*****
Кажуть, дівчинку А. М. убили, коли вона їла рамаданський пиріг. Був ранок наприкінці лютого, яскравий і холодний. Усі дивуватимуться, як жінка, її мати, змогла приготувати пиріг у Сараєві через десять місяців після початку війни. Яке борошно використовувала, яку олію, чим начинила? Очевидно, вона спекла його напередодні ввечері — але знову ж таки, як? Електрики немає або буває дуже рідко. Вона зробила це над відкритим вогнем? Але дров немає: всі дерева в місті давно зрубані... У будь-якому разі напівсонна дівчинка двох із половиною років сиділа за столом і снідала. Потім почула звук бомбардування. Може, цей звук її налякав, тому вона побігла до мами? Але звуки обстрілів тут звичне явище. Ні, вона не могла чути цього звуку, кажуть, що ті, кого вражає осколок, не встигають нічого почути, не встигають злякатися. Граната пробила дах будинку й залетіла до кухні. Дівчинка впала на підлогу. Усе сталося блискавично, вона померла ще до того, як її батьки чи дідусь усвідомили, що відбувається. Коли батько взяв її на руки і звернувся по допомогу, було запізно.
Потому на місце події приїжджає телекамера. Судячи з окремих подробиць, від моменту обстрілу минула, мабуть, година-дві. Бачимо маленьку кухню вже без дівчинки, підлога вкрита уламками цегли та штукатурки, розкидані туфлі, там же стоять її чобітки. Телевізійна камера наближається до даху, отвору, що залишив снаряд, а небо та холод проникають крізь нього в кухню. Батько сидить, поклавши руки на стіл, і плаче. Камера знімає великим планом його блакитні очі та сльози — насправді виглядає так, ніби він плаче на камеру, — щоб ми, глядачі, могли бути впевненими, що його сльози справжні, що батько малечі справді плакав. Він одягнений у светр із грубої селянської вовни. Зазвичай на кухні не сидять у такому теплому одязі, але що ми знаємо про те, який холод він зараз відчуває? Камера пересувається від його очей до того светра, щоб ми, глядачі, могли добре роздивитися червону пляму на місці, до якого він притулив свою маленьку дівчинку, коли підняв її з підлоги, — коли було вже надто пізно. Кров ще не засохла, пляма яскраво-червона й виглядає свіжою. Я знаю ту сиру, прядену вручну вовну, з якої зв’язаний його светр. Можу відчути під пальцями. Сохне цілу вічність, кров, що увібралася, довго залишається вологою... Важко дивитися на ту кров. Однак камера кілька разів повертається до неї. Це зайве, але від таких картинок не захистишся — і нема кому сказати, наскільки вони непотрібні.
Зараз ми в лікарні. Маму бачимо вперше. Голос кореспондента пояснює, що її поранили в живіт. Потім він (чи вона?) говорить щось абсолютно недоречне й неприйнятне на тлі відчаю жінки, яка щойно втратила дитину. Голос каже, що ця молода жінка, ймовірно, ніколи більше не зможе мати дітей. Вона лежить на якихось ношах, руками затуливши обличчя. Коли вона плаче, її голос ніби розривається на шматки. Входить батько у светрі з червоною плямою й обіймає її. Зрозуміло, що там, у лікарняній палаті, вони зустрічаються вперше після смерті дитини. Вперше — перед камерою. Мати видає звук, який в іншому контексті можна було б назвати плачем, лементом. Але зараз це просто звук порожнечі. Так жінка повідомляє чоловікові, що втратила все.
Це кінець, має бути кінець. Камера не може піти далі від нелюдських страждань матері, яка втратила дитину. Ні ми, телеглядачі, ні невидимі люди, які стоять за камерою — репортер, оператор, особа, яка тримає мікрофон, — цього вже не витримаємо. Це треба припинити, — повторюю я собі, поки триває запис. Я не вірю своїм очам, але зараз ми дивимося на біле простирадло з червоними плямами. Червоне по білому, це знак смерті дівчинки. Боже, якого яскравого кольору її кров, — думаю я, а все моє єство благає: досить, досить, досить. Не хочу, щоб камера залізла під простирадло, яке приховує її тільце. Але чиясь рука випереджає мої думки й піднімає білу тканину. Її обличчя, ми бачимо її обличчя. Її маленьке та деформоване личко, обрамлене розпатланими пасмами чорного волосся. Її напівзаплющені очі. Ми бачимо смерть великим планом. Потім кадр обривається. Похорон. Говорять люди, невидимий голос, батько, дід, маленька труна у плиткій, мерзлій землі. Репортаж закінчено. Загалом він тривав три хвилини...
Через мить ми розуміємо, що телевізійна трансляція, яку ми тільки-но переглянули, — це трагедія однієї родини, знята лише через кілька годин після втрати дитини, і що майже «вся трагедія відбувалася перед камерою». Єдине, чого ми не побачили, це моменту загибелі А. М., яка мала два з половиною роки (знімок знадвору, коли снаряд потрапляє у дах. Далі всередині сповільнена сцена, коли дівчинка падає зі стільця, ніби летить. Шматок пирога випадає з її руки і котиться по землі. Ось і все! Репортер задоволений). А чому б і ні? Тепер ми як аудиторія достатньо зрілі, щоб витримати це, і все в ім’я документування, у яке ми, очевидно, віримо. Це єдине, чого ми ще не бачили на екранах. Ми вже бачили, як свині та собаки їдять знеголовлені трупи. Виколоті очі, розкидані частини тіла, які нікому й нічому не належать. Скелети та напівзігнилі черепи, діти без ніг, немовлята, яких убили снайпери. Дванадцятилітня жертва зґвалтування, яка розповідає про це на камеру.
День за днем смерть у Боснії документують усе ретельніше. За десять місяців на Сараєво впало від 800 тисяч снарядів. Аж 80 тисяч дітей не може покинути міста — це фактично найбільша дитяча в’язниця у світі. П’ять тисяч дітей було вбито або просто померло. Решту чекає голод і довга смерть, повільна смерть. Євреї так страждали п’ятдесят років тому. Тепер черга босняків. Ви пам’ятаєте Аушвіц? Справді, хтось пам’ятає Анну Франк? Так, ми все пам’ятаємо й завдяки цій пам’яті ми переконані, що все треба докладно фіксувати, щоб ганебна історія не повторилася. А гляньте, де ми тепер. Цілі покоління вивчали у школах історію про концтабори, про фабрики смерті, покоління, батьки яких присягають, що це не може повторитися — принаймні не в Європі — саме через яскравий спогад про недавнє минуле. Вони воюють у цій війні. Тож що змінила вся ця документація? І що зараз змінюється із цим свідомим і точним фіксуванням смерті, яка переповнила наші життя, відбувається у наших вітальнях, поки ми дивимося трансляції смертей у Сараєві? Смерть маленької дівчинки — лише одне жахіття з багатьох, і кожне із них готує нас до чогось ще гіршого.
Найбільша зміна сталася в нас, у публіці, глядачах, громадськості. Ми почали вірити, що нам призначили конкретну роль: ми можемо грати публіку. Ніби війна — це театр. Повільно й непомітно щось проникло в нас, ми зчерствіли і стали нездатними бачити правду — ознаки власного вмирання. Великий план мертвого дитячого обличчя — це справді занадто. Абсолютно нерозумно. Те, що ми вперше можемо побачити війну з такої відстані з усіма її наймоторошнішими подробицями, має сенс лише тоді, коли це щось може змінити на краще. Але нічого не змінюється. Тому така документація перетворюється на збочення, на порнографію смерті.
Index on Censorship, 22 (7) 1993 року
*****
Славенка Дракуліч – хорватська есеїстка та письменниця, народилася в Рієці. Вивчала літературу та соціологію у Загребському університеті. Пише книги хорватською й англійською мовами. Живе між Хорватією та Швецією. Найвідоміші книги есеїстики, в яких Славенка Дракуліч описує повсякденне життя за соціалізму, війни в колишній Югославії та Європі, – «Як ми вижили», «Вони б і мухи не скривдили», «Кафе “Європа”», «Балканський експрес», «Кафе “Європа” знову», «Війна всюди однакова». Літературні твори Славенки Дракуліч – «Голограми страху», «Мармурова шкіра», «Ніби мене нема(є)», «Божественний голод», «Фріда, або Про біль», «Обвинувачена», «Дора та Мінотавр», «Мілева Айнштайн: теорія туги» – присвячені жіночому тілу, недугам і травмам.
Переклала з хорватської Наталія Хороз.