Значною мірою на рішення їхати в Охтирський музей вплинула сміливість його директорки Людмили Міщенко. У місті, розташованому за 40 кілометрів від російського кордону, де загроза повторного вторгнення дуже реальна, вона не побоялася не тільки говорити про пережите, а й показати експонати, публічно заявити про стан музею і про його важливість для 45-тисячного міста.
На будівлі музею — напис «Приміщення в аварійному стані»; центральний вхід забитий. Ми зі знімальною групою заходимо в бічні двері, переступаємо через дошки, обходимо перешкоди і сходами піднімаємося на другий поверх. Експозиція музею починалася з зали природи, розповідає директорка. Тепер тут у кутку прихилене сухе дерево, над дверима залишився шматок зеленої штори, вікна завішені банерами, вціліле скло, більше і менше, акуратно стоїть у кутку. Зі стелі звисають шматки дроту і світильники, під вікном біля батареї — залишки великої дерев’яної рами.
У краєзнавчій залі вікна заставлені фанерними стендами поличками всередину. Стеля — мапа з дранки і залишків штукатурки з шахівницею світильників, одні міцно вчепилися за стелю і тримаються, інші зупинені в польоті міцними дротами. На стінах, пофарбованих у темно-коричневий колір, біліють тріщини, наче знекровлені вени. Драбина, прихилена до стіни, залишається на випадок висотних робіт.
У третій залі спочатку була експозиція Другої світової війни, а потім — історії ХХ століття. У ній презентують важливих героїв родом із Охтирки. Тут зберігся стенд кольору хакі зі вцілілими експлікаціями «ніхто не забутий» і дві вітрини при стіні без скла. У четвертій виставковій залі недавно вставлені вікна вціліли, тільки скло у візерунках тріщин. Навіть у зруйнованих інтер’єрах видно, що музей був облаштований по-господарськи, з любов’ю, сучасно.
Людмила Міщенко працює в музеї 35 років. Про те, що бомба упала на міськвиконком, директорка дізналася від сусідів. «Думаю, мабуть, точно вікна в музеї повилітали! Із заміною вікон була ціла історія: раніше ми поміняли частину вікон, і я вже знала, яких вікон я не хочу в музеї. І коли прийшов час міняти їх у 2019-му, знала про вікна все, знайшла найкращого виробника. Ми замінили вікна у двох залах. Також ми замінили вхідні двері: мені потрібні були не просто двері, а такі, щоб коли людина бралася за ручку, вона розуміла, що заходить у Музей.
Перебуваючи у Львові, я запримітила старовинні двері в одній будівлі, а коли ми обирали двері для музею, натрапила на модель «Старий Львів» і зрозуміла, що це двері для нашого музею. Ми поставили ці двері, поставили банківські ґрати, усе в нас було гарно, і мені так стало шкода: невже тих омріяних вікон і дверей немає?! Я дочекалася світанку, о 7-й ранку скінчилася комендантська година. Коли одягалася, подзвонила моя приятелька: «Людо, я не знаю, як тобі про це сказати. Твого музею немає». У мене в голові зашуміло: як немає? Я вже не пам’ятаю, як добігла, і бачу цей музей — без вікон, з понівеченими дверима, з проваленим дахом, усе навколо всіяно уламками. Мені хотілося впасти на коліна і кричати... Поруч стояли працівники міськвиконкому, я їх питаю: що мені робити? — Ну, що робити? — кажуть вони. – Прийміть, як є. Війна».
А що було з музеєм до 7 березня? 24 лютого всі співробітники Охтирського міського краєзнавчого музею почали день з того, що пакували експонати, спускали їх у фондосховище в підвал, знімали з експозиції найцінніші речі. «За три години ми встигли зняти десь 60% експозиції, а потім зателефонувала начальник відділу культури і сказала: збирайтеся, закривайтесь, бо вже йде російська техніка, — розповідає зберігачка фондів Олена Бойко. — І коли ми виходили з музею, то Охтиркою їхали дві російські бронемашини, їх потім розстріляли на вулиці Грабовського».
У місті щодня були авіанальоти, люди тижнями жили в погребах і підвалах, влада дала наказ тимчасово не ходити на роботу, бо виходити на вулицю було небезпечно. На момент, коли ударна хвиля пошкодила музей, у місті було п’ятеро його співробітників, решта виїхали. «Знаєте, я не можу сказати, що багато думала про музей. Ми думали більше за власне життя, за рідних, за тих, хто був на війні і з ким не було зв’язку, — каже наукова співробітниця музею Ірина Журило, яка вивозила з Охтирки хвору матір. — Коли ти дивишся зараз на той час, видно, що ти не знав, що головне, що робити».
Залізнична станція «Охтирка» і дві великі будівельні бази були розбомблені, потрапити всередину музею через покручені двері було неможливо, але й залишити все, як є — теж небезпечно. Тоді Людмила Міщенко подзвонила в ДСНС, аби їхні співробітники зрізали двері у фондосховище, щоб можна було перевезти експонати в безпечніше місце. Руслан Педько, очільник міської комісії з благоустрою, виділив двох молодих хлопців, і вони під сигнали тривоги забивали вікна і двері у фондосховище підручними матеріалами.
«Колег теж можна зрозуміти, вони вивозили сім’ю, — каже головна бухгалтерка музею Ганна Попова. — Я от зараз думаю, що якби ми були, як Тростянець, в окупації і в мого чоловіка не було інсуліну, то краще було б виїхати. У кожного свої обставини — у когось батьки хворі, хтось вивозив-рятував свої сім’ї, але я на той час не думала про евакуацію, ми пішли працювати. Як ця трагедія трапилася, я не могла подзвонити Людмилі Володимирівні, я знаю, яка вона «впєчатлітєльна», тому подзвонила її подрузі: «Як там Людмила Володимирівна?». Каже: «Вона тримається». Тоді вже я набрала директорку: «Як ви?» — «Все добре, шукаю людей, щоб евакуйовувати експонати».
Я зібрала тата-маму, чоловіка, набрала ще свою колегу-бухгалтерку Іру, вони теж із чоловіком підтвердили, що йдуть. Ця наша невеличка команда першою прийшла в музей 9 березня, бо 8-го Людмила Володимирівна з міською владою вирішувала організаційні питання. Було страшно: тут тероборона з автоматами ходить, усе розвалене, цегла валяється, дріт під ногами. Усе як у Задзеркаллі — проходиш під дверима, забитими гілляками, і такий жах перед тобою — товстий шар штукатурки і скла, який моторошно хрустить під ногами. Місяць ми точно ходили прибирати, воно ж потроху рухалося — усе зразу не візьмеш. Ну нічого, справилися».
«Багато експонатів було під уламками, ми все витягали, чистили. Спочатку перевезли частину експонатів у дитячу бібліотеку, а частину — у церкву Різдва Пресвятої Богородиці, яка входить до ансамблю Покровського собору, — розповідає Людмила Міщенко. — Я звернулася до досвіду Другої світової війни — там тоді зберігали фонди музею, подумала: невже рашисти, християни, будуть руйнувати храми? Настоятель храму отець Євгеній без слів віддав ключі від церкви. Починаючи з березневих днів і закінчуючи 26 квітня, ми розбирали завали музею. Це було дуже важко фізично, були нальоти, тривоги, ми відкривали вхід у підвал, який слугував нам за укриття. На допомогу прийшли сім’ї співробітників, ми декілька днів ліквідовували аварію своїми силами, а далі долучалися охтирчани, учні з Малої академії наук. І я вам скажу, це найбільша нагорода — що нікого не треба було запрошувати, просити. Містяни рятували музей як щось дуже важливе для себе, як інституцію, що розповідає про них самих».
Знімальна група повинна зняти екскурсію директорки Охтирським музеєм — вона має розповісти про 5-6 головних експонатів у кожній залі так, ніби бачить перед собою довоєнну, знайому, неушкоджену експозицію. На постпродакшні музей і виглядатиме довоєнним — за допомогою фото, зйомок експонатів у технології 360°, глядач слухатиме історію і роздивлятиметься предмети. Але показувати рукою на стіну, де стояла скляна посудина з нафтою у вигляді краплі, опудало кабана чи вишита сорочка, і бачити вологі стіни в тріщинах — не так просто.
Панорамна камера на спеціальному шоломі знімає простір у 3D і має бути на рівні голови директорки, тож оператору Олександру Чистохвалову доводиться працювати на зігнутих колінах. Це дивно, але оператори, які через неймовірну швидкість зміни картинок у камері зазвичай абсолютно незворушні (ззовні це можна зчитати як байдужість), дуже ніжно ставляться до експонатів. Колишній чемпіон України з бальних танців Михайло Шарков, що працює з квадрокоптером і зйомкою 360°, більшість часу тепер проводить на передовій. Він відомий воєнний кореспондент, а в перервах оцифровує втрачену, зруйновану або вцілілу культурну спадщину. Олександр Чистохвалов і Тимофій Орел працюють з VR, наразі для потреб реабілітації військових. Ігор Єрьомін — серйозний телевізійний продюсер — організовує зйомку музею так само скрупульозно, як великобюджетне телешоу.
Охтирка — давнє козацьке місто, що колись територіально було поділено на 10 сотень. Дороги й камені тут пам’ятають козаків, потім гусарів; Григорія Сковороду, який тричі бував у місті; Івана Багряного, який народився в Охтирці і працював художником-декоратором районного будинку культури; Бориса Антоненка-Давидовича, який і заснував музей. Пам’ятають вони і три роботи Мурильйо у Христо-Різдвяній графській церкві, які в 1905 році забрали на реставрацію в Санкт-Петербург (та й з кінцями), радянських нафтовиків, письменника Остапа Вишню і героя Радянського Союзу Олексія Береста, уродженця Охтирського району, який разом з Єгоровим і Кантарією встановив прапор перемоги над Рейхстагом у 1945 році. Пам’ятають поміщиків Райковичів, які мали у XVIII столітті майстерню килимів у селі Лутище неподалік Охтирки, і учнів чоловічої гімназії Миколу Зерова, Стефана Таранушенка, Миколу Хвильового. Тож експонатів з різних епох, пов’язаних з історичними постатями, музей налічує понад 16000. Безповоротні втрати через руйнування — 84 одиниці. Вибуховою хвилею винесло особисті речі визволителів Охтирки — маленьке дзеркальце, запальничку з гільзи патрона — та фотографії, представлені на виставці про Голодомор. Але музей має цифрові копії цих фото.
Тепер, після двох переїздів, музейне добро осіло в порожньому муніципальному приміщенні. У холі нас зустрічають погруддя Григорія Сковороди роботи Івана Кавалерідзе й ошатний сніговик під ялинкою. Відвідувачів тут не буває — нема укриття і нема виставкового приміщення. «Але я вам скажу, що невдовзі ми вже хочемо робити якісь виставочки, ми хочемо живого спілкування, того дорогоцінного обміну енергією з охтирчанами», — каже Людмила Міщенко.
Розуміючи, що розраховувати на міський бюджет не доводиться, директорка бере участь у кількох грантових програмах і за допомогою міжнародних фондів потроху латає музейне господарство. Завдяки гранту Світового фонду пам’яток вдалося законсервувати будівлю музею на зиму — накрили дах, закрили вікна. «Ви знаєте, з цими людьми, які є координаторами грантових проєктів, ми зріднилися, — розповідає Людмила Міщенко. — Потрібно було привести до ладу стелю в нашому новому приміщенні — вона поросла грибком. Мені кажуть: донори, мабуть, не дадуть на це гроші, бо це ж тимчасове приміщення. Я кажу: ну як же ми тут будемо — це ж на роки, а як експонатам з грибком, а колеги як? І вони виділили кошти, за які ми привели стелю в порядок. У деяких місцях підлога відійшла від стіни до 10 см, але завдяки підтримці Мережі пам’яті ми замінили фізично зношену підлогу, встановили нові замки, тепер усе відповідає вимогам зберігання.
Експонати перепакували вже втретє, розмістили їх за групами зберігання, створили умови температурно-вологісного режиму, і можна сказати, зараз їх прогулюємо — живопис виносимо з темних кімнат у кімнату з вікнами, щоб фарби не втратили своєї якості. Завдяки ALIPH Foundation тепер у нас є евакуаційні ящики, оброблені вогнетривкою сумішшю, є мобільний контейнер на колесах, у якому зберігається потрібний температурно-вологісний режим, і найцінніші експонати там почуватимуться комфортно в разі евакуації. За підтримки волонтерки Ірина Нікіфорової і музею Берлін-Карлсхорст у нас зараз є розкішна техніка, за допомогою якої ми оцифровуємо музейну колекцію та налагодили й організували роботу музею».
Я запитую в головного зберігача, чи є в них чіткий план, якщо російські війська знову посунуть через кордон з їхнього боку:
— Є, звичайно. Нашу роботу координує управління культури Сумської ОДА, ми дотримуємося рекомендацій, розроблених МКІП, тож якщо скажуть: «Їде машина», – ми готові її завантажувати.
— Ви знаєте, хто і куди буде вивозити колекцію?
— Хто буде вивозити — ми знаємо, а куди — це залежить від рішення вищих інстанцій.
— Як показала практика, інколи ці вищі інстанції паралізовані страхом, некомпетентністю, байдужістю, і директор, колектив або той, хто бере на себе відповідальність, мають брати ситуацію у свої руки, щоб врятувати свій музей. Є у вас ця готовність?
— Ми співпрацюємо з музеями сусідніх областей, де наразі більш безпечно, тому в разі нагальної потреби будемо, думаю, маленькими групами переміщатися туди і далі чекати розпоряджень.
— Скільки першочергових експонатів?
— Це десята частина колекції, і вони вже всі відповідно спаковані, готові до евакуації.
В Охтирському історико-краєзнавчому музеї працюють 9 людей: 2 бухгалтери, 2 доглядачі і 5 наукових співробітників. Вони оцифровують колекції. Збирають нові експонати: місцева військова частина передала до музею рюкзак, планшет, тактичну карту російського офіцера; співробітники збирають свідчення рідних про хлопців, які загинули – уже є велика кількість фотографій, особисті речі загиблих військовослужбовців, чиї батьки та рідні готові розмовляти на цю тему.
Ірина Журило відповідає в музеї за роботу з місцями пам’яті. «Я об'їздила всі кладовища, познаходила всі могили, вже з деякими родичами поговорила — збираємо свідчення. Під час авіаційного удару по військовій частині міста загинув підполковник поліції Вадим Луб’яний, дуже шанована в нас людина. Його дружина, що працює медиком в Охтирській лікарні, розповіла, що того злощасного дня впізнала чоловіка в морзі за берцем, який вранці сама йому зашнурувала. Таких історій дуже багато. Але досі на кладовищах є просто пронумеровані могили. Я не могла знайти могилу одного охтирчанина і подзвонила його дружині, а вона каже: ви не знайдете, бо він лежить у двох могилах. Це був не один випадок, коли морг дає мені поіменний список і в кінці 18 мішків з фрагментами. Ну як пережити цей жах?! У своїй роботі проводиш певні паралелі: Друга світова війна — це було далеко, потім афганці — це мої однокласники, люди мого віку. А тепер ось хлопці, яких знаєш з дитинства, — і від них не знайшли і шматочка або знайшли фрагмент. Це нестерпно». В оновленому музеї співробітники вже планують зробити окремий експозиційний зал про сучасну війну «Блокпост пам’яті».
Дослідницька робота, щотижневі ефіри на місцевому радіо, науково-популярні розвідки в охтирській газеті — це планова робота музейників. «Ми дуже сумуємо за відвідувачами, — каже Олена Бойко. — У нас було жваве життя до війни, постійно проходили всілякі майстер-класи, лекції, виставки, і тепер цього дуже бракує».
Експедиція в Охтирку тривала два дні. Наостанок я запитала в Людмили Міщенко: як ви думаєте, що зміниться в роботі українських музеїв після війни?
— Мені здається, з’явиться більше експозицій, виставок, які стверджуватимуть нашу українську ідентичність. Ота вишита сорочка вже стала не просто одягом, музейним експонатом; це щось неймовірно дороге і святе для нас. Мені здається, що музеї стануть тим осередком культури, куди прийдуть люди, аби відновити себе і сказати собі: я серед того, що живить. Знаєте, без збереження цього коду, тих ниточок, які пов’язують нас із нашими традиціями, з культурою, з нашим родом, неможливо уявити майбутнє; українці завжди шанобливо до цього ставилися, а зараз будемо ставитися, можливо, навіть з ніжністю якоюсь.
Поки оператори знімали екскурсію Людмили Міщенко, науковий співробітник музею Юрій Берест (внучатий племінник Героя України Олекси Береста), який категорично відмовився говорити на диктофон, захопливо розповідав мені історію Охтирки, пам’яток, церков. До нас підійшла жінка (потім я дізналася, що це Тетяна Силантьєва, очільниця міської організації роботодавців «Діалог»), привіталася і запитала в пана Юрія, де директорка. «Я їй принесла подарунок від онучки, – каже і дістає коробочку з двома нитяними ляльками — блакитною і жовтою. — Вона зараз у Києві і весь час згадує музей, майстер-класи, які тут проходили, і ці ляльки — як Охтирка і Київ, разом вони — Україна». Присягаюся, так і сказала. Хіба можна придумати кращу відзнаку для музею?!
Пілотний епізод проєкту «Поранена культура» здійснено за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні (м. Київ). Зараз Благодійна організація «Фонд культурної спадщини України» шукає гроші на реалізацію всього проєкту, який охоплює понад 30 музеїв України.
У статті використані матеріали з усноісторичного інтерв'ю Ліани Бліхарської з Людмилою Міщенко.