Говорячи про “Мегалополіс”, варто згадати передісторію його створення. Над цим проєктом Коппола почав працювати ще у 1983 році – тобто через чотири роки після завершення фундаментального і на той час дуже суперечливого проєкту “Апокаліпсис сьогодні”. За 40 років сценарій “Мегалополіса” переписували близько 300 разів; у 2001 році Коппола навіть розпочав знімання із вражаючим кастом: Пол Ньюман, Ума Турман, Роберт Де Ніро, Джеймс Гандольфіні, Ніколас Кейдж, Леонардо ДіКапріо, Рассел Кроу, Еді Фалько та Кевін Спейсі. Однак знімання припинили, адже сталося 11 вересня, а фільм мав сцену повітряної атаки, яка занадто травматично накладалась на ці події.
Вдруге за свій magnum opus (саме так Коппола розцінює “Мегалополіс”) режисер взявся у 2019 році. Для знімань він продав частину виноробного бізнесу та інвестував у проєкт 120 млн доларів. Фільмування супроводжувалося скандалами та втечею членів знімальної групи, в якийсь момент у “Мегалополіса” взагалі не було художнього цеху. Хоча, якщо згадати знімання все того ж “Апокаліпсиса сьогодні”, то це була ще не найгірша ситуація на знімальному майданчику Копполи – принаймні, обійшлось без тайфунів, громадянської війни та наркотичних ком. Для промоції “Мегалополіса” Коппола завів Instagram, де дуже мило спілкується з глядачами, розповідаючи про свої улюблені сендвічі та показуючи якісь особисті архіви, на кшталт реклами японських аудіокасет.
Пройшовши цей важкий і болючий шлях, фільм дістався Канн (які Коппола вигравав двічі); після довгих пошуків дистриб’ютора (за фільм врешті взялись Lionsgate), “Мегалополіс” нарешті явився публіці.
Фільм розповідає про далеке майбутнє. В місті-імперії Новий Рим, яка підозріло нагадує Нью-Йорк в обрамленні арт-деко та стім-панку, живе Цезар Каталіна (Адам Драйвер) – геніальний архітектор, митець та урбаніст. Він не лише створив новий хімічний елемент, але й уміє управляти часом та простором. Каталіна мріє збудувати утопію Мегалополіс, а його антагоніст – мер Нового Риму Франклін Цицерон (Джанкарло Еспозіто), – вважає ідеї Каталіни безумством. Адже кожна утопія – це завжди антиутопія, а новий елемент мегалон шкідливий, на відмінну від металу та бетону. На тлі цього протистояння розгортаються історії банкіра Красса (Джон Войт) та його сина Клавдія (Шая Лабаф), який прагне влади. А також хитрої та жорсткої журналістки Вау Платіни (Обрі Плаза) і доньки Цицерона Джулії (Наталі Еммануель) – обидві закохані в Цезаря Каталіну. Велике протистояння та складне хитросплетіння дрібніших інтриг врешті призводять до громадянської війни у Новому Римі. Зупинити її здатний лише проєкт Мегалополіса – не лише як нової архітектурно-урбаністичної форми, а й як форми суспільного договору.
Працюючи над “Мегалополісом,” Коппола надихався низкою книг. Насамперед це давньоримський трактат Ґая Саллюстія Кріспа “Змова Каталіни”, що описує невдалу спробу державного перевороту у Римській республіці Луція Сергія Каталіни у 62 році до нашої ери. Серед джерел натхнення Коппола також згадує антиутопію Германа Гессе “Гра в бісер”, що відобразила депресивні настрої інтелектуальної еліти у період появи найбільших тоталітарних режимів ХХ століття. А ще – роботи анархіста Девіда Ґребера, які являють собою досить сумнівну ліву критику капіталізму, та книгу феміністичної антропологині Ріане Ейслер “Чаша та клинок”, що розмірковує про гендерний дисбаланс у політиці в розрізі історичного розвитку суспільства.
З огляду на цей базис можна зрозуміти, що центральне простиставлення фільму між Цезарем Каталіною та Франкліном Цицероном – це одвічний конфлікт прогресу та традиції. Перший – візіонер, готовий жертвувати глобальним “сьогодні” заради глобального “завтра”. Другий – консерватор, для якого глобальне “завтра” можливе лише за умови вибудованого “глобальне сьогодні”.
Попри те, що фільм начебто про Римську імперію (як виявилось, з усіх чоловіків у світі Коппола про неї думав найбільше і найдовше), “Мегалополіс” більше тяжіє до барокальних постановок. Тут кожен персонаж – це не образ з історією, мотивацією та сюжетною лінією, що притаманно сучасній культурі, а тим більш кіно. Наче в п’єсах якогось Педро Кальдерона, герої “Мегалополіса” – це алегорії, символи та персоніфікації. Світ навколо ворожий, і барокальним героям Копполи треба невпинно боротись в ньому, як і героям кальдеронівського “Життя – це сон”.
Ця схильність до барокальної містерії робить “Мегалополіс” важким для сприйняття. Тут немає експозиції та розвитку сюжету, немає мотивації персонажів, натомість є така кількість метафор, філософських підтекстів та посилань на різні світоглядні тексти, що потрібно мати кілька гуманітарних освіт, аби зрозуміти, що це не делірій – це “наркотичний тріп” людини, що пересиділа в академічній бібліотеці.
Ліві ідеї, які Коппола закладає у “Мегалополіс” (хоч прямо і не маніфестує їх) цілком спіпадають з позицією режисера щодо зародження в світі неофашизму, одним зі ствопів якого він вважає Трампа. Цей стихійний неофашизм знаходить відображення у фільмі в образі ницого плута Клавдія. Також Коппола намагається говорити про згубний вплив сучасного медіапростору та моральних авторитетів-інфлюєнсерів через образи Вау Платіни та Вести Світвотер (Грейс Вандерваал). Коппола багато розмірковує про згубність капіталізму та пропонує єдиний варіант порятунку через благодійність, на прикладі банкіра Красса.
Але всі ці ідеї складно вловити, і не лише через дуже складно зв’язний сюжет та розпливчастих персонажів. А також і через те, що “Мегалополіс” – це візуальне пекло. Фільм немає єдиної хроматичної палітри, Коппола знімає буквально, як йому заманеться: грається з операторськими лінзами, ділить екран натроє, наповнює фільм психоделічними вставками, створює примітивний CGI в стилі “Небесний капітан і світ майбутнього” (це був перший фільм, повністю знятий на CGI). У якийсь момент Коппола просто робить вогняну вставку з текстом в стилі треш-дизайну реклами 2000-х.
При цьому стилістично фільм завис десь між артдеко та стім-панком, намагаючись поєднанти антиутопічну Римську імперію з трешом та угаром вечірок періоду Інтербеллум. Усе це створює враження, ніби фільм робив не 85-річний живий класик з купою “Оскарів” та двома Пальмовими гілками, а 14-річний підліток, якого попросили зробити “ну дуууже круте кіно”. Хоча, з іншого боку, як ще можна критикувати патріархальні та капіталістичні уклади суспільства, як не через дикий та щирий підлітковий бунт, хай навіть він проявляється у такій візуальні незграбності та вирвиочності?
Важливо розуміти, що кожен фільм Копполи говорить про щось більше, ніж заявляє його сюжет. Гангстерськая сага “Хрещений батько” – це великий епос про гріхопадіння. Воєнна драма “Апокаліпсис сьогодні” ніколи не було для Копполи “в’єтнамським кіно” – для нього це був фільм про шлях в пекло і назад. Так і з “Мегалополісом”, який на перший погляд здається великою, незграбною та можливо навіть невдалою екранізацією надмірних думок режисера про Римську імперію – насправді ж це химерно оформлені думки про долю Америки і ті соціальні виклики, які можуть знищити її нинішній стан. В цілому “Мегалополіс” – це майже тригодинні тривожні роздуми Копполи про майбутнє США у формі чи то сну, чи то наркотріпу. Цей фільм однозначно треба сприймати як складний мистецький досвід споглядання та усвідомлення, що абсурд та крінж також можуть мати зерно геніальності. Варто також не забувати, що свого часу “Апокаліпсис сьогодні” публіка сприйняла геть неоднозначно. Можливо, Коппола знову зняв кіно для нащадків.
