В українській літературі Андрій Васильєв (справжнє ім’я Бату) заявив про себе 2018 року з виходом у Видавництві Старого Лева книжки “Франческа. Повелителька траєкторій” про пригоди аерокосмічної операторки NASA. Книжка швидко стала успішною, а події за участі автора збирали черги на Книжковому Арсеналі. Пізніше також вийшов сиквел “Франческа. Володарка офіцерського жетона” та кілька інших романів, вже не пов’язаних з темою космічної індустрії.
До цього Андрій отримав освіту історика-сходознавця в Бурятському державному університеті, перебрався до України, де працював на кількох телеканалах. А у 2013 році, переїхавши до США та проживши там кілька років, покинув журналістику і почав працювати в аерокосмічній галузі. Або не почав.
Саме про своїх нібито колег та свою нібито роботу на NASA Дорж написав “Франческу”. Ще за пару років до того автор почав ділитися у фейсбуці комічними історіями власних буднів. Задум написати цілу книгу виник саме з них.
Тепер же на пост Трегубова сам письменник відповів, що не є і ніколи не був держслужбовцем – працював на приватні компанії, які виконували державні замовлення. Хоча раніше в багатьох розповідях він створював ілюзію, що є працівником Національного управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (NASA). І це додавало його творам вартості в очах багатьох українських читачів. У своїй відповіді Бату також говорить про намір перевести дискусію в юридичну площину – поки що ж уся історія (не)вигаданої біографії бездоказова та відбувається на рівні фейсбук-дискусії.
Але якщо вийти за межі юридичного поля та розглянути ситуацію з погляду моралі чи етики – які наслідки породжує автор, вигадуючи свою публічну особистість? Наскільки чесним щодо читача є випадок, коли романтизація (чи драматизація) дійсності, яка є основою творчості, проєктується на постать автора? І чи доречно тут узагалі говорити про чесність?
Як показує останній час, усупереч проголошеній структуралістами “смерті автора” авторство має значення: згадаймо, як після 24 лютого ми масово перестали читати книжки росіян.
Звісно, в історії світової літератури було багато випадків фальсифікації (чи містифікації) ідентичності автора. Наприклад, французький письменник Ромен Гарі двічі отримував Гонкурівську премію. Одного разу – під ім'ям Еміля Ажара, що з’ясувалося вже після присудження відзнаки. У більшості випадків письменники не стільки вигадували іншу людину, скільки використовували нереальні імена. До містифікації вдавались, зокрема, аби підіграти жанру чи навіть легше опублікуватися.
Наприклад, представник Розстріляного відродження Майк Йогансен запропонував видавництву свій пригодницький роман «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» як переклад твору німецького письменника Антона Райнке. Причому імена перекладача та видавця Йогансен теж вигадав. У цьому випадку роль зіграв жанр – замисел Йогансена, ймовірно, полягав у тому, що вигадані пригоди були написані, перекладані та видані вигаданими людьми.
Те саме стосувалося і жінок, які вдавали із себе чоловіків у той час, коли чоловіча ідентичність автора надавала ваги написаному або була єдиною можливістю опублікуватися. Так, сестри Бронте стали братами Белл, Мері Енн Еванс – Джорджем Еліотом, а Аврора Дюпен – Жоржем Сандом.
Ймовірно, під впливом російського імперського мислення грузин Чхартишвілі взяв для своїх детективів, спрямованих на масового читача, більш схоже на російське прізвище Акунін (хоча там присутня також і історія з японською мовою).
Траплялися і менш безневинні випадки, які ми зараховуємо до фальсифікацій. Зокрема, однією з найвідоміших літературних підробок були твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта – "Corpus Areopagiticum", або "Corpus Dionysiacum" – які мали великий теологічний вплив. У своїх роботах автор стверджував, що є учнем апостола Павла (Діонісієм Ареопагітом). Через 500 років Абеляр висловив сумніви щодо цього авторства, і це згодом призвело до консенсусу, що атрибуція твору була помилковою.
Ще один приклад – збірка сфальшованих документів “Протоколи сіонських мудреців”, яку вперше видали в Росії 1903 року. Створена нібито учасниками Сіоністського конгресу (а насправді російською таємною поліцією), вона була сприйнята загалом як свідчення планів установити єврейське світове панування. Пізніше англійський журналіст Філіп Грейвс викрив збірку як обман – в її основі лежала політична сатира Моріса Жолі «Розмова в пеклі між Макіавеллі та Монтеск’є» 1864 року. Та “Протоколи…” на той час уже встигли зіграти роль у поширенні антисемітизму.
Звісно, між фальсифікацією документів і художньою вигадкою є величезна різниця. Але чи означає це, що до художньої літератури взагалі не може бути валідних етичних питань? Адже особистість автора може впливати на сприйняття читачами твору в обох випадках.
Повертаючись до кейсу Бату – а що ж видавництво? ВСЛ у відповідь на дискусію запросило в письменника підтвердження його місця роботи, на що отримало таку відповідь: “На момент виходу книжки я працював у компанії – приватного контрактора НАСА”. Книжки Бату ВСЛ вирішило недодруковувати, а вже наявні примірники обіцяють промаркувати як такі, в яких “інформація про біографію автора не є достовірною”.
Звісно, підроблена біографія автора нікому не зашкодила. Однак судячи з відгуків у соцмережах, розчарувала читачів, хоча “Франческу” і важко назвати нон-фікшном – роман усе ж є художнім і має скоріше розважальний характер. У підсумку таке загравання автора з власною біографією виявилося хорошим маркетинговим ходом, який після викриття перетворився на фіаско. А може й ні. Частина фанатів Бату відчули себе ошуканими, втім читачі, які до цього його не знали, зацікавились "Франческою" – тож цілком імовірно, залишки накладу розметуть із книгарень. А там з'явиться і новий наклад. Здається, що ця історія ще не завершена.