Які суспільні зсуви зазвичай відбуваються в соціумі під час війни? Суспільства розвиваються? Чи це час лише боротьби?
Якщо говорити про соціальні зміни, що нині відбуваються в українському суспільстві, то це, по-перше, нова хвиля активізації громадських рухів і волонтерства на всіх рівнях. Ми вже мали подібний досвід у 2004 та 2014 роках, але нині це відбувається на геть іншому рівні і в більшому масштабі.
Безумовно, нині це стало війною всього суспільства.
Так. Сьогодні майже кожен свідомий українець робить свій внесок у перемогу через донейти, волонтерство, громадський активізм тощо. Дуже багато людей, принаймні у великих містах, після 24 лютого змінили свій напрямок роботи – почали волонтерити, займатися гуманітарною допомогою. Це особливість не лише нашої війни – подібні речі характерні для багатьох воєн і суспільних потрясінь. Люди завжди гуртуються, аби разом дати раду масштабним викликам.
Солідаризація задля збереження є базовим патерном дії суспільств за подібних умов.
Це не в останню чергу результат досягнень децентралізації, впровадженої після 2014 року. Завдяки цьому українські громади нині мають досвід і спроможність для прийняття важливих рішень. Це суттєво підвищило нашу сталість – ми нині здатні не лише встояти перед агресією ворога, але й рухатися вперед як суспільство навіть за складних часів.
Але тепер нам важливо навчитися зберігати цей надзвичайно цінний ресурс і підтримувати людей, які нині роблять більше, ніж будь-коли. Інакше почнеться масове вигоряння від подібних навантажень.
Наступне, на чому важливо тримати фокус у соціальному контексті – це процеси, пов’язані з роботою. За офіційною статистикою, ми маємо 14 млн українців, що змінили місце постійного проживання. Усі ці виїзди – не відпустки чи легкі прогулянки, це драматичні та навіть екстремальні досвіди. На жаль, сьогодні громади втрачають людський капітал. І ми наразі не знаємо, скільки з тих, хто поїхав, повернеться додому. І коли це станеться (якщо станеться взагалі). Ми не знаємо, яка в тому місці і в той момент буде соціальна структура громад, який буде ступінь руйнувань, план відновлення, економічна ситуація тощо. Відтак дуже складно щось прогнозувати.
Тут навіть горизонт питань сформулювати непросто. «Що ми маємо робити, аби повернути цих людей?» Коли робити – зараз чи згодом? Війна триває, тож обмеженість ресурсів помножується на фактор невизначеності. Як тут бути?
Це дуже добре запитання. Викликів насправді безліч. Саме тому правильної відповіді, напевно, зараз немає і не може бути. Зараз триває кілька великих досліджень настроїв вимушених мігрантів. Зокрема, людей запитують, чи хочуть і готові вони повернутися в Україну. Про бажання повернутися зараз говорить багато хто, але мусимо розуміти, що з часом ця громадська думка буде трансформуватися.
Очевидно, що більше часу минатиме, то менше людей у результаті повернеться.
Саме так. І навіть відповідь «Я хотів би (чи планую) повернутися» не гарантує, що всі ці люди насправді повернуться в Україну. Це лише про бажання. Тому, з одного боку, подібні дослідження дають нам бодай якесь уявлення про громадську думку з важливих питань. З іншого – їхні результати занадто приблизні і швидкозмінні, аби будувати на їхній основі бодай якісь серйозні прогнози.
Як за таких обставин мала б діяти держава, аби повернути максимум українців додому? Які умови найважливіше створити?
Безумовно, питання про те, хто, коли і в якій кількості повернеться в Україну, лишиться для нас великим викликом ще надовго. Зараз важливо досліджувати, як українці, що виїхали за кордон, адаптуються там. Яким є рівень їхньої інтеграції в громади, куди вони потрапили. Це дасть нам розуміння про шанси повернути їх до України і про те, що для цього буде потрібно. Звісно, треба враховувати і фактор часу: що довше люди живуть в іншій країні, то більше падає шанс на їхнє повернення.
Не менш важливо розуміти, який ресурс українцям знадобиться для повернення і чи мають вони його. На державному рівні, звісно ж, має з’явитися відповідна політика, але ще важливіше мати її на місцевому рівні. Адже говорячи про повернення додому, під «додому» людина найчастіше розуміє конкретне місто або село.
І тут є два паралельні процеси. З одного боку, містам і громадам важливо підтримувати зв'язок зі своїми мешканцями, що нині виїхали з країни. Я знаю, що кілька міст це успішно роблять; хороший приклад – проєкт «Я Маріуполь». В українських містах створюють центри для переселенців, куди вони можуть прийти і поспілкуватися з людьми з власного міста. Це фактично створення осередків для людей з однієї громади на відстані від дому. І це дозволяє підтримувати зв'язок з домівкою та спільнотою, де б ти не був. І це також чудовий спосіб зберігати зв’язки навіть з тими українцями, які вирішать згодом не повертатися з-за кордону. Це для них спосіб зберегти українську ідентичність і зв'язок з домом.
Неймовірно, як локальна ідентичність, значення якої в Україні усвідомлювали не завжди і не скрізь, під час війни стала важливою саме для збереження зв'язків українців з батьківщиною.
Так, це дуже важливо. І аби зберегти цю прив’язку, дуже важливо діяти проактивно.
Важливо також пам’ятати, що для громад, які нині приймають наших вимушених переселенців, це також дуже потужний ресурс. Але важливо інтегрувати їх у нові громади не як гостей, а залучати їх до прийняття рішень у цих спільнотах.
І останнє, що дуже важливо в контексті відновлення. Необхідно дати людям бачення майбутнього. Навіть якщо це ще не чітка стратегія, а мрія про майбутнє. Люди повинні бачити якийсь образ майбутнього, який не лякає, а дає надію і сили боротися далі. Також треба розуміти, що в українців сьогодні є дуже різний досвід переживання подій війни. Хтось виїхав, хтось залишився. Хтось пішов на фронт, хтось лишився цивільним. Хтось зумів зберегти хоча б частину попереднього життя, у когось воно змінилося на 100%.
Як нам примирити ці часом протилежні досвіди так, аби згодом не мати конфліктів не лише на рівні міжлюдських зав’язків, але й історичних пам’ятей?
Це складне питання. Але точно зрозуміло, що спершу ці досвіди важливо буде проговорити і прийняти. Інтенція до початку цих обговорень уже є – звідусіль нині чути розмови про «хто поїхав – хто лишився», «хто має право, а хто ні» тощо. Головне тепер – направити їх у конструктивне русло. І це важливо робити на рівні державних політик. Наприклад, запускати національні служби психологічної підтримки, формуючи культуру відкритого діалогу. Ці програми мусять запроваджуватися на всіх рівнях: від низового до загальнонаціонального. Починатися вони мають ледь не з дитячих садочків – навичку відкрито говорити про свої переживання ніколи не зарано формувати.
Ще один важливий виклик – це соціально-економічне розшарування, яке чекає нас уже незабаром. Наявні соціальні нерівності будуть лише поглиблюватися. І тут буде потрібна адекватна державна політика, що не просто дозволить підтримувати соціально незахищені верстви населення, а й дозволить зупинити це розшарування. Вразливих категорій населення буде дуже багато. Уже зараз ми маємо багато пошкоджених чи зруйнованих промислових міст – це величезна кількість людей, що втратили робочі місця. І їм знадобляться не просто субсидії – треба буде запроваджувати системну політику економічного відновлення країни.
Не останній з викликів – це витворення пам’яті про цю війну, створення наративу про це. На нас чекатиме складний процес пошуку нової, повоєнної ідентичності. І тут не можна не думати про якість нашої освіти. Україна не може собі дозволити зазнати поразки в повоєнній відбудові через невідповідний рівень наших освітніх інституцій.
Через виклики війни руйнується величезна кількість суспільних зв’язків. Говорячи про відбудову України, майже завжди згадують про будинки, дороги, інфраструктуру тощо. Натомість розірвані соціальні зв’язки лишаються поза увагою. Як це лагодити?
Дійсно, розірвані соціальні зв’язки та втрата соціального капіталу – це величезні проблеми. Адже зв’язки на рівні громади чи спільноти – це не просто знайомі чи колеги. Механізми цих зв’язків забезпечують виживання спільноти та її учасників, особливо під час таких потрясінь, як війна. Згуртованість і солідарність допомогла вижити багатьом українцям під час наступу росіян чи окупації. Через руйнування цих зав’язків громада втрачає свій найпотужніший ресурс. Саме тому відбудову варто починати з відновлення на «людському» рівні: це допоможе українським містам відновитися якнайшвидше.
На жаль, від цієї втрати соціального капіталу найбільше страждають менші міста. Місцева влада в таких населених пунктах уже зараз говорить, що там нема кого залучати до відбудови: найактивніші місцеві громадяни або виїхали, або пішли на фронт, або волонтерять. Нам дуже важливо уникнути ризику таких завмерлих міст у процесі повоєнної відбудови. Адже спершу «хто», а лише потім «що».
Це треба робити вже зараз, адже ми розуміємо, що на рівні ресурсів відновлення відбуватиметься за конкурентним принципом – більше ресурсів отримають ті міста, які будуть спроможні правильно скористатися ними. І тут ми маємо бути дуже уважні до менших громад. Допомагати їм вчитися бути конкурентоздатними, кооперуватися з сусідами, залучати ресурси, відновлювати втрачений соціальний капітал тощо.
Як на практичному рівні зв’язати всі рівні відновлення: просторовий, інфраструктурний, соціальний тощо? Як скласти все це в єдину систему?
Будь-яка стратегія відновлення має бути інтегрована. Має бути розуміння викликів і просторового відновлення, і економічного, і соціального, і культурного. Це звучить складно, особливо для менших громад. Але це якраз і має бути ініціативою громад, знизу вверх – лише тоді стратегії відновлення будуть не паперовими, а прив’язаними до реальності на місцях.
Роль держави тут мала б бути в тому, щоб залучити всі рівні: і місцеві громади, і представників громадянського суспільства, бізнесу тощо. Стратегії відновлення не мають бути складені лише радниками в кабінетах – вони мають бути прозорими і публічними, мусять бути предметом дискусій та обговорень. Тільки тоді все суспільство розумітиме ці стратегії, почуватиметься залученим та активно підтримуватиме всі процеси, необхідні для відбудови.
Коли йдеться про такі важливі та масштабні виклики, як відбудова держави, треба вміти ділитися відповідальністю – тільки тоді кожен зможе взяти на себе свій шматочок цього завдання. Адже обсяги необхідних змін такі, що їх можна подужати, лише поділивши це завдання.
Якою в цьому поступі до майбутнього має бути роль минулого в сенсі переосмислення власної історії та практик деколонізації?
Зараз паралельно з витворенням наративу про сьогодення справді змінюються уявлення про наше минуле. Це дійсно виклик. Ми бачимо, як одна частина суспільства прагне активно висловлювати свої позиції та погляди (це видно на прикладі «падіння» пам’ятників), інша ж частина суспільства почувається мовчазною незгідною меншістю. Звісно, з цим треба працювати, і дуже обережно. Бо ж українське суспільство з погляду культурних ідентичностей є дуже строкатим. Цю різницю поглядів треба враховувати, аби не поглибити конфлікти і розлами. Найбільшою трагедією в цьому контексті могло б стати усвідомлення, що ми комусь заборонили висловлювати його думку. Навпаки – ми маємо шукати точки єднання, і це потребує часу і переосмислення своєї історії. Але тільки так ми можемо побудувати єдиний спільний наратив сучасної демократичної України.
Які ще засади потрібні для вироблення нового суспільного договору?
Я ризикую звучати надто оптимістично, але я вірю, що однією з ключових засад тут є принцип відкритого діалогу. Друге – це довіра. Сьогодні величезний рівень довіри до ЗСУ і взагалі до держави. І її дуже важливо не втратити, а навпаки – інвестувати у розбудову майбутнього. І третє – співвідповідальність, готовність брати і розділяти відповідальність. І останнє – емпатія і прийняття різноманіття, яких так бракує і державним органам, і кожному з нас.