Життя не стоїть на місці: прикиївські села і містечка, звільнені в кінці березня минулого року, вже великою мірою загоїли рани, відбудували цілі вулиці, сліди війни там уже не такі помітні. Ягідне, де не було жодної непошкодженої споруди, теж відновлюється. Найкращий путівник по селу – нові червоні і зелені дахи. У школі ж усе досі так, як залишили окупанти.
Користуватися школою і дитсадком (вони в одному приміщенні) мешканці Ягідного більше не хочуть – це ніби щодня відправляти дітей до пекла. Натомість воліють перетворити будівлю, де провели 27 страшних днів і ночей, на меморіал. «Я не можу назвати одну людину, яка запропонувала цю ідею, – каже Олена Швидка, голова Іванівської територіальної громади, до якої належить Ягідне. – Тому що це і моє особисте бачення, і бачення голови Чернігівської військової адміністрації. І місцеві мешканці теж вважають, що школа має зберегтися в теперішньому вигляді, щоб тут був музей».
З думкою про майбутній музей школу законсервували: дірку в даху, пробоїни в стінах, вибиті вікна затягли плівкою. У підвалі, де тримали людей, і нагорі, в приміщенні школи та дитсадка, де був штаб російських солдатів, майже все залишили без змін – речі, їхнє розташування, сліди присутності загарбників. «Спочатку служби проводили розслідування – воно ще не завершене, тому не дозволяли чіпати, – коментує Олена Швидка. – Але потім з кожним днем ми все більше розуміли, що цю пам’ять треба зберегти. Не скажу, що там зовсім нічого не чіпали – люди ж приходили зі своїми речами, з ковдрами, подушками, тож коли звільнили село, вони це забрали додому. На сесії міської ради ми розглядали питання, що двері з однієї кімнати хочуть взяти на виставку. Але ще щось забрати звідси – ні, думаю, мешканці цього не дозволять».
Йдеться про двері в підвал, на яких люди рахували дні, проведені в ув’язненні, і на яких в останній день написали "наші прийшли". Ці двері Національний музей історії України у Другій світовій війні показував на виставці в рамках міжнародної конференції "United for Justice" у Львові, а тепер експонує на виставці "Україна. Розп’яття. Трибунал" у Нью-Йорку, що відбувається у приміщенні 866 United Nations Plaza за 100 метрів від штаб-квартири ООН.
Меморіальний музей у Ягідному, за попередніми даними, має стати філією саме Національного музею історії України у Другій світовій. Про це говорять у МКІП, у Чернігівській ОДА, в селі Ягідному, хоча рішення ще не ухвалено. «За лютий-березень цього року ми були там тричі, – розповідає завідувачка науково-експозиційного відділу сучасної російсько-української війни Музею історії України у Другій світовій Ірина Коцаб’юк. – Спочатку їздили з однією метою – побачити на власні очі, поговорити з людьми, зібрати свідчення. А ще – ми ж музейники – щось зібрати, привезти сюди, щоб тут теж відтворити частину тієї трагедії. Але днями поїхали вже з іншою метою: треба визначити, що робити загалом і хто це буде робити. Для початку маємо зберегти ці речі: у приміщення нагорі, де були пробоїни від снарядів, стоять калюжі, з’являється грибок. Коли йдеться про музей, ти вже дивишся на речі, які залишили окупанти, як на майбутню колекцію – тоді просто негайно треба це все зберігати, консервувати, оцифровувати».
Для себе я поділила приміщення на умовні дантівські «пекло» і «рай». «Пекло» – підвал школи, де 27 днів тримали 367 жителів села. Як каже голова громади, вдома залишили або важко хворих, які не мали родичів, щоб доглядали за ними в підвалі, або старих при смерті. Усіх інших зігнали в підземелля. Місця в підвалі дуже мало, горизонтально спали лише діти; дорослі ночували, сидячи на стільцях.
«Ось над цією кімнатою туалет, – розповідає колишній завгосп дитсадка, а нині відповідальний за майбутній музей Іван Польгуй, – труби забивалися, і всі ці відходи людям на голову капали. Бачите, підвісили з великих пластянок посудини, щоб там збиралося. Надвір випускали на годину-дві. Людям не вистачало повітря, і ті, хто помирав – 11 людей за 27 днів, – перед смертю ніби божеволіли від задухи. Мертві тіла дозволяли виносити тільки в котельню на подвір’ї школи, а інколи небіжчики і добу могли лежати поруч із живими – поки не дозволять винести. Десятьох вони розстріляли. Ніхто з нас не вірив, що ми виживемо. Нас звільнили 31 березня, а 30-го я не витримав, сказав дружині і синам: ви як хочете, а я піду додому, вб’ють – то вб’ють. Не було сил терпіти. Вікна вдома вибиті, холод страшенний, то я поліз на сінник у піддашші, випростався вперше за місяць і заснув на півтори доби. Ледь мене знайшли на тому сіннику».
У «пеклі» дуже бідно – стільці під стінкою, кілька парт з книжками й іграшками, зошити, миски, шкільна дошка, дитячі малюнки на стінах, «календар» з викресленими днями й імена мертвих з датами смерті.
Нагорі – у шкільних класах, учительських кабінетах, актовій залі, дитсадківських спальнях – «рускій рай». Тут жили «визволителі» – після них залишилися тушкованка і тільняшки, взуття і сухпаї, бардак і срач. Мирне шкільне життя проглядає через бруд і хаос «руского міра» довірливими фотографіями на стендах, беззахисними поробками і класними роботами в розтріпаних зошитах. Тут смердить насильством і смертю. В одній кімнаті коряво написано "ПАУК", позивний їхнього командира. Ще дві години після Ягідного в мене в легенях стоїть важке задушливе повітря, яке годі видихнути.
Як зберегти речі, що передають онтологічний жах цього місця? Я попросила Ірину Коцаб'юк поділитися баченням майбутнього музею. «Те, що я буду говорити, – це лише один з варіантів, – розповідає вона, – бо під час останнього візиту ми проговорювали багато різних підходів; наскільки вони реальні – побачимо. Звучали, наприклад, пропозиції зробити музей окупації Чернігівської області. Мабуть, це не зовсім правильно, бо драма в Ягідному – це значно глибше, ніж окупація, це ближче до поняття геноциду. Те, що побачила я: там мають бути два пласти – підвал як місце неволі, де буде розказано історію кожного з тих людей, історії заручників; і другий пласт – присутність окупанта, їхні цілі, плани, завдання. І неодмінно треба показати взаємодію окупанта і заручника, жертви і агресора. Місцеві люди можуть давати інтерв’ю: вони живуть ще тим, вони починають згадувати, у них сльози на очах, емоції, вони показують, де сиділи, як сиділи, що робили, хто був поруч, і це дуже дорогоцінні свідчення. Потрібно обов’язково залучати місцевих жителів, щоб вони ставали співробітниками музею, бо так, як вони розповідають – ніхто не розкаже».
Рішення, до чиєї юрисдикції належатиме музей у Ягідному, досі не ухвалене, хто господар процесу – невідомо. А дощ потроху заливає кімнати школи, пліснява і грибок загрожує майбутнім експонатам, будівля і речі в ній потребують негайної консервації.
У березні Міністерство культури України підписало меморандум про співпрацю з Національним інститутом культурної спадщини Польщі. У рамках співпраці польська сторона пропонує зробити інвентаризацію втрат української культури після 24.02.2022 р. у Чернігівській і Київській областях. Документувати планують з використанням сучасних неінвазивних методик: дистанційне зондування (включаючи аероархеологію, фотограмметрію), оптичне сканування, супутникові технології. Також запланована підготовка команди українських фахівців для документування знищеної спадщини на основі міжнародних стандартів і польського досвіду охорони культурних цінностей на постконфліктних територіях (з 1960-х років польські спеціалісти брали участь у численних проєктах порятунку історичної спадщини в Єгипті, Судані, Сирії та Лівані; у 2003–2012 роках польські цивільні експерти виконували проєкти в Іраку та Афганістані; ці проєкти стосувалися реконструкції зруйнованої музейної інфраструктури, захисту археологічних пам'яток від розграбування, протидії вивезенню рухомих культурних товарів з цих країн). Марек Лемєш з Управління національної спадщини Польщі, який працював у складі польських фахівців в Іраку та Афганістані, каже, що втрати культурної спадщини в Україні непорівнянні з будь-яким військовим конфліктом у світі після 1945 року, включаючи Першу і Другу війни в Перській затоці, які до цього часу вважали найбільш показовим прикладом знищення культурної спадщини під час військових дій.
Одним з пунктів цього меморандуму буде оцифрування та створення віртуального ЗD-меморіалу та документального фільму про трагедію в Ягідному. Начальниця управління погоджувально-дозвільної документації Мінкульту Наталія Войцещук розповідає: «Виконавцем проєкту в Ягідному є Національний інститут спадщини Республіки Польща. Його директорка Катажина Залісінська також шукає партнерів з польської сторони і кошти на створення концепції майбутнього меморіалу та її реалізацію. Це складний і довгий процес, а вже сьогодні є проблемні питання, які потребують швидких рішень. Насамперед це стосується максимально детальної фіксації автентичного середовища, яке до сьогодні є незміненим. І тому роботи з оцифрування розпочнуть одразу після Великодніх свят. Це дасть змогу зберегти середовище у віртуальному форматі. Наступний крок – це маркування та відбір речового матеріалу для майбутньої експозиції меморіалу. Паралельно ж триватиме процес переосмислення цього місця і створення концепції майбутнього меморіалу. Міністерство й обласне керівництво зацікавлені і будуть сприяти в пошуку фахівців з відповідним досвідом, а також інституцій, які могли б бути партнерами у створені самого меморіалу. На моє переконання, пріоритетним має бути максимальне збереження середовища. Це місце важкої пам’яті з дуже сильним емоційним навантаженням. Але ми мусимо пам’ятати, мусимо зберегти для майбутніх поколінь найтрагічніші сторінки нашої новітньої історії й усвідомлення того, якою ціною здобувається свобода і право на свою ідентичність».
Підвал у Ягідному – одне з найбільших моїх потрясінь цієї війни. Не знаю, чи змогли б найкрасномовніші предмети з Ягідного, переміщені й інстальовані у виставкових залах найкращими експозиціонерами, передати атмосферу екзистенційного жаху в концтаборі ХХІ століття. На виставці «Концтабір Ягідне», яка відкрилася 1 квітня з нагоди річниці звільнення Ягідного в Національному музеї історії України, експонують деякі речі зі шкільного підвалу, відтворено написи на стінах, фотографії з мирного минулого села. Ця виставка виглядає як курсова зі сценографії студента 3 курсу художньої академії.
Музей у Ягідному має стати меморіальним: не тільки музеєм геноциду, а й музеєм російської культури. Навколо школи гарний парк – туди можна звезти 34 пам’ятники Пушкіну, пам’ятники Горькому, Булгакову, Глєбу Жеглову і Володі Шарапову, ще й додати таблички з назвами вулиць і площ на честь російських діячів культури. Поруч з пекельним підвалом і не менш пекельним штабом це буде дуже красномовний монумент російській культурі. Бо кати, які вбивали жителів Ягідного й інших українських міст і сіл, і є продуктом цієї культури.
