Лежать оголені руди, кристали,
друзи.
Ненаписане,
ущільнене в мову,
відкриває небесну браму.
Пауль Целан, «À la pointe acérée»
Настане той час,
коли з захватом
ти зустрінеш себе самого <...>
Ти знову полюбиш
Того, хто колись тобою був.
Дерек Волкотт, «Любов після любові»
…Звук історії, що починається насправді
Дерек Волкотт, «Море — це історія»
***
За декілька тижнів до відкриття виставки я почав цікавитися, що ж там готують у просторі Мистецького Арсеналу. Чи не щоразу я чув майже дослівно однакову фразу: «Олена чітко знає, що вона хоче зробити, і всіх “строїть”». Згодом ця фраза для мене стала коментарем чи то пак ілюстрацією до фотографій монтажних робіт на виставці. Пройшовши експозицією перші рази, я утретє утвердився в ній.
Як правило, розмови про виставкові проєкти в Мистецькому Арсеналі розпочинаються з того, що простір переміг художника чи (у випадку вдалої роботи) художник переміг простір. Цього разу ані художниця, ані кураторки, здається, не ставили собі таке завдання. «Абсолютна любов» розгортається в просторі, відвідини якого нагадують перебування в середньовічній крипті, коли, спустившись під землю, ти опиняєшся серед міцних стін, склепінь, їхніх опор і сакральної тиші.
Висловлювання художниці розгортається в лінійному слідуванні пʼятьма залами, які починаються жорстоким «Молохом», а потім через «Памʼять», «Сни», «Лапідаріум» призводять до «Любові». Усі ці пʼять залів є чітким, багато в чому герметичним висловлюванням, нехай і з відкритим фіналом та широким полем для інтерпретацій. Останнє особливо помітно, адже більшість робіт значаться «Без назви»: загальним тематичним вектором є назва самих залів, у яких ці роботи розташовані. Деякі експлікації все ж порушують мовчанку й мають буквально привʼязку до тих чи тих текстів або людей. Сама художниця доволі чітко інтерпретує роботи «Без назви», коли перебуває поряд з ними, проте все ж не наважується «назвати» їх. Ця інтерпретація скоріше контекстуальна, аніж загальна, умоглядна. І ця напруга між загальним й осібним (адже називаючи, присвоюєш) розгортається через поняття «фрагмент», «слід» та «образ».
Можливо, найбільш оприявненим це стає в «Лапідаріумі». За вікіпедією, лапідарій — «виставка зразків стародавньої писемності, виконаної на кам'яних плитах (у тому числі надгробках). Під дане поняття також підпадають залишки скульптур і будівель, тобто частини колись єдиного цілого (іноді невідомого походження), найчастіше виставлені в місцях археологічних розкопок». У центрі залу Мистецького Арсеналу стоїть стіл з безліччю зібраних Оленою Турянською таких «слідів»: гербарій, світлини, берлінська бруківка, належні комусь чисті, хай і пожовклі аркуші паперу. На противагу «виставці писемності», Турянська демонструє чисті «плити», епітафії, позбавлені будь-якої належності. Тут нема визначень, кому, ким і для кого зведений цей монумент. Тут є онулення історії, стирання імен у ширшому (name) і вужчому (nomen) сенсах.
Образ у християнському сенсі — це образ відсутності, чистоти, яка веде до присутності, але не репрезентує та не представляє її. Це неісторичне мислення про те, чого не сталося і що не зʼявилося, про досвід граничний, досвід без досвіду. Неісторичність тут полягає ще й у тому, що ми маємо справу з кавалками, значення яких очищене та зведене до моделі функціонування.
Історія — розмова про те, що сталося і що має свідчення, як правило, матеріальне (арте-факт). Ці артефакти, зрештою, управною риторикою історика створюють мозаїку й образи, довкола яких зʼявляється сюжет. Згодом цей образ утрачає грубі контури ніяк не зʼєднаних шматків мозаїки. Мозаїка стає живописною роботою, причому виконаною в техніці лесування. Цілковите згладження, тонке накладання фарб, нерозривність й імітативність, які переживаються як щось справжнє. Так образ зʼявляється як фрагмент, який віртуалізується і стає цілим, згладженим, пласким.
Олена Турянська ж, навпаки, свідчить про те, що не сталося. І це має своє тривання. Це тривання непозбувної пустоти. Тінь, яка в роботі художниці така сама важлива, як і обʼєкти, що її відкидають, така сама непозбувна, як і пустота — полярність повноти. Упродовж останніх років ми зіштовхнулися з різними втратами в масштабах, які зараз складно означити словом. Звісно, першою реакцією, суто біологічною, тут є швидко наповнити порожнечу, підмінити втрачене, підлаштувати індивідуальні й колективні імпланти. У цьому сенсі ми всі вже перетворилися на кіборгів.
Такий природний відрух є активною формою забування, зведення катастрофи до місця, її локалізації у просторі. У просторі, який відокремлюєш від себе, аби перетворити на місце памʼяті, а не памʼятання. У цьому сенсі інсталяція Олени в залі «Памʼять» є для мене одним з кращих висловлювань про памʼятання за роки війни. Безконечні чорні сторінки, розташовані по периметру великого чотирикутника, відсилають до поеми «Море — це історія» Дерека Волкотта: «...та океан усе гортав // порожні сторінки // у пошуках історій». В інсталяції цим океаном є глядач — той, хто приходить до стіни пустих сторінок, і від цього проходження сторінки гортаються. Процес нескінченного гоєння — памʼятати, приходити до цього місця, берегти уламки саме як уламки, лишати простір довкола цих кавалків. До слова, у поемі самого Волкотта океан назавжди приховує памʼятки; поля битв; мучеників, що не лишили могил; родову памʼять — стає сірим гробівцем, що лише видає звуки Історії.
Простір «Любові» — вікно Альберті, з якого, однак, не видно ні обіцяного пейзажу, ні історії, як її, очевидно, розумів сам Альберті. Імітація вікна — натягнута силіконова нитка між цвяхами — і білизна білого, якою сліпить сіль, що виблискує на підлозі. Поряд епітафія, на цей раз із поетичним текстом Мерітта Маллоя про Любов, що залишається після всього.
«Агапе» — це персональна виставка, але не ретроспективна. Це концептуальна виставка, але твори тут не ілюструють експлікацію кураторок чи художниці. Це виставка про війну, але і про «Абсолютну любов». Це виставка про любов у чомусь старозавітну — не без болю, жорстокості й уже точно без love stories. Це виставка про повноту порожнечі на чистих аркушах без жодної нотатки; про заготовлені паспарту для фотографіцій, які так ніколи й не будуть заповнені; про історії, які так ніколи й не будуть розказані. Це виставка про чистий потенціал присутності й повноти, котрі зʼявляються лише за умови цілковитого очищення та пустоти, з якою необхідно зіштовхнутися та визначити її. Це виставка про того, хто зіштовхується з усім цим. Це виставка про глядача.
***
Виставка «Агапе. Абсолютна любов» триває в Мистецькому Арсеналі до 2 лютого 2025 року.
Кураторки виставки — Оксана Баршинова, Ольга Жук.
