Аргентинська трансакторка Карла Софія Ґаскон грає Хуана (Манітаса) Дель Монте, впливового безжального лідера мексиканського наркокартелю, батька двох дітей, одруженого з Джессі (Селена Гомес). Манітас заінтригований гучним процесом про вбивство, в якому явно винний підсудний виходить сухим з води завдяки кмітливій і працьовитій адвокатці Риті (Зої Салдана). Тож одного дня Манітас робить Риті пропозицію, від якої не можна відмовитися: знайти хірурга, що перетворив би наркобарона на жінку.
Завдання виконане, Манітас «загинув» від рук конкурентів, на світ з’являється красуня Емілія Перес, а Рита може більше не турбуватися про гроші. Але як колись було сказано в іншому фільмі, хто має дітей, перебуває в заручниках у долі. Тож одного дня колишній клієнт, тобто вже клієнтка знову знаходить Риту, бо хоче возз’єднатися з родиною. І це має дуже несподівані наслідки.
72-річний Жак Одіар, наразі один з найтитулованіших французьких режисерів, загалом суперечить уявленню про артхаусного кінематографіста як носія ускладненої, герметичної візуальної мови. Уже з перших своїх фільмів він дотримувався лінійного типу оповіді й постійно експериментував саме з жанровим кіном. Так, його рання стрічка «Дивись, як падають люди» (1994) — це сплав драми відплати і кримінального трилера. Так само кримінальна інтрига з елементами любовної мелодрами панує в «Читай по губах» (2001). Відзначений каннським Гран-прі «Пророк» (2009) — повна насильства тюремна сага. Зрештою, «Діпан» (2015), що приніс Одіару «Золоту пальмову гілку», починається як соціальна драма про тамільського біженця, а під кінець вибухає справжнім побоїщем з десятками жертв. «Брати Сістерс» (2018) — чудовий мікс вестерну й комедії з незабутньою парою виконавців: Джоном Сі Рейлі й Хоакіном Феніксом.
Але якби Одіар обмежувався жанровими розвагами, то не досяг би вершин, на яких нині перебуває. Його прихильність до небезпечних персонажів і сцен насильства — лише засіб максимально розкрити характери, виявити істинні наміри та приховані травми. Ще один важливий мотив – це зіткнення / поєднання людей з абсолютно різних соціальних прошарків, провали або злети героїнь і героїв у суспільній ієрархії.
Наприклад, комівояжер-невдаха в «Дивись, як падають люди», коли невідомі відправляють його єдиного товариша в кому, кидає роботу й іде з дому, щоб знайти і покарати винних. У «Читай по губах» зацькованій глухій секретарці присилають у помічники похмурого хлопця з тюремним минулим. Важко уявити собі більш різні характери, але в них виявляється багато спільного. У «Пророку» 19-річний переляканий араб Малік (Тахар Рахім) потрапляє у в’язницю, але набуває чогось на кшталт пророчої інтуїції, що допомагає йому вижити, а потім вибратися на найвищі щаблі тюремного соціуму. Нарешті, в «Діпані» колишній бойовик, створивши фіктивну родину, намагається налагодити нове життя в Парижі, але натомість йому доводиться згадати й застосувати багаторічний партизанський досвід, перетворивши типовий мікрорайон на поле бою.
Усі ці пригоди, утім, ніколи не перетворюються на самодостатню гонитву за скарбами, а перемоги мають гіркий присмак. Можна сказати, що кожна Одіарова історія — з мораллю.
Головні лиходії в «Дивись, як падають люди» — літній аферист-ігроман із зухвалим ім'ям Маркс (Жан-Луї Трентіньян) і по-собачому йому відданий юний волоцюга Джонні (акторський дебют Матьє Кассовіца). У певний момент Одіар перемикає сюжет: лінію помсти поступово витісняє колізія боротьби за Джонні, по суті невинну довірливу дитину, попри всі злочини, скоєні за наказом Маркса.
У «Читай по губах» Карла спочатку намагається використовувати кримінальні таланти Поля, потім уже Поль експлуатує здатність Карли читати по губах — але врешті вони стають справжніми спільниками, такими собі новоявленими Бонні й Клайдом, щоправда, набагато щасливішими.
Пророк у фільмі 2009 року — поняття екзистенційне, пов'язане з трагічним вибором героя. Так, Малік перемагає ворогів, очолює власну мафію, але в тріумфальному фіналі лунає «Балада про Меккі-ножа» з «Тригрошової опери» Брехта — насправді страшна пісня про нещадного вбивцю, що погано скінчив.
У «Діпані» Одіар дарує героєві можливість стати ангелом справедливості — убити негідників, що тримали в страху всю околицю; зрештою, колишній партизан винагороджується коханням, бо його фіктивна родина стає справжньою.
Нарешті, головне, що об'єднує героїв «Братів Сістерз» — нещасливе дитинство. Вони всі недолюблені діти, тому їм немає спокою. Вестерн перетворюється на меланхолійну драму — не про полювання за золотом, а про довге повернення додому.
Аби впоратися з викликом «Емілія Перес», Одіар зібрав зіркову команду. Музику й пісні до фільму написали Клеман Дюколь і співачка Камілла. Дюколь, зокрема, раніше співпрацював з Леосом Караксом над мюзиклом «Аннетт». Хореографом виступив Дам'єн Жале, у чиїй фільмографії — робота з Полом Томасом Андерсоном і Лукою Ґуаданьїно.
Драматургія в першій частині фільму більш-менш традиційна для мюзиклу: спочатку задається певна ситуація, а потім героїня рефлексує щодо неї в співі й танці. Зої Салдана, що раніше грала другорядних персонажів у таких розважальних проєктах, як «Пірати Карибського моря», «Аватар», «Вартові галактики», саме в Одіара виконує свою, мабуть, найкращу роль: танцює, співає, відпрацьовує діалоги з рівною легкістю.
Звісно, справжньою зіркою тут є Карла Софія Ґаскон. Манітас співає: «Мене завжди було двоє: моє реальне “я” і звір, що слідує за мною як тінь», — і саме цю роздвоєність Ґаскон втілює з просто тваринною природністю: байдуже, чи це брутальний мачо Манітас з металевими зубами, чи елегантна леді Емілія. І при цьому в першому рівно стільки фемінної емоційності та вразливості, скільки владності і жорсткості в другій.
Одіар вміє показувати злочини так само натуралістично, як яскраво. «Емілія Перес» мерехтить усіма фарбами, стримить віртуозним монтажем (Жюльєтт Вельфлін прийшла з «Голодних ігор») й ефектними ракурсами (оператор Поль Гільйом). Але все це так і лишалося б стилістичною вправою, хай і осяяною побіжною присутністю Педро Альмодовара й Сержо Леоне, якби не звичай Одіара притримувати головні козирі для останніх актів.
Так і тут: у прикінцевих епізодах настрій і ритм змінюються. Музичні номери поступаються розмовним сценам. І історія про наркобарона, що віднайшов гендерну цілісність, раптом стає притчею про каяття і спокуту.
Інакше не могло бути. Від себе не втечеш, але можна спочатку змінити тіло, а потім взагалі обійтися без тіла, стати символом, стати святою. І це найбільш приголомшлива, але і найкраща метаморфоза серед усіх перетворень, які Одіар завдавав своїм персонажам.
