Класична музика без слів і перекладу потрапила у вуха філармонічних слухачів по всьому світу. Вона не лише продемонструвала ті свої якості, яких ми навіть трохи стидаємося – чуттєвість, наспівність і, перепрошую, духовність. Окрім того, вона наочно засвідчила тяглість традиції – від першої української симфонії Максима Березовського (яка в російських джерелах фігурує як «первая русская») до естетичного різнобарв’я сьогодення. Коли на власні вуха чуєш, як довершено звучала українська музика в моцартівську епоху, то тези російської пропаганди про народжену більшовиками націю вже не можна сприймати всерйоз – навіть якщо ви зовсім не знайомі з історією України.
Водночас вітчизняна класична спадщина актуалізувалася і всередині країни. Її стали набагато частіше виконувати в концертних залах, нарешті припинивши вважати тінню «великої руської музики». Окрім того, вона стала порятунком для тих, хто з початку повномасштабної війни не міг слухати вітчизняний поп і рок. А ще – об’єднавчим фактором для тисяч біженців, що зустрічали одне одного на концертах рідних колективів і завдяки музиці випускали на волю власні почуття. За останні роки, можливо, набридла на батьківщині «Мелодія» Скорика перетворилася на щось на кшталт неофіційного гімну, мандруючи з концерту в концерт поруч із гімном офіційним.
Попит на українську музику, який спалахнув наприкінці лютого – на початку березня і триває до сьогодні, актуалізував проблему недоступності партитур. Коли оркестри та камерні колективи по всьому світу почали шукати ноти українських композиторів, то очевидною стала їхня майже повна відсутність за межами України і хаос усередині. Тоді ж на базі львівського проєкту "Ukrainian Live Classic" було створено найбільшу онлайн-бібліотеку української музики "Ukrainian Scores". Це частково полегшило пошук нот зарубіжним та українським музикантам, але повністю проблему не зняло. Адже більшість класичних творів або взагалі не надруковані, або ж перебувають в архівах, а ще гірше – написані від руки (такі ноти елементарно соромно пропонувати іноземцям). Нотодрук залишається одним з першочергових завдань культурної галузі і наразі виглядає дуже привабливим для іноземних видавництв. Якщо терміново не активізувати власні резерви, Україна може опинитися в ситуації, коли партитури та права на виконання творів, скажімо, Бориса Лятошинського, Мирослава Скорика та інших класиків доведеться купувати за кордоном. Ця ситуація вже склалася довкола Валентина Сильвестрова, Максима Шалигіна та ще кількох українських авторів, що значно перешкоджає виконанню їх в Україні.
Окремий головний біль – це «русский след» в українській музиці. Центральна постать, об голову якої продовжують ламати списи – Петро Чайковський. Окрім ірраціонального ідолопоклонства та прадіда-козака, є й цілком раціональний, меркантильний аспект. Не секрет, що Чайковський добре монетизується. Існує припущення, що прибрати ім’я одного з творців «русского мира» з назви Національної музичної академії заважає його привабливість для китайських студентів, які приносять суттєвий дохід вишу. Тему моральної відповідальності за виконання творів Чайковського також порушували навесні у зв’язку з інтенцією диригентки Оксани Линів виконати його оперу «Іоланта» в Муніципальному театрі Болоньї. Тоді обурення українців стало однією з можливих причин відмови диригентки від виступу. Утім митців, які продовжили грати і танцювати російський репертуар, піднімаючи хвилю скандалів або ж ні, виявилося достатньо.
Усі неузгоджені та непрокомуніковані всередині спільноти питання суттєво заважають побудові діалогу стосовно відмови від російської культури, який і без того не є легким. Окрім того, шалено бракує бодай якихось адекватних біографій українських композиторів іноземними мовами, через що укладачі текстів брошурок до концертів нерідко користуються перекладами з російських джерел. Саме тому під час концертів у Берлінській філармонії Лятошинського називають «українським Шостаковичем», саме тому по всьому світу імена українських композиторів часто транслітерують з російської – Dmitri Bortnjanski, Boris Lyatoshіnskі тощо.
Nikolai Leontovich минулого року остаточно перетворився на Mykola Leontovych, і центральною подією кінцевої трансформації став концерт «Notes From Ukraine», який відбувся 4 грудня в Carnegie Hall. Таким чином Україна відзначила сторіччя першого виконання «Щедрика» в нью-йоркському Carnegie Hall у рамках світового турне Української Республіканської Капели під керівництвом Олександра Кошиця. Концерт 1922 року був частиною першого проєкту української культурної дипломатії, ініційованого урядом УНР задля промоції української незалежності в Європі та Америці та протидії російській пропаганді. Через сто років Ukrainian Contemporary Music Festival, Український інститут і Razom for Ukraine організували подію, яку 2800 людей подивилися наживо і ще 70 тисяч – онлайн: концерт хорової музики, української та американської, об’єднаної навколо найзначнішої півторахвилинної партитури – «Щедрика» Леонтовича. Концерт провели Віра Фарміга і Мартін Скорсезе, а його найяскравішим епізодом став виступ дитячого хору «Щедрик» з Києва, репетиції якого проводили в бомбосховищі.
Серед десятків зарубіжних турів, здійснених українськими колективами у 2022 році, слід особливо відзначити два. Перший – це Ukrainian Freedom Orchestra, проєктний оркестр, створений за ініціативи Метрополітен-опера та польської Національної опери, який очолила канадська диригентка українського походження Кері-Лінн Вілсон. З кінця липня по кінець серпня колектив здійснив світовий тур, у якому поміж творів західно- та східноєвропейських класиків виконав музику Валентина Сильвестрова. Другий – Kyiv Symphony Orchestra (Державний академічний естрадно-симфонічний оркестр України), який наприкінці квітня виступив у дев’яти найбільших залах Польщі та Німеччини. На відміну від інших колективів, цей основою програми зробив українську музику, додавши лише один західноєвропейський твір. Найбільш гучним став його концерт української музики 29 червня в музеї Прадо для президентів усіх країн - членів НАТО під час саміту. За 73-річну історію існування Альянсу Kyiv Symphony Orchestra став другим оркестром, який запросили виступити на заході НАТО такого рівня.
Відродження концертного життя всередині країни почалося з Харкова. 26 березня в підземці на станції метро «Історичний музей» відкрився П’ятий міжнародний фестиваль класичної музики. Цей «Концерт поміж вибухами» (так називалася подія) став поштовхом для відновлення концертної діяльності і в інших містах.
У Харкові ж наприкінці березня віолончеліст Денис Карачевцев запустив проєкт «In the Streets of Kharkiv», граючи біля зруйнованих будівель твори Йоганна Себастьяна Баха і відеозаписами збираючи донати на їхню відбудову. Від початку ідея цих роликів полягала в тому, аби достукатися до харківської спільноти. Утім їх швидко почали репостити іноземні медіа та світові зірки, серед яких – американський віолончеліст китайського походження Йо-Йо Ма. Подібно до того, як піаніно «Україна» стало символом Майдану, віолончель Карачевцева увійшла в історію як голос Харкова під час російського вторгнення 2022 року.
У серпні, попри всі складнощі, у кількох залах заповідника "Софія Київська" відбувся П’ятий фестиваль "Bouquet Kyiv Stage". Скромніший, аніж в усі попередні роки, але неймовірний в умовах воєнного стану: 10 концертів, три виставкові проєкти, 4 бесіди під ясенем, кінопокази, екскурсії. Загалом більш ніж 20 подій. З 28 вересня по 1 жовтня він також уперше виїхав за межі України – в Оксфорд. Серед усіх видів мистецтв найбільш широко в легендарному студентському містечку була презентована класична музика – усього 8 концертів за участі найкращих і найпопулярніших українських митців. Зокрема, 30 вересня на фестивалі своє 85-річчя авторським концертом відзначив найвідоміший вітчизняний композитор Валентин Сильвестров.
Ще одна неймовірна річ – протягом року було поставлено три сучасні українські опери: «Страшну помсту» Євгена Станковича у Львівській опері, «Катерину» Олександра Родіна в Одеській та містерію «Genesis» від лабораторії сучасної опери "Opera Aperta" в Музеї Ханенків. Львівська та Одеська опери отримали нагороду «Найкращий оперний театр» на міжнародній церемонії "The International Opera Awards" у Мадриді. 5-годинна опера Іллі Разумейка та Романа Григоріва для порожнього музею у воєнний час стала не менш значущим для української культури твором, аніж монументальний семичастинний оперний цикл Карлгайнца Штокгаузена на тематику створення світу «Light». Як це вже традиційно трапляється з творчим тандемом Разумейка-Григоріва, невдовзі «Genesis» слід чекати на західноєвропейських сценах.
Цього ж року киянам подарували новий концертний майданчик. Vere Music Fund, який від моменту свого створення основні зусилля вкладав у допомогу молодим українським музикантам із поїздками на закордонні конкурси і майстер-класи, у серпні 2022-го відкрив камерний зал з новим "Стейнвеєм" у центрі Києва. Кількість охочих відвідати концерти талановитої молоді одразу ж перебільшила фізичні можливості зали – люди сиділи на підлозі і підвіконнях і стояли на вулиці подібно до того, як це трапляється в храмах під час пишних літургій.
Наприкінці року в Національну філармонію прийшов новий в.о. генерального директора, композитор Михайло Швед. Попередній директор обіймав цей пост 23 роки. Які б зміни не приніс із собою Михайло Швед, порівняно зі штилем останніх десятиліть вони в будь-якому разі будуть помітними. Але хочеться вірити у вражаючі перетворення головного класичного майданчика країни вже у 2023-му.