Коли і як виник «вусатий фанк»
Український фанк розвивався з кінця 1960-х і до середини 1970-х років. Під час перебування Петра Шелеста на посаді першого секретаря КПУ радянське керівництво дещо послабило контроль над творчими сферами діяльності, тож митцям вдавалося боротися за самобутність української культури. Так виникло своєрідне нове відродження в літературі — покоління українських шістдесятників. Згодом стався сплеск у музиці і з’явився «вусатий фанк» — чи не єдиний простір свободи для тодішнього активного покоління.
Автором цього терміна є Віталій Бардецький (музичний журналіст, продюсер, редактор, режисер-документаліст. — Ред.), який разом з режисером Олександром Ковшем зібрав архівні матеріали й дослідив цей музичний феномен в однойменному документальному фільмі 2021 року. Моє ж знайомство з «вусатим фанком» сталося якраз-таки на диджей-сетах Бардецького наприкінці 2000-х — на початку 2010-х.
Український фанк — це вокально-інструментальні ансамблі «Кобза», «Смерічка», «Арніка», «Водограй», «Березень» та багато інших. А ще — культові хіти «Червона рута», «Водограй», «Намалюй мені ніч» і чимало не менш чудових, але забутих пісень, як-от «Скажи, скажи», «Киянко мила», «Тільки раз цвіте любов». Утім у доробку вокально-інструментальних ансамблів обов’язковою була певна квота також і російськомовної чи ідеологічної музики. Виконавцям доводилося йти на компроміси в репертуарі та стилі — інакше їхні платівки не випускали.
Як звучить українська естрадна музика 1970-х років
Українська естрада 1970-х цілком відповідає тодішнім світовим музичним трендам, якщо казати про інструментарій і музичні рішення. Це водночас стильна і класна музика, як на Заході, а також рідна й упізнавана для українців завдяки вокальним гармоніям і зовнішньому вигляду музикантів. Українські виконавці крадькома слухали «фірмову» музику з Європи й Америки, мали референси якісного продукту і створювали щось своє — сміливе й унікальне.
Вони були меломанами, досить вправно володіли техніками західної музики, додавали її у власні композиції дозовано й інтуїтивно — скажімо, десь вставляли шматочок музики хеві-металістів "Black Sabath" чи блюз-рокерів гурту "Cream", імплементували у власні композиції свою меломанську пристрасть чи рефлексували почуте із Заходу.
Нагадаю, що музика звідти була заборонена в Союзі, тому виконувати щось справді схоже по цей бік залізної завіси було небезпечно. Винятком був музичний супровід у кіно- та мультфільмах — тут радянські музиканти могли відвести душу, ілюструючи появу в кадрі негідника, шахрая чи будь-якого негативного персонажа композицією в стилі хард, психоделік-рок чи якоюсь іншою музикою «загниваючого Заходу».
Хоча «вусатий фанк» як окремий стиль узяв початок із західних джерел, він переродився і став самобутнім явищем української музики. Фанкова ритміка невипадково прижилася в Україні. Річ у тому, що більшість авторів були родом із заходу України — Буковини, Прикарпаття. А там у місцевій музиці характерна для фанку синкопованість є природною. Тож фанк був органічним вибором.
Фанк — це американський винахід, танцювальна музика вихідців з Африканського континенту. Оскільки Союз контролював естетичні засади й форми, то український фанк значно відрізнявся від оригіналу. Якщо в Америці він був виявом сексуальної енергії й відвертості, то наш був далеким від тієї розкутості та вихилясів стегнами — такий собі цнотливий фанк. Однак на загальному тлі радянської естради українські виконавці початку 1970-х років на сцені вже дозволяли собі дещо більше, ніж інші, й акуратно використовували ритмічні рухи.
Була ще одна відмінність українського ізводу американської музики: як наявна звукозаписувальна апаратура, так і органи контролю не дозволяли створити потужний бас, характерний для фанку. Крім того, на студіях діяли старі естрадні лекала звукозапису: вокал звучав дуже гучно, а інструментальний супровід був тлом.
Через радянську культурну політику український фанк був обмежений у тематиці. Міській культурі не дозволяли бути українськомовною, тому нашій естраді залишалося репрезентувати село. Виконавці були вільними в любовній ліриці, темі єднання з природою, могли поетизували село та рідний край. Цікаво, що вони не соромилися свого “провінційного” походження і були абсолютно органічні, вкорінені в культуру краю. Водночас прогресивні — стильно одягнені, франтуваті хлопці з вусами та досить просунутою для СРСР технікою.
Автентичності тій музиці додавала українська мелодика вокальних партій — наше багатоголосся та хоровий ефект, створений завдяки одночасному співу всіх учасників вокально-інструментального ансамблю (а до ВІА входило зазвичай 8–10 виконавців).
Який вигляд мають виконавці 1970-х років
Створити оригінальні сценічні образи допомагали костюми на основі української естетики — сучасні, по-українськи колоритні та далекі від шароварництва. Вокаліст ВІА «Кобза» Валерій Вітер, наприклад, є художником і дизайнером за фахом, він проєктував сценічні костюми для свого колективу самостійно.
Але навіть обережне використання рокової естетики, м’яко кажучи, не віталося: якось в інтерв’ю Вітер розповідав мені, як вони з ансамблем прийшли на зйомки, у декількох чоловіків було довге каре — і режисер відмовлявся таке знімати. Мовляв, приберіть ці патли. Доводилося заколювати волосся шпильками-невидимками. Зовнішній вигляд пильно контролювали.
Навіщо слухати й досліджувати український фанк
Проблема української культури полягає в тому, що вона погано архівується й не отримує фахової рефлексії. Відтак виникає проблема тяглості та наступництва культури. Кожна наступна генерація сприймає попереднє покоління творців і творчинь як щось застаріле, неприкольне. А тому творить своє, нове, орієнтуючись лише на глобальні тренди й ігноруючи власний культурний спадок.
Зараз ледь не вперше виникає така тяглість — наприклад, є київський гурт «МОВА», який переосмислює естрадні шедеври минулого століття, або теж кияни «Циферблат» і уманський "Our Atlantiс", у чиїй новій самобутній музиці відчувається інтерес до естетики того ж таки «вусатого фанку».
Як фанк підкорює різні покоління слухачів
Навіть якщо прибрати ностальгійний компонент, зрозуміло, чому «вусатий фанк» і музика українських вокально-інструментальних ансамблів 1970-х років є цінною для старшого покоління. Вона була потужним джерелом свободи і способом її виявлення.
Але чому ця музика подобається молодим, які не знали несвободи радянських часів? По-перше, молодь не заражена ставленням до української культури як до чогось провінційного, тим хибним уявленням, яке насаджували в Радянському Союзі, буцімто українська культура — це щось соромне й маловартісне. Молоде покоління сприймає цю музику без радянських шор, такою, як вона є — з одного боку, адекватною тодішній західній музиці, а з другого боку — абсолютно унікальною естетично.
Музика українського фанку відрізняється від її наступниці — пізнішої естрадної творчості. Ми бачимо, як юне покоління ставиться до героїв естради, яка у 1980‒1990-х здеградувала, ставши «пластмасовою» — Іво Бобула, Павла Зіброва чи Михайла Поплавського. Вони для молодих — люди-меми, щось прикольне і трохи кринжове.
Слухати фанк — не те саме, що зробити селфі з вусатим анахронічним дядьком. Записи української музики 1970-х сприймаються як справжнє меломанське диво. Воно відкрилося новому поколінню завдяки тренду на пошук цікавого українського, який розпочався ще до повномасштабного вторгнення. Юнаки й дівчата, які виросли у вільній Україні, не вважають українське чимось таким, чого варто соромитися. Нове покоління, що думає, — це ті, хто вміє слухати класну музику і здатен оцінити унікальність естетики.
Повертатися назад і копати вглиб — це і приємно, і важливо. Оскільки музика 1970-х була ледь не єдиним простором свободи для радянської людини, у її героях ми всі, зокрема й молодь, упізнаємо таких самих цікавих, колоритних, модних українців, якими є зараз. Це унікальний спосіб відчути зв’язок з українцями в минулому й продовжити тяглість української культури через Радянський Союз донині.