За декілька тижнів до відкриття виставки «Світлячок» я надсилаю своєму другові, колишньому студенту, декілька фотографій іншої виставки. Він відповідає: «У сучасному мистецтві так багато фоми…». Я перепитую, чи йому йшлося про форму. Він уточнює, що мав на увазі апостола Фому, який, як відомо, наважується вкласти пальці в рану Христу, аби переконатися, що той таки воскрес із мертвих.
Я думаю, це дуже точне спостереження, але водночас і прикре. Йдеться не лише про задушливу ніжність, зведену до втрати будь-якої умоглядності, а згодом і чуттєвості, але й про немислимість буття без доторку — «ми є лише тоді, коли ми торкаємося».
Що це за торкання? І що означає «бути, тільки торкаючись»? Цікавість і проникність, торкання, аби переконати себе: відчути, аби повірити; побачити, аби співчувати; боліти, аби бути. Тривання буття стає афектологічним триванням боління й культу травми.
Можливо, позначити себе все частіше можна тільки через репрезентацію всіма способами, аби підтверджувати, що ти ще «в мережі». Ми відчуваємо, ми засвідчуємо наші відчування, показуємо рани, а отже, ми є.
Як виявилося, з початком повномасштабного вторгнення інституцій це стосується так само, як і тих, хто в них працює чи для кого вони працюють. Маніфестом і своєрідним тизером цього стала «Виставка про наші відчуття» в МА, відкрита в червні 2022 року, за декілька місяців після початку повномасштабної війни. Команда Мистецького Арсеналу відчувала, і відчувала різне — не тільки «біль і шок», але й «надію, впертість, відданість, любов». «Війна змінила наші плани і змусила сфокусуватися на новому досвіді, шукаючи мистецькі відповідники власних відчуттів», — ідеться в кураторському тексті Ольги Мельник. Виставлені роботи з колекції тоді, здається, не означали нічого, але ілюстрували відчуття — внутрішні, особисті співпереживання співробітників інституції.
Наступні виставки, крім деяких винятків, були розгортанням цього тизеру. Вони були сфокусовані на тих чи тих більш чи менш актуальних темах, але майже завжди говорили про «наші відчуття», причому часто в подібний спосіб (можливо, через майже незмінний склад команди і кураторів, і художників).
***
Увага до рутинного, фіксація непоміченого, недовершеного й нерезультатвного, початків думки, яка нікуди не приведе, або ж памʼяті про відчуття створюють виставку «Світлячок». Кураторка Наташа Чичасова називає її портретом Анни Звягінцевої. Хронологічна інверсія дозволяє глядачеві рухатися простором МА від останніх робіт художниці до більш давніх, створених у 2013 році. Сумнів тут стає таким самим важливим, як і дія, яка є випадковою реалізацією чистого потенціалу.
Художниця у своїй практиці спирається на власні відчуття. Тілесність цього відчуття зʼявляється з дотику як засобу пізнання світу, а з ним і себе. У першій виставковій залі глядач може пройти крізь величезну, збільшену в розмірах сорочку самої Звягінцевої. Це простір, де можна залишитися, зігрітися, бути разом, нехай і за тонким білим незахищеним шматком тканини. Можливо, ця незахищеність і дозволяє відчувати синергію, вслухатися в напівуловиме, чути те, що в інших обставинах залишилося б непочутим.
Кожна робота так чи інакше стосується війни. Складені пейзажі, написані так, як ми бачимо на фотографіях, власних чи військових. Деякий час після обстрілів ми блюримо, розмиваємо ці пейзажі, аби було неможливо визначити чітку локацію й так убезпечити себе від повторного обстрілу. Проте бачачи подібні пейзажі, ми продовжуємо вдивлятися в них, аби якщо не впізнати чітке місце, то побачити там звичні обриси дерев, трави, рельєфу. Проте під час варварської війни зʼявляється те, що я назвав би недоступним пейзажем — він знаходить своє формальне вирішення в абстрактних, проте «реалістичних» роботах Звягінцевої.
На одній зображене ніжне, поетичне, в дусі Волта Вітмена чи Сая Твомблі листя трави. «Трава виросте, що б там не було», — каже Звягінецва. А поруч «Сталий костюм для окупанта» нагадує про жінку, яка у 2022 році радила окупантам класти насіння соняшника в кишені, щоб те проросло. Проте відносність відчуття безпеки, острах вільно бігати по траві з дитиною навіть далеко за межами території воєнних дій залишається в памʼяті художниці. Нетравматизований погляд доступний лише камері, яка вільно і спритно блукає в траві.
Як Гомерова Пенелопа чи Андерсенова Еліза (останню як алюзію згадує художниця), Звягінцева тче — «шиття заповнює час, поки ми чекаємо військових-друзів». Матеріальність стає «розчинною, прозорою, але дуже живою», як зазначає Чичасова, такою, що стосується всіх. Матеріалізація рутинної роботи виявляється рятівною в час потрясінь, які переживає кожен з нас. Непоміченість цього природна, проте все змінюється, щойно ми спрямовуємо світло на безсенсовий рух кулькової ручки під час розмови чи згорнені навмання фантики цукерок, що стають скульптурами. На щастя, «війна виявилась неспроможною знищити здатність мріяти і бачити красу».
Уявіть собі, коли ми спрямовуємо це світло на себе, кожну й кожного, кожну річ довкола. Світ, у якому немає хронології, немає економії енергії, відкинуто всі обумовленості. Світ мертвих, але саморефлексивних істот, де історія справді закінчилася. «Світлячок» підсвічує речі, які варто залишити без наділення жодним сенсом, крім їхнього власного, іманентного. Якщо він є. Проте якщо в цьому світі стане нудно, можна прийти і придумати сенс, наділити ним. У світі мертвих, здається, достатньо часу на обидва способи споглядання.
Назву виставки запропонувала художниця, яка бачила світлячка один раз у житті — у 2018 році. Утім усі цікавинки про світлячка («їдять одне одного», «пускають кров для самозахисту», «економлять енергію», «влаштовують світлові шоу») інтуїтивно виявилися дуже доречними. «Світлячок», отже, є тим обнадійливим світлом, яке існує попри все, існує в найтемніші часи, дозволяє триматися разом тоді, коли, здається, втрачено все. Саме зараз ми так потребуємо цього світла й надії.
***
7 березня 2025 року, наступного дня після відкриття виставки «Світлячок», Нікіта Кадан у Voloshyn Gallery презентував реконструкцію виставки «Тривога», яку він зорганізував у галереї, де перебував перший час повномасштабного вторгнення. Художник характеризує виставку як таку, яку ніхто не мав би бачити, «виставку заради виставки» як найбільшу розкіш. Мистецький Арсенал теж має і користується такою розкішшю, але є нюанси.
Виставка «Світлячок» триває в Мистецькому Арсеналі до 4 травня.
