Розкажи про виставку, яку зараз готуєш до відкриття в Арсеналі. У назву ти винесла слово «агапе» — це дуже об’ємне філософське поняття, від неоплатоніків до новозавітного «Бог є любов». Що ти вкладаєш у це поняття, чому обрала його?
Я дуже давно працюю з абстрактними темами. Мої попередні роботи були про час, пам’ять, пошуки зв’язків між різними проявами життя. Тож для мене логічно було взятися знову за подібну загальну тему. Я думала про те, що нас усіх зараз тримає, про ті зусилля, що їх зараз вимагає від нас проста мужність бути. І зрозуміла, що нас усіх зараз тримає оця глобальна любов, агапе. Щодня, коли ми вдячні за щось всесвіту — це теж прояв любові. І що більше я про це думала, то більше проявів цієї тотальної любові бачила навколо себе.
Можна сказати, що робота над цим проєктом спрацювала для мене за принципом кисневої маски в літаку: якщо ти хочеш комусь допомогти, то маєш допомогти перш за все собі. Я вдячна долі за можливість реалізувати цей проєкт саме зараз і саме тут. Цей проєкт — про всіх нас, про нашу спільну мужність буття в цьому моменті.
В описі до виставки сказано, що вона складається з робіт, переважно створених у 2023–2024 роках. Очевидно, в них так чи інакше йдеться про війну. Як пов’язані війна і любов?
Річ у тому, що я працюю циклічно. Є теми світла, темряви, порожнечі, пам’яті, до яких я весь час повертаюсь. Тепер до цих тем додалася любов. Справді, багато робіт, що будуть на виставці, зроблені в останні роки, але є й інші. Оця робота, біля якої ми зараз сидимо, складається з трьох творів 2007 року — це були мої візуалізовані роздуми на тему буття, небуття, смерті. Я їх перебудувала, і тепер, у час війни, у мене вийшла ця абсолютно моторошна штука, такий собі Молох. Є також твори, які я вже робила раніше, але в меншому масштабі. У цьому просторі я маю можливість зробити їх більшими, більш виразними.
Але є й абсолютно нові речі, зокрема, це вишивки. Я експериментувала з вишивкою на початку нульових, а потім, уже після початку повномасштабного вторгнення, знову почала вишивати. Це був інтуїтивний імпульс, а потім зрозуміла, що це мене наздогнала якась абсолютно архаїчна практика, якась генетична прошивка, яка виринула саме в цей час.
Художники взагалі дуже по-різному відреагували на повномасштабну війну. Хтось змінив медіум, хтось почав робити дуже багато майже щоденних художніх коментарів на події. Я пам’ятаю, десь у травні 2022-го ти казала, що зупинила всі свої художні практики, що не можеш займатися мистецтвом. Коли це змінилося? І чому?
Це, на жаль, була справа звички. Уперше зі мною таке сталося у 2014 році на фоні трагічних подій Майдану. Тоді було багато іншої, важливішої діяльності, і тоді для мене вперше виникло питання, чи є взагалі сенс у всіх цих мистецьких вправляннях. Я доробляла проєкти, які вже були готові, але не робила нічого нового.
Та потім з’ясувалося, що мені фізично необхідні якісь мануальні практики, що для мене це як медитація. А з іншого боку, була потреба зрозуміти саму себе, своє місце — а я вмію це робити лише через мистецькі дії. І тому у 2022-му мені було легше впоратися з цим, адже я вже раз пройшла через таке випробування.
Ця виставка в Арсеналі продовжує лінію великих ретроспектив, які інституція проводить з 2017 року. Тобі теж пропонували зробити саме ретроспективу, але ти відмовилася. Чому?
Тому що через повномасштабне вторгнення я потребувала багато часу, щоб переосмислити попередню практику, тож не могла запропонувати якусь притомну концепцію ретроспективи, а без неї не бачила сенсу робити це. Тож запропонувала зробити для виставки новий проєкт, адже хотіла говорити про те, що відбувається з нами зараз, у цю хвлину. Ми опинилися в центрі історії, і в мене була внутрішня необхідність зрозуміти певні речі для самої себе, а я можу зробити це, лише проявивши їх у якийсь спосіб.
Тобто за останні півтора року ти створила велику кількість робіт, що їх вистачило на п'ять велетенських залів Арсеналу, уже маючи на увазі цей проєкт. Якщо звернутися до твоєї попередньої практики, видно, що ти взагалі мислиш не окремими роботами, а проєктами, що через окремі роботи ти працюєш з конкретним простором чи із ситуацією.
Так, абсолютно. Мене завжди заворожувало співвідношення порожнечі й форми, на цьому базується вся моя практика витинання, коли я намагаюся висловитись через дуже аскетичний інструментарій. І тут я використовую той самий принцип: у просторі Арсеналу дуже багато порожнечі, і я сподіваюся, що вона спрацює. Це абсолютно фантастичний простір, з ним неймовірно цікаво працювати.
Мені здається, я вперше чую епітет «фантастичний» стосовно цього простору. Зазвичай кажуть «складний».
Так, він складний, але разом з тим він дивовижний. Зараз, працюючи над виставкою, я люблю приходити сюди по неділях, коли тут нікого немає. Мені це потрібно, щоб побути тут самій, подумати, зосередитись, відчути цей простір від початку до кінця. Я відчуваю його дуже логічним — можливо, через його анфіладність, яка відповідає моїм послідовностям, моїй циклічності. Він фізично відтворює структуру мого способу думання.
Ти працюєш з абстрактними темами, але робиш це не через метафори чи символи, а через геометричні структури, через специфіку матеріалу, тобто через дуже реальні речі. У якомусь сенсі — хоч це й оксюморон — твоє абстрактне мистецтво дуже реалістичне.
Я дуже довго до цього йшла, намацувала оцей максимально простий, аскетичний спосіб вираження. Найчастіше я роблю це через папір, хоча зараз, у цьому проєкті, є маса інших медій, це, напевне, перший мій проєкт, у якому я використовую таке різноманіття. Але загалом тема завжди диктує свій матеріал, свою форму виразу. І саме в цьому проєкті я, напевне, підійшла до реалізму ближче, ніж будь-коли. Це теж пов’язано із ситуацією війни: вона скидає тебе з рівня абстрактних філософських роздумів на рівень брутальних реалій, і ти мусиш давати собі із цим раду.
У цьому проєкті йдеться також про те, як ми зберігаємо самих себе, як ми віднаходимо самих себе. Перші місяці повномасштабного вторгнення я пам’ятаю лише якимись фрагментами, дуже спресованими шматками, а більшість цього часу я не пам’ятаю взагалі. І оті медитативні практики вишивки, про які я вже згадувала, допомогли мені повернути собі себе.
Здається, твій улюблений матеріал — це все ж папір. Розкажи про стосунки з ним.
Це глибоко інтимні стосунки. В одному залі виставки, там, де стіл з лапідаріумом, є багато порожнього паперу. І це не просто папір — кожен папірець із цього стосу має свою історію. Вони походять з конкретних будинків, де вони лежали багато років, але ніхто так ними і не скористався. Раніше я думала, що оцю магію порожнього паперу, який несе на собі невловимий відбиток часу, чийогось життя, можу вловити тільки я, оскільки дуже давно працюю з папером. Але виявилось, що ні. Менший варіант цієї інсталяції я робила колись у Львові в Музеї модернізму, і охоронці, які спостерігали за відвідувачами через камери, казали, що найбільше люди зупинялися саме перед порожнім папером: вони шукали там якісь знаки, очікували чогось. Тож ця невловима субстанція, вона діє. І в мене не піднімається рука щось робити із цим папером, він працює сам по собі. А той папір, з яким я працюю, він достатньо пересічний, не якийсь супернаворочений.
Але в цьому проєкті я використовую також багато будівельних матеріалів. Це вийшло якось спонтанно: мені була потрібна конкретна матеріальність, і я зрозуміла, що можу знайти її в будівельному супермаркеті.
Які це матеріали?
Наприклад, великі витинанки зроблені з матеріалу, який називається «противітряна мембрана» — її кладуть на дахи, вона вкрита гумовою фарбою, яку використовують для покрівель. А об’єкт під назвою «Ліфт» зробила з гофрокартону. Рисунки великих форматів — на будівельному флізеліні. Цей вибір спричинений ще й тим, що тут, у цьому приміщенні, дуже висока вологість, і далеко не кожен папір її витримає. Але також мені подобається текстура цих матеріалів, і вони чітко лягають у концепцію мого проєкту, що стосується спроб залатати, загоїти, полагодити, щось зробити з усіма тими дірами, які з’явились у нас, і в багатьох матеріальних речах, і всередині нас.
Це використання будівельних матеріалів якось пов’язане з твоєю іншою іпостассю — дизайнерки інтер’єрів?
Мабуть, так, бо я в них розбираюся. Я іноді приходжу в «Епіцентр» — і ми обираємо матеріал із цілою командою продавців, у деяких відділах мене вже й упізнають.
У тебе також особливі стосунки з природою — я знаю, що ти багато гуляєш за містом, збираєш рослини, камінці, пір’я. Ти це використовуєш як матеріали? У лапідаріумі, про який ти згадала, отакі знайдені речі?
Так. Є люди, які пишуть щоденники, занотовують моменти з життя. А я фіксую певні події, людей, місця через предмети. Так у мене зібралася чимала колекція предметів. Про кожен об’єкт з того стола з лапідаріумом я можу розказати, звідки він, з якою історією чи людиною пов’язаний. Наприклад, останній предмет, який я взяла до цієї колекції, знайшла, гуляючи із сестрою в Берліні. Ми були в районі зі старими віллами, який мало постраждав під час Другої світової. Серед них був невеликий гарний будинок, схожий на школу, а біля нього стояв танк. Виявилося, що на цьому місці була підписана капітуляція Німеччини, і той танк перетворили на пам’ятник, а навколо нього перекладали бруківку, яка збереглася ще з тих часів. Один той брук я поцупила і привезла у Львів.
Ти все життя живеш у Львові, очевидно, спостерігаєш за трансформаціями міста. Чи змінилося воно з початком повномасштабного вторгнення?
Місту пішло на користь вимушене переселення. Те, що в нас з’явилося багато харків’ян, багато людей з Дніпра — це дуже добре.
Ти не вважаєш їх «понаєхавшими», які псують високу галицьку культуру?
«Понаєхавші» були серед тих, хто опинився у Львові 2014 року. Звісно, не всі й навіть не більшість. Але серед них були дуже заможні люди, переважно з Донецької області, які вже давно мали у Львові нерухомість, і це був дуже специфічний контингент. Вони намагалися переробити місто під свої уявлення про комфорт: «так, это всё старьё снести и нормальную магистраль построить». Але з часом місто їм пояснило, що тут так бути не може.
Серед тих, хто тоді приїхав, було повно цілком нормальних, у моєму розумінні, людей. Але в нас були доволі міцні стереотипи щодо людей з Донецької області, це треба визнати. І в них були й досі є стереотипи стосовно галичан.
Які саме?
Що галичани закриті, що сноби. Те, що галичани не є особливо відкритими, це зрозуміло, але слід усвідомити, що ця особливість має історичні передумови. Наприклад, мій прапрадід пожертвував своєю кар’єрою, відмовившись від пацифікації, втративши роботу в університеті, залишившись викладачем у провінційній гімназії — адже, не пройшовши пацифікацію, ніхто не міг нормально працювати. Очевидно, що люди, які тоді робили такі складні й свідомі вибори в дуже несприятливому для українців середовищі, вони чітко ділили світ на своїх і чужих, це була прошивка самозбереження в кожній родині. На це слід зважати. Але так само я розумію, що й ті риси, на базі яких ми малюємо стереотипи стосовно сходу, теж можна пояснити об’єктивними історичними передумовами. Так виявляється те, як мало ми знаємо одні про одних. І оце вимішування, яке відбувається зараз, пошуки способів комфортного співіснування — це йде Львову на користь.
А чи змінилася за останній час артсцена Львова?
Мені складно про це говорити, бо я не є аж такою активною учасницею цієї сцени. Звісно, я десь ходжу, щось дивлюся, але я не маю узагальненого бачення. Але можу сказати, що зараз з’являється велика кількість дуже цікавих молодих художників.
За ким із сучасних художників і художниць ти слідкуєш? І які виставки за останній час тебе зачепили?
Я не хотіла б говорити про персоналії, бо тут сильно проявляються мої чисто людські стосунки та преференції. А якщо говорити про виставки, найбільшим враженням за останній час була робота Gropius Bau в Берліні. Ця інституція думає не окремими проєктами, а сукупністю виставок, які пов’язані між собою. Вони, наприклад, виставляють проєкт якоїсь світової зірки і водночас якогось ноунейма цього ж періоду. Так створюється комунікація між загальновизнаними зразками мистецтва і продовженням тих самих ідей у творах художника, якого ніхто не пам’ятає. Також Gropius Bau робить цікаві проєкти, присвячені колоніалізму, наприклад, виставка Indigo Wawes and Other Stories — абсолютно фантастичний проєкт, який складався з робіт художників, узагалі невідомих у Європі. Я дуже хотіла б, щоб у нас з’являлися подібні проєкти: про наші зразки колоніалізму, про його впливи на нас теперішніх і про наші відчуття й розуміння цих впливів.
