Виставковий пролог
Українські музейники, які часто потрапляють на деокуповані території навіть раніше за журналістів популярних видань, не оминули увагою історію окупації Ягідного. Команда Національного музею історії України у Другій світовій війні представила на виставці “Україна. Розп’яття. Трибунал” (куратор - Юрій Савчук, художник - Антон Логов), що тривала в Нью Йорку в березні-квітні 2023 р. перед Штаб-квартирою ООН, в якості одного з центральних експонатів сумнозвісні двері з підвалу. На них заручники, щоб остаточно не втратити відчуття часу фіксували дні, проведені в ув’язненні, а обабіч записували прізвища та дати смерті тих, кого росіяни вбили, і тих, хто помер від нелюдських умов. Перед виставкою в Нью-Йорку двері експонувались в рамках виставкового проєкту “Докази”, що супроводжував міжнародну конференцію “United for Justice” (березень 2023, м.Львів), покликану згуртувати юристів світу довкола питання притягнення рф до відповідальності за військові злочини. В обох виставках двері з Ягідного були потужною візуальною та концептуальною складовою загального наративу проєктів, що стало можливим завдяки цілій низці суто музейних тонкощів - від влучно обраного місця в експозиційному плані, акцентуації предмету через особливості представлення та надання йому контекстуальності за рахунок обрамлення експонату зображенням стіни зі списками жертв, до професійно виставленого світла, за допомогою якого, як відомо, можна або наповнити предмет додатковими сенсами, або загубити його в експозиційній масі назавжди.
Іншим прикладом музейного висвітлення подій під час окупації Ягідного стала виставка “Концтабір Ягідне” (куратор - Антон Богдалов), відкрита з ініціативи Музею миру та волонтерської організації “Добробат” у Національному музеї історії України до річниці визволення села. Окремі автентичні предмети з підвалу-пекла в експозиційному просторі поєднали з предметами з іншого періоду життя села та реконструкціями артефактів, які з об'єктивних причин неможливо було представити “вживу”. Це не зовсім корелює з поняттям музейного експонування у класичному його розумінні, адже воно передбачає унікальність, оригінальність та автентичність презентованих предметів, що, власне, і складає їхню історико-культурну цінність, проте в рамках виставкового проєкту подібні підходи є прийнятною практикою. Гнітючість атмосфери підвалу команда НМІУ намагалась відтворити як просторовими методами - перетворивши щільний, вузький обмежений простір музейних сходів на експозицію, так і дизайном вітрин, кольором та освітленням. Проте цілком зрозуміло, що поодинокі виставкові проєкти на кшталт згаданих не здатні уповні висвітлити трагедію з ознаками геноциду, що потребує окремої повноцінної музеєфікації.
Музеєфікація Ягідного: відкриті питання
Як демонструє світовий досвід, меморіалізація місць трагічної історії, місць пам’яті або місць сумління (sites of conscience), як їх часто називають в англомовному світі - справа надзвичайно складна і, за безумовно активного залучення громадськості, все ж потребує грунтовного фахового підходу як з боку професійних музейників, так і спеціалістів історичного профілю. Фахівців, які б спеціалізувались зі створення музеїв на місцях сумління, досить мало не лише в Україні, але й у світі. Озвучена Валентиною Клименко в матеріалі “Музей в Ягідному: пам’ять про концтабір і монумент російській культурі” можливість залучення спеціалістів з Національного інституту спадщини Республіки Польщі до розробки концепції меморіалу є доброю новиною, адже саме польські фахівці (як і американські) мають найсвіжіший досвід переосмислення трагічного досвіду та меморіалізації драматичних сторінок історії саме на безпосередніх місцях подій. Але і вони не займались музеєфікацією місць пам’яті, місць злочинів під час війни, що триває, на відміну від українських спеціалістів, які силою жахливих обставин були змушені вчитись тому під обстрілами і на власному досвіді. Відтак вряд чи уповні аргументованим було б рішення розробки закордонними партнерами концепції музею “під ключ”. Вочевидь необхідним є залучення не лише місцевої громади, адже саме її досвід складе основу сторітеллінгу експозиції, але й музейних фахівців національного рівня.
Розробка концепції подібного меморіального музею - справа складна навіть для професіоналів музейної справи. Палкі дискусії щодо основних місій таких музеєфікованих місць трагічної історії в культурному дискурсі не вщухають ніколи. Яким є основне завдання таких музеїв трагічної історії? Відтворення темного, майже диявольського genius loci? Збереження пам’яті? Документування злочинів і представлення “сухих” фактів? Чи навпаки - глибока імерсивність, стимулювання відвідувачів до критичного мислення, аналізу та рефлексій? Якщо так, то де та межа, за якою починається неприпустима в музейництві маніпуляція свідомістю та емоціями реципієнтів? Як представити експонати таким чином, аби вони і розповідали свою історію, й органічно корелювали з загальною експозицією, і викликали емоції, і при цьому не посилювали глорифікацію чи віктимізацію представлених персоналій?
На всі ці питання доведеться давати завчасну відповідь тим, хто створюватиме музей у школі села Ягідне. Чи під силу це буде місцевій громаді, навіть за сприяння закордонних фахівців? Чи реалістично припускати, що сформулювати та реалізувати концепцію гідного рівня можливо буде зусиллями області? Чи все ж таки справа потребує опрацювання на національному рівні? Нині розглядається декілька варіантів майбутнього музею, тож ці питання залишаються відкритими.
Епілог
Те, як складеться доля багатостражденного підвалу-пекла та школи в селі Ягідному, продемонструє не лише українцям, але й світові, наскільки наше суспільство об’єднане і чи здатні ми поставити надмету музеєфікації драматичної сторінки екзистенційної війни, що триває, понад власні професійні та особисті его, регіональні сфери впливу та локальні інтереси. Це стане умовним тестом на зрілість українського суспільства загалом та музейної сфери зокрема. Те, чи стане музей в Ягідному потужним сучасним осередком історичної пам’яті про військові злочини окупантів з ознаками геноциду, чи черговою провінційною інституцією із мінімальним бюджетом (адже кошти закордонних донаторів мають тенденцію колись закінчуватись), потужно висвітить, наскільки війна змінила нашу музейну справу, культуру і суспільство загалом. Це випробування ми мусимо пройти гідно. В пам’ять всіх тих, хто спостерігатиме за всім вже не звідси.