, а завершується мученицькою смертю за віру вже в іпостасі апостола Павла. Мова йде про нову історію мистецтв з української перспективи, де паралельними, лініями в напрузі є репресивний механізм імперії (Російської колишньої, Радянської, Російської сьогоднішньої) та український спротив йому. На жаль, це посилює міцно вмонтовану, проте не зовсім коректну дихотомію «дозволеного» й «забороненого», офіційного й андеграундного в радянський час. Життєпис художниці в таку буремну, суперечливу й динамічну добу враз стає струнким, тенденційним, позбавленим будь-яких суперечностей і парадоксів. Утім це навіть добре, якщо таке «очищення» й нострифікація біографії художниці може привернути увагу до нашої (sic!) радянської спадщини та збереження радянських мозаїк, які ще не «декомунізували» ми самі й не знищили російські ракети.
***
Виставка «Алла Горська. Боривітер» триває з 14 березня до 28 квітня в Українському Домі (Хрещатик, 2, Київ).
Куратори виставки: Олена Грозовська, Тетяна Волошина, Михайло Кулівник, Катерина Лісова. Організатори: Національний центр «Український Дім», Арт-фундація «Дукат».
