Узагальнюючи, одразу можна сказати: неозброєним оком видно дві тенденції 2024 року. Перша – музиканти поспішають видати свій матеріал, не завжди зупиняючись на студійній роботі зі звуком. Музиканти-початківці погоджуються на “сирий” звук, прагнуть записати і викласти в мережу прямо зараз: немає часу пояснювати – слухай. Здається, багато хто зі слухачів погоджуються на цю гру, сприймаючи музиканта, в першу чергу, як шоумена з мережі TikTok. Виглядає трохи сюрреалістичним те, що артист без особливого досвіду, але з чудовою сторінкою в TikTok, має шанс зібрати концерт з заповненим Палацом Спорту (хоча в цьому випадку треба зважувати і на те, що в країні не відбувається гастролей іноземних артистів, тож слухач шукає альтернативу).
Друга явна тенденція – та, що відправила поетів у відпустку, оскільки чимало артистів у 2024 році використовували в піснях тексти Тичини, Симоненка, Сосюри, та багатьох інших поетів минулого, що навіть переросло в пісенну кон'юнктуру. Зрозуміло, що ми переживаємо період ревізії творчого доробку минулого, але сподіваємось, що в 2025-му артисти не будуть такі завзяті в бажанні швидкого успіху, використовуючи загальний культурний тренд. DakhDaughters бралися за вірші Михайла Семенка у 2014 році, і в цій дії тоді був експеримент і відчуття часу. У 2024-му на цьому городі все переорано, бажано рухатись далі.
Цьогоріч вже нема відчуття того, що музиканти дуже часто використовують в піснях етнічні мотиви, сопілки, трембіти й таке інше – це було популярним років п’ять тому, а після виступу гурту Go_A на “Євробаченні” пішло на спад. Проте на сцені з’явилась деяка кількість триб’ют-гуртів, що грають “вусатий фанк”, українські хіти 1970-1980-х. Власне, у Львові регулярно відбуваються концерти памʼяті Володимира Івасюка. І ось, в серпні, був виданий альбом-триб’ют “Re: Yaremchuk”, на якому “Друга Ріка”, Jamala та інші популярні артисти співають та грають пісні з репертуару Назарія Яремчука.
До речі, професійні етнічні гурти, що досліджують старовинну українську пісню, нікуди не зникли. Один з них – “ЩукаРиба” – видав доволі цікаву платівку минулою зимою. Альбом вийшов під назвою “Що й святоє...” і був записаний з підтримкою двох сторонніх музикантів. Це були Євген Пугачов та Bunht: вони спробували вивести українську народну пісню на нову територію, де джаз зустрічається з ембієнтом. Чудовий приклад недекоративної творчості, яка продовжує шукати себе в сучасному світі.
Цікаво, як до надбання минулого звернувся електронний музикант Андрій Кириченко. Він записав концептуальний альбом “Maria”, кожен з треків якого має назву картини Марії Примаченко. Це грайливий експеримент, де звучить багато перкусії, саксофон, та інші синтезовані інструменти, що збагатили зазвичай мінімалістичну палітру електронщика. Він хотів показати своє відчуття художниці через колекцію “звукових текстур” – але результат вийшов доволі оригінальним, бо, осмислюючи тему наївного арту, музикант записав платівку, яку можна назвати “наївним техно”.
Малюнком Марії Примаченко оформили нову збірку української музики, яку видала поважна американська компанія Light in the Attic з Сіетлу. Це альбом з назвою «Аж гай гуде: українські звукові архіви 1971-1996», надрукована на двох вінілах, блакитного і жовтого кольору. Він демонструє потужну силу музикантів минулого покоління, які, приховано від радянської цензури, і пізніше з новими силами, зі здобуттям Незалежності, вигадували свій джаз, самобутній фанк та експериментальний рок. Історія компіляції розпочалася близько 5 років тому, коли американська компанія написала листа українським ентузіастам і музичним дигерам з лейбла “Шукай”, звертаючись про допомогу в формуванні збірки пісень Радянського Союзу. Ті висловили думку, що було б краще сконцентруватися на пошуку цікавої старої музики Східної Європи. Концепцію погодили, але вона знов змінилась з початком війни: тоді вирішили зробити альбом виключно українських хітів, які має почути весь світ. Над очищенням звуку зі старих носіїв працював саунд-інженер Джон Болдуїн, лауреат тієї самої Grammy. Крім іншого, поява подібної платівки виглядає як знахідка і робота над збереженням цінного культурного артефакту.
Повертаючись до електронної музики, за рік в Україні її видали дуже багато. Загалом це нішева музика, не для стадіонів. Але чимало конкретних українських музикантів зараз успішно реалізують свої композиторські амбіції – наприклад, видають треки під протекцією європейських лейблів. Зокрема, миколаївський електронщик Олександр Акопов, що також пише музику під ім’ям Unusual Cosmic Process, видає альбоми на невеличкому австралійському лейблі Ambient Soundscapes.
Ще один цікавий концептуальний альбом записав київський експериментальний музикант Андрій Кунін, що звернувся до теми загубленого дитинства. Платівка називається “Lost Toys”, і хоча автор називає її «аудіорозкопками дитинства», робота над нею могла бути аудіотерапією. Звуки саморобних синтезаторів і дитячих іграшок вимальовують музичне полотно в стилістиці, що нагадує електронні експерименти англійських музикантів з WARP Records, наприклад записи гурту Plaid.
В розмові про експериментаторів, окремо треба згадати гуртRagapop, що в травні випустив дебютний альбом. Це чудовий приклад вільного уявлення про музику, яка може існувати без вираженої мелодії, проте з пропрацьованими текстурами ритму, гітарними петлями і формами перформансу. В альбомі «Do you listen to Ragapop?» відтвоена досить абразивна, якщо не сказати агресивна музична середа, до якої слухач має призвичаїтись. В ній також туманом зʼявляються тексти класиків і сучасників, але це зовсім не пісні, а скоріше обряди поки невідомого музичного культу. Як нещодавно виявили нейробіологи, не всі люди можуть однаково уважно сприймати музику, адже структура їх мозку відрізняється. Головним чином, слухачі діляться на дві категорії: ті, що шукають в музичному творі мелодію, і ті, що її майже не чують, проте насолоджуються текстурою звуку і ритмами. Ragapop працює з другою частиною аудиторії. І ще здається, що театральний бекграунд двох учасниць Ragapop налаштовує гурт на роботу з запитаннями, що таке сучасна музика взагалі, і наскільки ми можемо її препарувати.
Театр і музика зійшлися ще в одному доволі гучному проєкті творчого об’єднання МУР. Його платівка “Ти [Романтика]” про драматичні долі українських літераторів 1930-х стала оригінальним подарунком для багатьох. Автори називали альбом “хіп-хоперою”, і згодом реалізували концерт-перформанс на сцені. Але, якщо не зважати на живі виступи, стилістично все це нагадує течію spoken word. В Україні цей жанр тільки починає розвиватися, хоча премію Grammy за “найкращий розмовний альбом” вручають з 1959 року. Власне, цей напрям працює з музичними спектаклями, віршами або навіть із потоком свідомості, але не з піснями у прямому розумінні. Можна сказати, що альбом “Ти [Романтика]” виглядає як дуже цінний запис для 2024 року, адже впорався з масивом наративу, оригінальним музичним і відеорядом та цікавою формою твору загалом.
Власне, про поезію вголос і український хіп-хоп слід зробити окремий огляд. Нарешті, реп росте як на дріжджах, і в ньому, з-поміж суцільного жаху, зʼявились перлини. Серед цікавих артистів, які працюють на межі фанка, хіп-хопа і неосоула, можна назвати Figurat – доволі іронічного саундпродюсера, який записав дебютний альбом “Vse Odno”. Його тривалість лише 17 хвилин, але щільний звук платівки і аранжування привертають увагу. Можливо коротка тривалість альбому є навіть перевагою для покоління ТікТок, з яким бородатий Figurat, здається, знайшов спільну мову.
Час, взагалі, поняття умовне. Гурт “Крихітка” видав свій другий альбом через проміжок в 15 років після дебюту. Пісні з платівки “Мегалюбов” були записані разом з саундпродюсером Віталієм Телезіним, якого слухач знає по звучанню альбомів “Океана Ельзи”. В них багато рефлексій і гітар, чудовий голос Саші Кольцової, який ні з чим не сплутаєш, і відмітини часу. Музиканти гурту розуміють, що їх аудиторія сильно змінилась, проте намагаються бути чесними у творчості, відшуковуючи баланс між гіркими темами і солодкими сподіваннями. Крім пісень “Крихітки,” в альбом потрапила кавер-версія шикарного “Поцілунку” від “Мертвого півня” – романтична та грайлива композиція, яка наштовхує на ще один маркер закінчення епохи. Адже і виконавець пісні Любомир Футорський, і фронтмен “півнів” Михайло Барбара не так давно залишили цей світ. Лишається сподіватись на виключно світлу інтонацію майбутнього, третього, альбому “Крихітки”, який гурт запише до 2039 року.
Серед відкриттів 2024-го слід згадати гурт Polyvoda, що записав інтригуючий альбом «Пілігрими не повертаються». Для представлення себе публіці гурт зіграв концерт в оранжереї київської психіатричної клініки. Пісні групи – англомовні, емоції – локальні. Музиканти розповідають, що планування репетицій під час триво – це додатковий виклик для молодої команди, яка намагається вирішити свої творчі завдання. В їх композиціях відчутні вигадка і присутність духу сучасного джазу. Крім вокалістки, ім'я якої не називають, в склад гурту увійшли колишній басист “Бумбоксу” Денис Левченко, клавішник Кирило Чихрадзе та Міша Бірченко з Hyphen Dash на барабанах. До речі, команда Hyphen Dash обіцяє до кінця року показати нову платівку, і ця подія варта уваги.
Отже, культурне життя в країні триває, хоча умови для його розвитку, звісно, не ідеальні. Взагалі, ідея знайти ідеальну музику в будь-який час, не буде реалізована. Навіть не тому, що смаки людей досить різняться, а тому, що ідеальна річ не може змінюватись, на відміну від мистецтва. І на відміну від слухача.