Розпочнімо з визначення урбіциду, а також поговорімо про те, чому коректне розуміння цього поняття важливе для боротьби з його наслідками в українсько-російській війні. Мартіне, ви використовуєте поняття «антиурбаністичне насилля» – цей термін відрізняється від урбіциду?
Мартін Ковард: Визначення «урбіцид» виникло як термін, що позначав урбаністичні руйнування під час війни в Боснії у 1992 – 1995 рр. Однією з ознак тієї війни було навмисне руйнування урбаністичних об’єктів, що не мали жодного військового призначення: лікарень, крамниць, житлових будинків, парків, публічних просторів тощо. Здебільшого це навіть не були об’єкти, що мали символічне значення: церкви, пам’ятки, музеї. Руйнування були масовими та спланованими.
Почавши досліджувати цю тему, я прийшов до висновку, що такий підхід є досить поширеним під час воєнних дій. Ще один «тренд» у цьому контексті – це знищення інфраструктури. Дороги, кабелі електроживлення, трубопроводи, комунікації. Саме це я називаю антиурбаністичним насиллям – коли військові свідомо використовують насилля проти міст на рівні об’єктів, що не мають стратегічного військового значення. Це саме те, що нині переживає Україна.
Я розглядаю урбіцид як елемент ідеології етнічного націоналізму. Однією з мотивацій військових, що чинять подібні дії, є утвердження власного домінування на захоплених територіях. Міста традиційно є осередком публічної множинності, їхнє руйнування знищує цю множинність. І це рівно те, що роблять етнічні націоналісти. У своїй книзі «Урбіцид: політика урбаністичного руйнування» я наводжу приклад такого підходу росіян під час атак на Грозний часів війни в Чечні та на Сараєво під час війни в колишній Югославії.
Те саме нині відбувається в українських містах.
Абсолютно! Свідоме прицільне знищення цивільної інфраструктури. Подібні дії не виправдовують жодних цілей війни. Це урбіцид – форма геноцидальних практик проти міст та урбаністичних об’єктів.
Гадаю, це повертає нас до питання, чим узагалі є сучасна війна – адже це значно більше за сутичку військових на полі бою.
Безумовно. Сучасна війна точиться на багатьох рівнях – від інформаційного до урбаністичного, і всюди є свої загрози. Саме тому так важливо усвідомлювати зумисний і невипадковий характер цих руйнувань.
Костянтин Мезенцев: Насправді дати вичерпне визначення урбіциду не так уже й просто. Найпростіше, що спадає на думку – це «вбивство міста». Форм і видів цього явища, на жаль, існує немало. По-перше, коли ми говоримо про місто, йдеться не лише про будинки і дороги, але й про урбаністичне життя як таке. По-друге, руйнування урбаністичної тканини можуть мати різний характер, навіть символічний. Наприклад, під час війни у країнах колишньої Югославії були приклади ритуального руйнування міст – зокрема в Боснії та Хорватії. Це ще одна форма урбіциду як злочину війни.
Поняття урбіциду не є новітнім. Його приклади можна знайти і в історії Другої світової – достатньо згадати Варшаву чи Роттердам. Прояви урбіциду властиві не лише воєнним діям – він буває воєнним і невоєнним. До прикладу, теракт 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку є актом невоєнного урбіциду, це трапилося поза війною.
Якщо розглядати урбіцид як злочини знищення міст і їхньої ідентичності, то чи може він бути культурним? Адже культура є одним з аспектів формування ідентичності спільнот. В Україні від ракетних атак страждають не лише ТЕЦ і ГЕС, але й музеї і пам’ятки архітектури.
М.К.: Систематичні та свідомі атаки на культурну спадщину є нічим іншим, як спробою росіян знищити культуру та історію вашої країни. Відрізати ваше коріння, зруйнувати вашу ідентичність.
Проблема в тому, що часто акти урбіциду проходять майже непоміченими. Наприклад, коли знищують пам’ятник, усі розуміють, у чому небезпека такої атаки. Але коли щодня поволі руйнують інфраструктуру, мережі електроживлення й дороги – цьому часто не надають такої самої уваги. Проте ці елементи також необхідні для життя міста. Міське життя – складний механізм, і коли його ключові елементи щодня послідовно руйнують, це може призвести до катастрофи.
К.М.: Місто справді багатошарове. Є урбаністичний простір, фізичний, символічний, повсякденний тощо. Усі ці шари перетинаються, і кожен може зазнавати пошкоджень від актів антиурбаністичного насилля. Наприклад, у контексті українсько-російської війни ми можемо говорити про «доміцид» – цілеспрямовані руйнування житлових будинків. І це теж форма вбивства міст, бо люди, втративши домівку, змушені кудись перебиратися. Якщо місто зруйноване вщент, вони рушатимуть далі. Так виникають великі групи переселенців, що можуть чинити соціальний тиск на інші регіони чи навіть країни.
Що таке прямий і непрямий урбіцид?
К.М.: Під прямим урбіцидом ми розуміємо безпосереднє знищення міста: ракетні атаки, обстріли, вибухи тощо. Що ж означає непрямий? Наприклад, візьмімо табори для біженців. Зазвичай це великі поселення поруч з містами, найчастіше без зручностей на кшталт водогону та опалення. Такі поселення можуть створювати величезний тиск на міста і навіть призводити до руйнувань. На прикладі України це, на щастя, майже невідчутно – наші містечка для переселенців добре організовані й не такі великі.
До непрямих форм урбіциду можна також віднести велику кількість будівель, що лишаються непридатними для життя чи використання після руйнувань. Велика проблема злочинів урбіциду в тому, що їхні наслідки лишаються дуже надовго. Знищення великої кількості будинків формує новий виклик – швидко побудувати багато житла. Також непрямою формою урбіциду є контроль ворога над містами, що ускладнює або унеможливлює їхнє нормальне функціонування. Блокпости, заборона на в’їзд або виїзд, розділення міст на частини тощо. Це добре видно на прикладі тимчасово окупованих українських міст. До речі, люди, які пережили окупацію, часто описують її словами на кшталт «місто, що вимерло».
Усе це дуже нагадує форми швидкої колонізації окупованих територій. Саме це росіяни роблять на тимчасово окупованих територіях – намагаються колонізувати. Вішають свої прапори, руйнують наші пам'ятники тощо.
М.К.: Так, саме так і є.
К.М.: Ба навіть перемальовують назви наших міст на свій кшталт, як у Маріуполі.
До речі, про Маріуполь. Тотальне руйнування – один з базових патернів поводження росіян з прифронтовими містами. Звісно, неможливо осягнути, як у 2022 році міста можна просто знищувати. Але це змушує замислитися про різну долю міст у війні. Яка роль локального контексту в кейсах урбіциду? Грозний, Сараєво, Алеппо та Маріуполь мають тут більше спільного чи відмінного?
М.К.: Це дуже складне питання. Російська військова агресія останніх дев’яти місяців показала, що РФ розвинула антиурбаністичні форми зброї. США теж мають подібні, але вони не передбачають масштабних урбаністичних руйнувань, а використовують територію супротивника на свою користь.
Натомість російські війська сформовані та мислять у логіці швидких урбаністичних руйнувань на території ворога. І думати про це лише як про знищення ресурсів супротивника було б занадто просто. Я думаю, ви праві, називаючи це неоімперським прагненням Росії знищити вашу волю до опору та прагнення бути вільною країною. Схожі речі ми вже бачили на інших війнах. Тож так, у сенсі імперських спроб Росії зламати волю націй до спротиву і самовизначення між війнами в Боснії, Чечні та Україні є багато спільного.
К.М.: Я також хотів би загадати про кейс Маріуполя як міста, що лишалося прифронтовим понад вісім років. Його приклад чудово демонструє російський підхід до окупованих територій. Окупована від 2014 року частина Донбасу за ці роки зазнала лише занепаду, а Маріуполь, близький до лінії розмежування, продовжував квітнути і стрімко розвиватися.
Так, і це одна з причин, чому Маріуполь було так жорстоко знищено – це було покарання за розквіт і розбудову громадянського суспільства.
М.К.: Власне. І згадка про громадянське суспільство тут дуже доречна. Адже громада, що живе на конкретній території, завжди є мішенню злочинів урбіциду. І саме це є ще однією причиною, чому Росія, на жаль, залишить деякі українські міста і селища повністю зруйнованими і непридатними для відновлення. Бо якщо ви їх відновите – туди повернуться люди і нормальне життя. Якщо згадати повоєнну історію Боснії, то одним з найбільших викликів було повернути біженців додому. Їхні домівки були зруйновані, тож вони не бачили сенсу вертатися. Це стало великою проблемою для держави, на подолання якої пішли роки.
Це ще один з багатьох інструментів геноциду, що Росія використовує проти нас: від окупації та масових убивств до викрадення дітей і депортацій.
К.М.: Саме так, і всі ці дії – теж форма урбіциду. Бо, говорячи про злочини проти міст, ми завжди повинні думати передовсім про людей. Про них мусимо думати, і говорячи про відбудову. Нам потрібна національна стратегія репопуляції – повернення тимчасово переміщених українців до своїх домівок.
Відбудова України – велика і складна тема. Бо потрібно домовитися не лише, як відбудувати, але і що. Мені видається, зараз важливо усвідомити, що ми відновлюємо не лише фізичні об’єкти і міста, але й нормальне життя і соціальні зв’язки. Який досвід інших країн може бути помічний?
М.К.: Я думаю, міркувати про це варто у ключі демократичних та антидемократичних сил. Це історія світоглядного протистояння. Тож мислячи про відбудову України, ми мусимо думати про те, як відновити простір, що є демократичним за своєю суттю. Антидемократичні країни завжди руйнують чужі міста – аби забрати звідти людей і зруйнувати спільноти.
Я думаю, ваша згадка про громадянське суспільство дуже доречна, адже саме воно сполучає приватні і публічні простори та є головним актором і бенефіціаром відбудови України. Якщо говорити про рівні відбудови України, то дуже важливою є інфраструктура. Адже ці руйнування масштабні, часто не до кінця помітні. Пошкодження саме інфраструктури є інструментом знищення спільнот, і ворог це чудово знає. На жаль, експертів з інфраструктурних відновлень достатньо лише у великих містах.
Проте великі країни, як Україна, складаються передовсім з маленьких міст і селищ.
Саме так! І цим містечкам і селищам буде важче дати раду цьому виклику. Що повертає нас до думки Костянтина про кількість вимушено переміщених осіб, яких буде складно повернути. Це буде ще важче, якщо інфраструктуру в їхніх містах буде зруйновано, навіть якщо їхні домівки вціліють.
Як громадянське суспільство чи місцеві громади можуть опиратися актам урбіциду на своїй землі, доки війна ще триває і по її завершенні? Як цей виклик долали інші суспільства, що пережили новітні війни?
К.М.: Це дуже складне питання – коли починати відбудову. Доки війна ще триває чи вже після? І що таке взагалі відновлення? Туди входять швидкі тимчасові заходи чи більш стратегічні? Чи цих відбудов має бути кілька?
Я дуже закликав би пам’ятати про час. Що довше ми відкладаємо відбудову, то менше українців повернеться до своїх домівок. Тому мусимо починати вже зараз. Тут спадає на думку кейс відбудови Роттердама – вже за кілька тижнів після руйнування міста влада мала план відновлення.
Ще один важливий момент: говорячи про відбудову міст, ми чомусь одразу думаємо про будинки. Це важливо, але заразом маємо думати і про інфраструктуру, робочі місця і навіть про пам'ять. Важливо мислити на кількох рівнях одночасно, якщо хочемо повернути людей додому. Чи зручні будуть їхні міста? Де вони працюватимуть? Як їм комунікувати з тими, хто пережив удома окупацію чи інші драматичні досвіди? Як увічнювати пам’ять про трагедії?
Це складні питання. Досвід деокупованих областей, зокрема Київської, довів, що в нас попереду багато громадських та експертних дискусій про практики комеморацій. Перші кейси створення місць пам’яті в Ірпені та Бородянці це чітко показали. Як не наробити помилок?
К.М.: Дуже важливо, хто і як ухвалює рішення про стратегії відбудови. Від цього дуже багато залежатиме.
Приклад Бородянки, про яку ви згадали, дуже цікавий. Адже думаючи про комеморацію (серед ідей – лишити одну з вигорілих багатоповерхівок біля центральної площі міста як пам’ятку), паралельно вони вже починають відбудову, адже попереду зима. Також у Київській області є успішні приклади використання тимчасового житла, яке дає можливість людям перебути там певний час, доки їхні помешкання не будуть відновлені. Такий підхід також збільшує шанси, що люди повернуться додому.
Також треба зрозуміти, як відбудова має бути узгоджена на суспільному рівні. Чи має це бути загальнонаціональна стратегія? Чи мусить вона бути продискутована в місцевих громадах або всім суспільством?
Це дуже добре питання. Я думаю, це має відбутися на різних рівнях – від локального до національного. Це буде непросто, тому гадаю, тут знадобиться фасилітатор. Це не конче має бути архітектор чи містобудівник. Головне – вміння слухати і чути, мати емоційний інтелект та емпатію.
Не можу не навести тут приклад Харкова, чий історичний центр дуже постраждав. Його відбудову зараз планує команда архітекторів та урбаністів, що є харків’янами, тобто водночас і професіоналами, і містянами. І це дуже важливо.
М.К.: Одна з базових проблем усіх сучасних міст світу – це те, що вони розділені на приватні та публічні простори. І в цьому розподілі прихований виклик, з яким Україна точно зіштовхнеться після війни. Бо часом буває дуже складно домовитись з усіма стейкхолдерами, як розвивати місто або вирішувати проблеми. Що вже говорити про повоєнну відбудову. І це повертає нас до теми інфраструктурного відновлення, яку зачепив Костянтин – адже дуже багато об’єктів перебувають у приватній власності.
Приклад Харкова тут дуже доречний. Це цікавий кейс, що порушує питання, хто, коли й звідки має розпочинати відбудову. У попередніх кейсах повоєнного відновлення країн часто були присутні зовнішні моделі. І далеко не завжди результат був добрим. Український кейс міг би стати особливим, якби бачення відбудови йшло зсередини суспільства. Але для цього важливо мати відчуття спільної відповідальності.
Усе це скельця калейдоскопа, що складаються у слово «відбудова». Зараз це звучить дуже складно, але якщо бути свідомим цих викликів, можна досягти чудових результатів у відновленні України.
Ще одна річ, про яку люди, звісно ж, не думають під час війни – це захист урбаністичного середовища, навіть у таких умовах. На юридичному рівні міста взагалі не захищені. Є певне законодавство в галузі захисту культурної спадщини, але чи ефективно вона убезпечена? Нам варто подумати про кращу нормативно-правову базу для захисту міст, про «права міст».
Що українці нині можуть зробити, аби вдосконалити національну чи міжнародну законодавчу базу з метою покарати Росію за злочини урбіциду?
М.К.: Перш за все, коли Україна вноситиме зміни до власного правового поля, варто не забути і про захист урбаністичного середовища. Бо це наріжний камінь у доведенні злочинів урбіциду – вони часто погано або взагалі не виписані в законодавстві країн, а відтак за них складно притягти до відповідальності.
Друге. Міжнародні організації також мають суворо заборонити використання артилерійської та ракетної зброї в регіонах проживання цивільних. Відповідальність за це має бути максимальною.
І, врешті, третє – ми мусимо думати про захист інфраструктури. Бо це не про те, чи зможете ви ввімкнути світло або гарячу воду, це про значно серйозніші перспективи життя людей. Захист інфраструктури на законодавчому рівні дає чудовий ефект – коли ви захистили щось на рівні закону, вам легше отримати компенсацію в разі його пошкодження.
Якщо Україна працюватиме в перерахованих напрямках, це точно допоможе вам захистити власні міста та покарати кривдників за завдану школи.
К.М.: Важливо розуміти, що урбіцид не є офіційним терміном у полі міжнародного права. Саме тому ці злочини і важко доводити в судовому порядку. Зате катастрофічні наслідки урбіциду дуже просто помітити, і тому саме на них потрібно акцентувати.
Я певен, що українська влада мусить адвокатувати цю тему в розмові з Євросоюзом, країнами G7, ООН тощо – взагалі з усіма організаціями в галузі міжнародного права та правозахисту. На жаль, до дієвих організацій у світлі останніх місяців війни вже складно віднести ЮНЕСКО.
Виглядає на те, що нам доведеться переосмислювати міжнародну систему безпеки, бо нинішня вже не працює.
Так і є. І це переосмислення може стати відправною точкою для укладення нової угоди між усіма цивілізованим країнами світу. Адже безпека – це наша спільна відповідальність.
Повертаючись до вашого запитання, як нам покарати росіян за вчинені злочини.
Перш за все я пропонував би намагатися самим не діяти як росіяни в цьому контексті. Бо ж в Україні і до великої війни було дуже складне становище з урбаністичними просторами.
Коли почнеться відбудова, ми матимемо справу з загрозою стандартизації у прийнятті рішень, що і як відбудовувати. Типові рішення без індивідуального підходу та обговорення можуть бути дуже небезпечні.
Тому, з одного боку, ми мусимо думати, як покарати росіян за вчинену шкоду, а з іншого – як самим не нашкодити своїм містам ще більше.
М.К.: Чесно кажучи, не знаю, як ми можемо швидко дати раду міжнародній безпековій системі, яка – тут ви цілком праві – вже певний час демонструє свою недієздатність. Але мені видається дуже цікавим питання покарання за злочини урбіциду.
Я думаю, що Україна точно може і мусить домогтися трибуналу, такого, як був після Другої світової. Я свідомий того, що це може забрати дуже багато сил і часу, проте факт проведення такого трибуналу буде вкрай важливий не лише для України, а й для всього світу. Адже урбіцид – це вид воєнних злочинів проти цивільних, саме тому він неодмінно має бути покараний, як і будь-які інші воєнні злочини. І тому Україна мусить домогтися визнання атак на житлові будинки, ТЕЦ, інфраструктуру тощо воєнним злочином. Атаки на міста – такий самий вид злочинів, як і масові вбивства чи катування цивільних, це так само нівечить життя мирних мешканців. Узагалі будь-яке використання ракетних систем на територіях, де живуть цивільні – безумовний воєнний злочин, що має бути покараний.