ВІН ТАК ЛЮБИВ ЖИТТЯ… ЯК ЧИТАТИ ХВИЛЬОВОГО?
Існує сумна тенденція до скорочення життя класика в українській літературі: чим ближче зле ХХ сторіччя, тим менше їм відміряно. Сковорода дожив до 71, Котляревський — до 69; Франкові припало лише 59, Шевченкові — 47, Коцюбинському — 48, Лесі Українці — 42, Зерову — 47, Семенку та Миколі Кулішу — по 44; Хвильовий іде в 39, а Підмогильного розстрілюють у 36, Антоничу, коли він покидає цей світ, лише 27. Так, є винятки: Кобилянська з-поміж українських чільних авторів прожила найдовше — 78 років. Але тенденцію таки годі заперечити.
20-ті роки ХХ сторіччя були часом суперінтенсивної творчості, хоча насправді цей «період» тривав якихось шість років: від «Я (Романтика)» Хвильового в 1924-му до перших арештів 1929 року. За цей короткий час з’явилася друком маса добрих творів і до двох десятків однозначних шедеврів. Миколу Хвильового майже напевне можна визнати найбільш талановитим письменником того покоління.
Як він такий трапився? Які взагалі механізми рафінування непересічного письменника? Ці питання часто ставлять молоді автори й авторки, подумки приміряючи на себе шати майбутніх корифеїв.
Що ж, хтось досягає високого рівня майстерності ненастанною працею, а в когось від початку — талант укладати слова в ошатні речення. Як-от є люди, що розрізняють звуки на ¼ тону між ними, а комусь «ре» звучить так само, як «до». Але-але: з одного боку можна — через сотні тренувань — таки навчитися розрізняти звуки правильно, а з іншого — без отієї неустанної праці — первісний талант можна й втратити. Будьте певні, надто багато люду занедбали свої здібності, так і не дослідивши їх. Бо насправді якийсь талант є в кожного та кожної. Просто муза, буває, довго стукає зсередини мозку, намагаючись добитися усвідомлення можливостей, та так і не достукується й тихне. Або летить стукати в інший мозок.
У Хвильового талант, безперечно, був, і він його розвинув — додаткові фактори допомогли (здається, оці додаткові факторий відіграють головну роль у здобутті талановитими свого успіху). Не зовсім зрозуміло з батьком: цілком можливо, що Григорій Фітільов був лише вітчимом, але саме він, попри алкоголізм, зацікавив читанням. Далі Хвильовий навчався в двох гімназіях і активно двіжував у модних на той час революційних гуртках, адже від 1905-го імперія почала потроху сипатися. Він був відрахований за це з обох гімназій, але все ж його освіта була значно краща, ніж у більшості пізніших пролетарських письменників. У 1916 році, коли йому 19, його мобілізують і він кілька років на фронті в складі царської армії.
Далі починаються визвольні змагання й про ті роки мало відомо достеменно: знаємо, що разом із братом організували загін, билися проти німців і що Миколу мало не розстріляли, спершу, здається, білогвардійці, а потім — червоні. А врятувала його, принаймні за другим разом, майбутня друга дружина Юлія Уманцева — брава молода червона бойовичка. Вочевидь, саме тоді, вкупі з красивою та активною жінкою, його захопила яскрава комуністична утопія, й він приєднався до сили, яка обіцяла щастя та справедливість робочому люду (жінка і революція — типове романтичне комбо). При цьому Хвильовий залишався переконаним самостійником.
Чому все це має значення, коли говоримо про його талант? Здається очевидним, що ці два фактори — певна освіченість і травматичні досвіди, набуті впродовж років небезпек та тривог, — надали автору поштовх творити й помножили його стартовий потенціал. Прийшовши з фронту, Хвильовий мав непоборне бажання відбутися.
У 1921 році, вже 28-річним, він приїжджає в Харків. Там нуртує життя, зокрема літературне, й відкриваються можливості писати та друкуватися. Далі йде десять — всього десять — запаморочливих років неймовірної активності, коли він пише, пише, організовує й знову пише. Не буду перераховувати письменницькі осередки, до яких він дотичний: досить знати, що це він створює найбільш авторитетну письменницьку організацію того часу — Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Він ініціює літературну дискусію 1925–1928 років, намагаючись протистояти численним графоманам із «правильними» текстами, які, не вміючи до ладу писати, пруться в літературу; він щороку щось друкує; виступає з єхидними памфлетами; гуртує прибічників і стає правдивим лідером свого покоління. Його налаштованість на українське національне лівацтво таврують як «хвильовізм» — далеко не всі удостоїлися такої персоналізованої ненависті від влади.
У його тогочасних творах сходяться три головні тенденції: правдиві та гострі спогади про часи війни та революції — старе добре ультранасильство, як сказав знаємо хто; шалений порив у світле майбутнє та… фундаментальне розчарування, що увесь світ довкола рухається не так і не цінує вікна можливостей, що відкрилося для його оновлення. Емоційні гойдалки між натхненням та зневірою — ось що таке новелістика Хвильового в часі його найвищого злету. Коли від 1929-го почали арештовувати й засуджувати друзів, коли він у 1933-му проїхав по селах Слобожанщини й побачив справжнінаслідки радянської політики на селі, амплітуда переживань стала незносною — наслідком цього й був постріл у скроню 13 травня 1933 року.
Хвильовий залишив передсмертну записку, в якій говорить, як любить життя і виголошує славу комуністичній ідеї. Його останні слова засвідчують дві речі: повне розчарування в дійсності, яку сплюгавила більшовицька влада, і несхитну віру в ідеали, які тут і зараз не вдалося досягнути. Це був не шопенгауерівський вчинок — не втеча від несвободи, радше, ніцшеанський — відверте звинувачення режиму, що зрадив справу революції, в яку повірили мільйони. Влада зразу ж доклала зусиль, щоб назавжди закреслити Хвильового, проте він виявився незнищенним: і як людина, і як текст. Він відійшов у найвищій точці своєї сили, хоча нам бачиться зламаним мрійником, який не хоче визнати приреченість власної утопії. Втім, його тексти постають досконалими втіленнями і його фанатичних переконань, і межового розпачу через їхню невтілюваність. Прометей приніс людям вогонь — Прометей сам себе прибиває до скелі, коли бачить, що людям вогонь не потрібен.
Ростислав Семків – літературознавець, критик, перекладач. Директор видавництва «Смолоскип». Доцент кафедри літературознавства Києво-Могилянської академії. Співведучий ютуб-каналу «Шалені автор(к)и». Член Українського ПЕН-клубу. Автор бестселерів: «Як писали класики», «Як читати класиків», «Пригоди української літератури» та ін. Лауреат премії Книга року BBC-2023 у номінації «Есеїстика».