Блискуча суперечність
Альмодовару – 75. А втім, приліпити до цього вічно усміхненого, артистичного чолов’яги термін “патріарх” можна було би хіба що в рамках якоїсь особливо закрученої еротичної гри з неясними цілями.
Звісно, він, з його двома “Оскарами” й “Золотими глобусами”, “Золотим левом” Венеційського фестивалю та безліччю інших нагород, може претендувати на статус живого класика, метра, легенди. Та все ж є люди, надто ж люди в кіні, які не старіють, навіть якщо старіють. При згадці яких хоча би на мить та й усміхнешся. Альмодовар має таку особливу легкість – і в житті, і у фільмах – парадоксальну з огляду на обставини його біографії.
Достатньо уже дати й країни народження: 1949 рік, Іспанія, маленьке містечко Кальсада-де-Калатрава. На дворі – ультраправа диктатура Франціско Франко. Ще живі мільйони тих, по чиїх життях пройшлася громадянська війна. Ні про яку свободу самовираження не йдеться, а свою гендерну ідентичність краще тримати при собі. Людей могли вбивати навіть за нешанобливі відгуки про церкву чи за читання опозиційної літератури.
Наступний факт зараз, ретроспективно, виглядає як чистісінький анекдот: коли Педро було вісім, батьки відправили його на навчання до католицького інтернату в місті Касерес на заході Іспанії, з надією, що він стане… священиком. Антоніо Альмодовар і Франциска Кабаллеро не помилились, утім, в одному: на відміну від глухої Кальсади, в Касересі був кінотеатр. Пізніше Педро зізнався: «Кіно стало моєю справжньою освітою, набагато більшою, ніж та, яку я отримав як священик».
Звісно, щойно досягши повноліття, Альмодовар усупереч волі батьків переїхав до Мадрида, щоб стати режисером. Але диктатура пильнувала: Франко закрив Національну школу кіна як розсадник лібералізму. Щоб прогодувати себе, Педро перебивався різними роботами, зокрема, торгував на знаменитому блошиному ринку El Rastro та 12 років пропрацював асистентом у телефонній компанії Telefónica. Паралельно вів активне мистецьке життя, вчився ремеслу на практиці: грав у складі авангардової театральної трупи Los Goliardos (там же, до речі, познайомився з Кармен Маурою, що стала зіркою його ранніх фільмів). Разом з Фабіо Макнамарою Альмодовар співав у пародійному глем-рок-дуеті. Не приховував своєї гомосексуальності ще тоді, коли це було небезпечним. А втім, тиранія потроху конала, тож альтернативна сцена Мадрида являла ідеальний простір для розвідок Альмодовара, мистецьких або соціальних. Логічно, що талановитий і харизматичний юнак став ключовою фігурою в так званому «Мадридському русі» (La Movida Madrileña) культурного ренесансу, що розквітнув після смерті Франко в 1975 році.
Кіно: початок і вершина
Свою першу камеру Super-8 Педро купив з першої-таки зарплатні в Telefónica. Фільмувати короткометражки почав у 1974-му. Назви цих молодечих етюдів достатньо красномовні: “Дві повії, або Історія кохання, що закінчується шлюбом”, “Падіння Содому”, “Секс приходить і йде”. Пізніше Альмодовар пояснював: «Я показував їх у барах, на вечірках... Я не міг додати саундтрек, тому що це було дуже складно. Магнітна стрічка була дуже погана, дуже тонка. Пам'ятаю, що я став дуже відомим у Мадриді, бо, оскільки фільми не мали звуку, я взяв касету з музикою і особисто озвучив усіх персонажів, пісні та діалоги».
Зрештою, після чотирьох років підривних короткометражок Альмодовар зняв перший повний метр “Трахни мене, трахни мене, трахни мене, Тіме”. Але його правдивим дебютом, після якого про нього заговорили, стали “Пепі, Люсі, Бом та інші дівчата” (1980). Далі, хай і не без провалів, його кар’єра йшла вгору, досягши піка в 1999 році, коли драма “Все про мою матір” отримала “Оскар” як найкращий фільм іноземною мовою. Багато фільмів Альмодовара не тільки здобули нагороди, а й стали касово успішними, що суперечить загальному уявленню про артхаусне кіно як суто дотаційне.
Його новий фільм “Сусідня кімната” (2024) з Тільдою Свінтон і Джуліанною Мур став виходом Альмодовара на англомовний ринок і приніс першого “Золотого лева” для іспанського кіна.
Особливості стилю
Власне, Альмодовар зі старту спростував уявлення про те, яким має бути іспанський режисер, а тим паче режисер, молодість якого прийшлася на часи Франко. Всупереч очікуванням, його кіно ані протестне, ані політичне, дуже дозовано торкається соціальних питань чи травм тяжкого минулого. Те ж саме, якщо взяти ширший контекст іспанського культурного спадку. Ніяких барокових вивертів, кривавих драм, релігійного фанатизму чи богоборництва. Альмодовар, особливо на початку кар’єри, виклично світлий і веселий, бешкетний і до біса (гомо)еротичний. Герої(ні) говорять про секс, займаються сексом, мають найрізноманітніші тілесні вподобання, дотримуються найексцентричніших моделей поведінки. Всім рівний час і рівна увага: гетеросексуалам, геям, лесбійкам, трансперсонам, любителям і любителькам БДСМ. Це кіно яскравих, практично коміксних барв – як у костюмах, так і в загальній композиції кадру.
І це кіно безумовно камерне, інтимне, на крупних планах. Воно завжди про пошук рідної душі – кумедний або драматичний – у надзвичайно суперечливому світі, якою б дивною, химерною ця душа не була.
Тому Альмодовар знову й знову розповідає прості історії. Він не прагне експериментувати зі стилем або сюжетною структурою; його опора – вміння працювати з акторками й акторами. Головним чином – з акторками. Альмодовар є одним з перших європейських режисерів, що пред’явив залу настільки розмаїту галерею жіночих образів, що спробував нарешті подивитися на світ саме жіночими очима. Жінки сильні, скандальні, забавні, божевільні, перелякані, різкі, впевнені; ця неймовірна фемінна палітра – ключова ознака альмодоварової режисури. До чоловіків інакший підхід: він, особливо в пізніх фільмах, намагається виявити в них вразливість, ту ж таки фемінність – якщо це, звісно, не однозначно негативні персонажі.
З роками, відійшовши від квір-хуліганства ранніх стрічок, Альмодовар став сентиментальнішим, і в його герої_нь тепер часто очі на мокрому місці. Та все ж, навіть у найбільш драматичних ситуаціях, він лишає простір для надії. Він не шпетить рід людський за численні лиходійства, нікого не засуджує, не заливає сарказмом – бо, хай там як, Альмодовар любить нас, таких смішних і недосконалих. А ми любимо його.
Якнайкраще його режисерський розвиток можна зрозуміти на прикладі кількох етапних фільмів.
«Пепі, Люсі, Бом та інші дівчата» (1980)
Свій де-факто повнометражний дебют Альмодовар робив зі вкрай низьким бюджетом 400000 песет (трохи більше 5000 доларів). Стрічка заснована на написаному ним коміксі «Загальні ерекції», який розповідає про малоймовірну дружбу між вільною мисткинею Пепі (Кармен Маура), яка хоче помститися ґвалтівнику-поліцейському, дружиною останнього, мазохісткою на ім'я Люсі (Єва Сіва) та панк-рокершею, лесбійкою Бом (Аляска). «Пепі, Люсі, Бом» виражає відчуття культурного та сексуального звільнення – через численні елементи кітчу й кемпу, епатажний гумор і найвідвертішу сексуальність (чого лише вартий епізод “золотого дощу” посеред уроку в'язання). В країні, яка тільки почала оговтуватися після 40-річної диктатури, ця роздовбайська комедія явно сприймалася як ковток свіжого повітря.
Техніка зйомки тут сира й невідшліфована, але Альмодовар з любов'ю згадує про вади стрічки: «Коли у картині лише один чи два недоліки, це вважається недосконалим кіном, а ось коли є велика кількість технічних ґанджів, то це називається стилем. Так я жартував, просуваючи фільм, але досі вважаю, що це близько до істини".
Прем'єра «Пепі, Люсі, Бом» відбулася на Міжнародному кінофестивалі в Сан-Себастьяні. Незважаючи на негативні відгуки консерваторів, фільм став культовим в Іспанії. Нешанобливе ставлення до сексуальності та суспільних звичаїв спонукало критиків порівняти «Пепі, Люсі, Бом» з ранніми шокуючими фільмами Джона Вотерса.
«Жінки на межі нервового зриву» (1988)
Ця легка феміністична комедія з хвацькими діалогами та стрімкою дією ще більше утвердила Альмодовара як «жіночого режисера» в одному ряду з К'юкором та Фассбіндером і принесла йому міжнародне визнання. Альмодовар вважа, що «жінки більш ефектні як драматичні суб'єкти, вони мають більший діапазон емоційних станів», ніж чоловіки.
У центрі сюжету – акторка озвучки Пепа (Кармен Маура), яку раптово покинув одружений серцеїд, її колега по роботі Іван (Фернандо Гільєн). Протягом двох днів Пепа відчайдушно намагається його розшукати. Під час пошуків вона дізнається про обмани й зради Івана та усвідомлює свої справжні почуття, остаточно розриваючи токсичні стосунки. І, хоча наостанок коїться цілковита чортівня з поліцейськими й стріляниною, все закінчується добре. Альмодовар залучив до зйомок багатьох улюблених акторів, зокрема зовсім ще юного Антоніо Бандераса, Чусу Лампреаву, Россі де Пальму, Кіті Манвер і Хульєту Серрано, а також дебютантку Марію Барранко.
Кінокритик Нільс Ґоллерсруд підкреслив, що «фірмова формула Альмодовара, яка полягає у вульгарному, іронічному, жанровому оповіданні, досягла своєрідного симбіозу, представивши більш упевнену версію його унікального кінематографічного бачення, чого не досягли його попередні, грубіші фільми».
Світова прем’єра картини відбулася на Венеційському кінофестивалі, де вона отримала нагороду за найкращий сценарій. Нагородний список «Жінок…» також включає п'ять премій «Гойя», дві Європейських кінопремії, номінації на «Оскар», «Золотий глобус» і BAFTA.
«Все про мою матір» (1999)
Ця стрічка виросла з короткої сцени у «Квітці моєї таємниці» (1995), де молодий лікар роздумує, як йому вмовити скорботну матір віддати органи свого сина для трансплантації. Головна героїня – жінка середніх років Мануела (Сесілія Рот), яка втрачає свого сина-підлітка Естебана (Елой Азорін) через аварію. Сповнена горя, Мануела вирушає до Барселони, аби розшукати іншу матір Естебана, трансгендерну Лолу (Тоні Канто), і повідомити їй про смерть сина, про якого та не знала. В Барселоні Мануела зустрічає стару подругу, трансперсону на прізвисько Радість (Антонія Сан-Хуан) і вагітну ВІЛ-інфіковану черницю Розу (Пенелопа Крус), дитину якої потім усиновлює.
Тут Альмодовар повернувся до знайомих йому тем сили сестринства та сім'ї. Він використовує соковиті кольори, щоб підкреслити багату палітру Барселони. Присвячений улюбленим акторкам режисера Бетт Девіс, Ромі Шнайдер і Джині Роулендс, «Все про мою матір» просякнутий театральністю – від залаштунків до сюжету, змодельованого за мотивами творів Федеріко Гарсіа Лорки і Теннессі Вільямса (спектакль “Трамвай “Бажання” посідає важливе місце у фабулі), до заклопотаності персонажок способами акторської гри.
Альмодовар так само вставляє низку відсилок до американського кінематографа. Одна з ключових сцен, де Мануела спостерігає за смертю свого сина, має паралелі з «Ніччю відкриття» Джона Кассаветеса (1977), а назва фільму відсилає до голівудської класики «Все про Єву» Джозефа Манкевича (1950), яку дивляться Мануела та Естебан. Комізм фільму зосереджений на Радості, яка в одній зі сцен прямо на публіку розповідає історію модифікацій свого тіла, завершуючи цей імпровізований стенд-ап викладом власної філософії: «Ти стаєш тим більш автентичною, чим більше схожою на те, про що ти сама мріяла».
«Все про мою матір» знаменує початок зрілого періоду в творчості Альмодовара і має помітно мінорніший настрій порівняно з попередніми роботами, та все ж світлі барви в ньому переважають.
Прем'єра фільму відбулася на Канському кінофестивалі 1999 року, де Альмодовар отримав нагороду за найкращу режисуру та приз Екуменічного журі. Загалом, «Все про мою матір» зібрав більше нагород і відзнак, ніж будь-який інший фільм в іспанській кіноіндустрії, в тому числі «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою, «Золотий глобус» у тій же категорії, 2 премії BAFTA, а також 6 премій “Гойя”.
«Поговори з нею» (2002)
Після успіху «Все про мою матір» Альмодовар взяв паузу в режисурі, щоб зосередитися на своїй продюсерській компанії El Deseo. Під час цієї перерви й виникла ідея фільму «Поговори з нею» про двох чоловіків (Хав'єр Камара і Даріо Ґрандінетті), що стають друзями, доглядаючи за коханими жінками в комі, яких грають Леонор Вотлінг і Розаріо Флорес. Поєднуючи елементи сучасного танцю (фільм починається культовим спектаклем Піни Бауш “Кафе Мюллер”) і німого кіно (стилізований чорно-білий фрагмент “Маленький коханець”) з оповіддю, що охоплює вражаючий збіг обставин і долю, Альмодовар веде до цілком несподіваної розв'язки.
Метр американської кінокритики Роджер Еберт з Chicago Sun-Times поставив фільму 4 бали з чотирьох, підкресливши: «Поєднує неймовірну мелодраму (зарізані тореадори, коматозні балерини) з ледь помітними збоченнями і сенсаційними розв'язками, та все ж таки наприкінці ми, безперечно, зворушені».
Міжнародна прем'єра «Поговори з нею» відбулася на кінофестивалі в Теллурайді. Одностайне схвалення фільму призвело до того, що Альмодовар отримав другий «Оскар», цього разу за найкращий оригінальний сценарій, а також був номінований у категорії «Найкраща режисура». Фільм також отримав «Сезар», BAFTA і «Золотий глобус» і зібрав понад 51 млн. дол. у світовому прокаті.
«Повернення» (2006)
Ця суміш комедії, сімейної драми та казок про привидів, частково знята в Ла-Манчі (рідному регіоні Альмодовара), розповідає історію трьох поколінь жінок в одній родині, які пережили всі можливі біди, навіть смерть. Чоловіки тут буквально одноразові, а назагал фільм є одою жіночій стійкості. У «Поверненні» традиційно сильний жіночий кастинг: Пенелопа Крус, Лола Дуеньяс, Бланка Портільо, Йохана Кобо та Чус Лампреаве, а також знову, після тривалої перерви, Кармен Маура.
Сюжетна лінія «Повернення» з'являється і як роман, і як кіносценарій у вже згаданій «Квітці моєї таємниці». Фільм є дуже особистим для Альмодовара, оскільки він використовував спогади про власне дитинство, щоб сформувати окремі деталі історії. Частина персонажів ґрунтується на людях, яких він знав у своєму містечку. Використовуючи барвисте тло, фільм торкається багатьох складних тем, як сексуальне насильство, горе, таємниці та смерть. Багато стилістичних ознак Альмодовара присутні: окрема пісня (неперевершене виконання аргентинського танго героїнею Крус), посилання на реаліті-шоу та вшанування класичного кіна (в цьому випадку «Белліссіма» Лукіно Вісконті, 1951).
Фільм захоплено прийняли на Канському кінофестивалі, де Альмодовар здобув приз за найкращий сценарій, а весь жіночий ансамбль – приз за найкращу жіночу роль. Пенелопа Крус також отримала номінацію на «Оскар» за найкращу жіночу роль, ставши першою іспанською акторкою, номінованою в цій категорії. «Повернення» зібрало понад 85 мільйонів доларів у міжнародному прокаті, ставши найкасовішим фільмом Альмодовара.
