Багато хто тоді почувався по-дурному, бо висловив співчуття не тій людині. І думаю, багато хто з коментаторів вирішив на майбутнє не брати так близько до серця постів про втрату, не впевнившись у тому, що це не художній текст. Ну бо так, існують же такі поняття як «ліричний герой» і «рольова лірика», це ж лише примітивні і малоосвічені люди ототожнюють біографічного автора і створений ним художній образ чи персонаж. «І це не проблема автора, – як писала згодом одна із дискутанток, – що ви сприйняли цей вірш на фейсбук, як особисту історію».
Але погляньмо на цю проблему уважніше, позаяк вона з певною періодичністю повторюється з різними людьми в різних ситуаціях, і часом дуже сильно збурює український фейсбук часів війни. Так, існує чимало художніх творів, де автор/ка створюють собі певний образ і пишуть від його імені (у першій особі однини, від імені цього «я»), не претендуючи на документальність цього твору. Так звана «я-нарація» є потужним прийомом інтимізації і суб’єктивізації оповіді, максимального наближення до читача, включанням його у вузьке коло внутрішніх переживань чужого «я», його роздумів, сумнівів і всього того, що ховається за фасадом «іншого». Від імені кого тільки не ведеться оповідь у сучасній світовій прозі – починаючи від дивних осіб із унікальною біографією чи тварин, аж до неживих предметів чи персоніфікованих частин людського тіла (тут уже на авторський смак – носа чи вагіни). Чим дивнішим і нетиповішим є обраний наратор чи персонаж-маска, тим менше ми асоціюємо його з автором чи авторкою.
Інша справа, якщо це персонаж, якого автор намагається удостовірнити власною персоною чи власною біографією – історія, розказана від імені унікального життєвого досвіду, розказана у формі «я-нарації» біологічним автором привертає набагато більшу читацьку увагу і дуже часто потрапляє в бестселери – як-от історія абортованої дитини, яка вижила і розповідає про це від власного імені; чи історія повії, яка провела 30 років у сексуальному рабстві і наважилася про це написати; або історія військового льотчика, який дивом утік із тоталітарної країни. Такі сенсаційні життєві історії від імені біографічного автора коштують набагато дорожче, оскільки їх часто купують повністю – від розповіді у формі книжки до можливості створення фільму чи серії передач за участю автора, хай навіть прихованого маскою з міркувань безпеки. Справжня людська трагедія чи реальний злочин помножує ставки в цій гонитві за читацьким азартом, тож у таких виданнях акцент робиться на достовірності та правдоподібності, видавець часто навіть перевіряє історію автора і просить доказів, чи вона не є вигадкою. Бо таке читачі не вибачають. На українському книжковому ринку пам’ятаємо давнішу історію Доржа Бату, який втратив читацьку довіру тих, що читали його як співробітника НАСА.
Але повернімося до поезії, бо про неї мені йшлося в першу чергу. Як суб’єктивна форма оповіді, поетичний текст дуже часто ведеться від імені «я» (яке називають «ліричним суб’єктом», «ліричним героєм» або «ліричним «я», і яке, – знає кожен школяр, – не є тотожним авторському «я»). Бо автор може вживатися в чужі емоційні ситуації, проектуючи їх на себе, входячи в чужу роль (через те і назва – «рольова лірика»). Успіх такого «вживання в роль» залежить і від здатності автора відчувати, розуміти та співпереживати чужі емоційні стани, і від його таланту чи майстерності передати їх. Завдяки цій особливості поезії ми маємо уявлення про найскладніші емоційні досвіди, як авторські, так і чужі. Але тут виникає закономірне питання: у випадку з унікальними і рідкісними досвідами, як ми можемо упевнитися, наскільки вдалося авторові, що не досвідчив його, достовірно й точно його передати? Чи не збрехав він у своєму намаганні заповнити лакуни емоційної ситуації? Чи справді так проживав би її реальний герой?
Ми не задумуємося над цим питанням, коли ми рівновіддалені від певного травматичного досвіду, коли майже ніхто з нас не знає, як воно насправді. Тоді кожен митець має право на свою версію реальності і свою художню правду. Натомість у часи таких важких досвідів як війна з усіма її кривавими і болісними подробицями є чимало безпосередніх свідків та учасників подій, і частина з них їх фіксує чи описує від власного імені. І закономірно, що в цій ситуації читачі надають перевагу цій історії з перших уст, оповіді «безпосереднього свідка чи учасника», хай навіть художньо недовершеній, але правдивій, достовірній. Достовірність такої суб’єктивної оповіді від «я» чи «ми» бере гору над художністю, виконує роль емоційного документування подій та переживань. А якщо в творі є і достовірність, і художня майстерність, тоді виникає дивовижна синергія, і вірш набирає сотні чи тисячі перепостів у соцмережах, стає загальновідомим. Багато хто читає поезію тих, що воюють, саме в пошуках цієї «правди з перших уст», «живого нерва», «кривавого згустка реальності», тобто суб’єктність і суб’єктивність «автора, що воює» високо цінується, не в останню чергу через його загроженість і постійну близькість до смерті. Читання та перепощування авторів-військових стає ще й актом пошани та вдячності за їхній чин.
Може, тому в деяких авторів, що не задіяні безпосередньо у війні, виникає спокуса скористатися чужою роллю, яка може обіцяти певні читацькі бенефіти. Забуваючи при цьому, що ввійти в чужу роль – це зовсім не те саме, що взути їхні берці і пройти їхній небезпечний шлях. Писати від імені «я» військового на лінії фронту, якщо ти не воюєш, писати від імені «я» дружини загиблого (якщо твій чоловік живий-живісінький і ніколи не служив), писати від імені матері, яка втратила свою дитину під час обстрілу (найчастіше це пишуть ті, в кого нема дітей) – як мінімум неетично. Особливо коли це вірші, які постяться на широку аудиторію фейсбуку з акаунта, який не дистанціює автора від цієї ролі, а навпаки, створює хибне враження. Ми сприймаємо соцмережі як місце, де діляться особистим, тож закономірно, що без якихось зауваг допис у них автоматично трактується як щось автобіографічне, особливо якщо в попередніх дописах ішлося про життя реальної людини. Неетично, бо тут уже йдеться не про свободу самовираження, а радше про зумисну чи незумисну підміну чи емоційну маніпуляцію.
А як же тоді бути із місією "говорити за тих, хто вже сам за себе не скаже" ? – запитаєте ви. Скажімо, поезія від імені загиблого – це дуже потужна форма ліричного звертання чи інвективи. Крім того, поезія дозволяє нам різні форми нарації – не обов’язково від імені чужого «я», чужого горя чи чужої втрати. Іноді набагато продуктивніше показати історію збоку – через він-вона-вони, відсторонившись та увиразнивши таким чином самого персонажа/персонажів. Іноді – достатньо дати назву чи присвяту, яка відсіче хибне враження особистої втрати, щоб творчо не паразитувати на чужому горі і не перебирати уваги на себе, відбираючи її у реальних потерпілих. Таке «привласнення чужого горя», як це слушно назвала колись Лариса Денисенко, дає авторові ілюзію причетності до чужого горя, але далеко не завжди допомагає людині, яка переживає реальний біль від втрати.
Зрештою, на питання, наскільки автор має моральне право на привласнення і інтерпретацію чужих трагедій чи просто складних приватних історій/досвідів війни, пишучи від імені «я», нема простих відповідей. І загалом невдячна справа визначати межі чиєїсь творчої свободи і вказувати комусь, наскільки глибоко митець може вкладати пальці в рани, і наскільки етично, якщо ці рани – не його власні. Як на мене, привласнення чужого досвіду війни чи горя втрати у поезії, написаній від першої особи, позбавляє її сили документу, підважує реальність війни фікцією (на зразок до того, як це роблять зображення, згенеровані за допомогою ШІ), а привласнений біль тривіалізується і стає деперсоналізованим, нічиїм, таким собі загальним місцем, по якому всі товчуться.
Набагато чесніше – писати про своє (біль, емоції, переживання), бо реальність війни складається із безлічи приватних історій, і кожна з них важлива, навіть якщо вам здається, що ваша нічим не примітна і нікому не цікава. Я не маю готових рецептів і відповідей на всі наші болючі питання, насправді далекі від літератури, але вважаю, що митцеві під час війни варто не забувати лікарське правило «не нашкодь».