***
Щоб дістатися до Лисичанська, ми їхали із Сєверодонецька з місцевим водієм. У 2018 році Лисичанськ отримав премію Фонду короля Бельгії «Бельгійська спадщина за кордоном» (Belgian Heritage Abroad Award 2017): із 33 об’єктів, які бельгійські інвестори та підприємці збудували на зламі ХІХ—ХХ століть, донині вціліло приблизно 30. Дорогою жартували — мої співмандрівники, донеччани-переселенці, не вірили, що європейські «розвалини» можуть бути комусь цікавими. Місцевий водій сам точно не знав, де розташовані об’єкти нашого інтересу — бельгійська лікарня та гімназія. Ми зі своїх телефонів показували йому фото будівель із червоної цегли й витягали шиї, намагаючись упізнати їх із вікон авто.
Зрештою, лікарню таки знайшли — на вулиці Могилевській, 3, на зарослому пагорбі. Утім її стан складно назвати інакше, як жалюгідний: якщо донедавна можна було принаймні зовні милуватися її ошатним фасадом, який називали «українським Гоґвартсом», то тоді вид затуляв зелений аварійний паркан. Паркан був встановлений нібито для того, щоб захистити будівлю від вандалів, однак запобіжні міри не спрацювали: у травні 2021 року сталася пожежа, яка знищила дах будівлі. В останнє десятиліття про європейську спадщину Донбасу з’явилася низка цікавих книжок і статей, однак ситуація у Лисичанську чудово ілюструє поточне становище: поки дедалі більше людей дізнається про європейське коріння промислового Донбасу, у них залишається дедалі менше шансів побачити європейську спадщину на власні очі. Бельгійська лікарня припинила роботу 1995 року, а отже, вже понад 25 років будівля поступово занепадає: у мережі повно світлин, які демонструють погіршення її стану з року в рік. На 2018-й тільки дві будівлі з трьох десятків мали статус пам’ятки архітектури, решта навіть не перебувала на балансі міста.
Відомо, що історія об’єднання Європейського Союзу розпочалася зі створення контролювального органу над вугільними та металургійними галузями Франції та Німеччини — ворогів Другої світової війни. Сталося так, що саме вугілля і сталь привели Європу і на українську землю — на Донбас, у найбуквальнішому розумінні перетворивши регіон на європейське об’єднання вугілля та сталі, а також скла, соди й інших промислових напрямів. Гіроакі Куромія називає Донбас «російським та українським Руром» (за аналогією з Руром, найбільшим кам’яновугільним басейном у Західній Європі, що розташований у Німеччині), Вім Пеетерс — «російським Сереном» (за аналогією з бельгійським металургійним центром у м. Серен).
В одному з попередніх розділів я вже подавала цитату Владіміра Лєніна про те, що «Донбас — це район, без якого соціалістичне будівництво залишиться просто хорошим побажанням». Утім не радянській владі варто завдячувати розбудовою промислового потенціалу регіону. Європейські колонізатори були першими, хто розбудував та освоїв індустріальний потенціал цього краю — наприкінці ХІХ століття, коли регіон перебував у складі Російської імперії. Валентина Лазебник цитує російського історика кінця ХІХ століття Боріса Брандта, який писав так: «Если бы на помощь не явились иностранцы со своими капиталами и своей предприимчивостью, не останавливающейся даже перед известным риском… то Юг России, быть может, до сих пор еще спал бы непробудным сном».
Західні європейці заклали основи майбутньої «промислової гордості» Донбасу: із валлійського підприємця Джона Г’юза 1865 року розпочалася шахтарська історія Юзівки (пізніше — Донецька); 1895 року австрійський земельний банк (Länder-bank) і французька компанія Societe Generale заснували Макіївську вугільну компанію; бельгійське «Анонімне товариство донецьких скляних і хімічних заводів» 1899 року побудувало підприємство, яке пізніше стало гордістю Донбасу — завод «Автоскло» в Костянтинівці; російсько-бельгійська компанія «Любимов, Сольве и Ко» заснували в Лисичанську содовий завод, який припинив діяльність тільки-но 2011 року; 1900-го запрацював Луганський тепловозобудівний завод, який заснував німець Густав Гартман. Список можна продовжувати. Луганськ, Дружківка, Єнакієве, Селидове, Маріуполь, Дебальцеве, Торез, Краматорськ та інші міста сучасних Донецької та Луганської областей України також стали об’єктами європейських капіталовкладень.
Умовно регіон можна було розділити на чотири «сфери впливу» — так звана Бельгійська провінція з центром у Луганську, Німецький край на півдні Донецького регіону, Французький регіон на сході та Англійський — у центрі. Гіроакі Куромія зазначає: «Напередодні Першої світової війни 26 із 36 акціонерних товариств вугільної промисловості Донбасу майже цілковито належали іноземному капіталу. Ці фірми забезпечували понад 70 відсотків усього видобутку вугілля в Донбасі». На початку ХХ століття лише в Петербурзі було більше іноземних консульств, ніж у Маріуполі. До того ж на 1917 рік регіон виробляв 87 % вугілля усієї країни, 70 % чавуну, 57 % сталі, понад 90 % коксу й понад 60 % соди та ртуті.
Мабуть, чи не найвідомішою історією європейської колонізації Донбасу є британська, а точніше, валлійська — пов’язана із промисловцем Джоном Г’юзом. Цей промисловець дійсно був першим, хто приїхав освоювати перспективний регіон. Г’юз розпочав роботу «з нуля»: до нього на Донбасі існували поодинокі невеликі шахти, які задіювали небагатьох робітників. При цьому завдяки низьким або навіть нульовим митам до Російської імперії імпортували закордонне вугілля, зокрема британське. Дослідниця Марта Студенна-Скруква називає і інші причини незначного використання донецького вугілля у першій половині ХІХ століття: брак зручного сполучення між Донбасом і чорноморськими портами; недорозвинена залізнична мережа; брак капіталу та ресурсів тощо.
Однак у 1860-х роках з’явилися стимули до появи іноземного капіталу: істотно змінилася політика російського уряду, пов’язана з початком будівництва залізниці та зі скасуванням кріпацтва. Саме тоді Г’юз запропонував царському урядові план освоєння Донецького басейну. У 1869 році він заснував англійсько-російське акціонерне товариство «Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізного та рейкового виробництв». Через три роки, 1872-го, була запущена перша доменна піч, яку спорудили валлійські фахівці. Підприємства Г’юза поступово почали перетворюватися на промислову імперію, до якої належав металургійний завод, копальні, майже 500 верст залізничного полотна, мости, паровозні депо та, на 1886 рік, 64 торговельно-промислові заклади, від булочних та кабаків до лазні. За 25 років «Новоросійське товариство» перетворилося на «індустріального гіганта Росії». Якщо 1869-го, на момент заснування, населення Юзівки становило 6000 осіб, то 1894-го — вже 50 000. Року 1913 74 % сталі Російської імперії видобували в Юзівці.
Саме приклад Г’юза надихнув інших західних європейців інвестувати в регіон. У 1886 році бельгійська компанія «Кокріл» (Cockerill) заснувала «Південно-російське Дніпровське металургійне товариство», яке стало символом бельгійського індустріального розвитку. Промовистий факт — на початку ХХ століття Бельгія була першим і основним іноземним інвестором у Російській імперії (серед «великої четвірки» — разом із Францією, Німеччиною та Великою Британією), а дві третини всіх її інвестицій припадали на Донецький вугільний басейн. Від 1895-го до 1901 року в Російській імперії було засновано 117 акціонерних товариств, із них 60 діяли на території сучасної України. Зв’язок між Бельгією та Донбасом був таким сильним, що з Катеринослава (нині Дніпро) до Брюсселя прямим потягом можна було дістатися за 65 годин, а Бельгія називала Донбас своєю «десятою провінцією».
Європейці переїжджали на Донбас цілими сім’ями — вони не тільки отримували підвищення, житло, більшу зарплату, можливості, які вдома були для них недоступні, але й ніби «сприяли» своєму роботодавцю, погоджуючись на переїзд на далекий та невідомий Схід. Разом з європейцями приїхала і європейська культура: театри, казино, клуби, школи, лікарні.
Утім прихід «Європи» на Донбас не варто ідеалізувати, оскільки вона переважно була недоступна для місцевого населення. Тоді як бельгійці, наприклад, жили у спеціально побудованих цегляних помешканнях з електрикою і водогоном, а також послуговувались розважальною інфраструктурою — театром, танцювальним залом, казино тощо, умови життя місцевого населення кардинально відрізнялися від іноземних. Станіслав Кульчицький та Лариса Якубова зазначають: попри те, що Донбас виглядав промисловим велетнем порівняно з іншими регіонами України та Російської імперії, «відстань між Донбасом та його західноєвропейськими “братами” залишалася цивілізаційною в усіх складових: соціальній, культурній, ментальній». Вони ж подають таку статистику: «Напередодні Першої світової війни 40,4 % шахтарів мешкали в землянках без вікон і підлоги, 2,5 % — у сараях та літніх кухнях, 25,8 % — у селянських хатах і лише 22,3 % — у цегляних і кам’яних будинках». У Юзівці існувало два умовні житлові райони — Англійська колонія та Російський квартал, який також називали «Шанхай» або «Собачі будки», зважаючи на погані житлові умови. Теодор Фрідгут, професор славістики Єрусалимського університету, на якого покликається Гіроакі Куромія, зазначає про ще один рівень стратифікації — між заводськими робітниками, ближчими до сучасної міської культури, та шахтарями, що перебували на нижчому щаблі. Ба більше — саме така система, як, наприклад, зона впливу Джона Г’юза, де він ухвалював одноосібні рішення з усіх питань, заступаючи державу, по суті, є прообразом «узаконеного бєспрєдєла», який через понад сто років практикували пострадянські олігархи.
Розмежування найчіткіше унаочнювала оплата праці іноземних і місцевих працівників та посади, які вони могли обіймати. Вім Пеетерс подає таку порівняльну таблицю:
Бельгійці в Російській імперії за кваліфікацією та рівнем зарплати (1897—1898)
| Вид діяльності (бельгійські працівники) | Зарплата на рік (у золотих франках) | Вид діяльності (російські та українські працівники) | Зарплата (у золотих франках) |
| Робітник плавильного цеху | 1262 | Робітник домни | 1110–1170 |
| Робітник виробництва сталевого листа | 4745–9490 | Робітник сталеливарного заводу | 1210–1260 |
| Робітник сталеливарного заводу | 5825 | Працівник підприємства | 1360–1460 |
| Працівник підприємства | 3600–4800 | Робітник рейкового виробництва | 1460–1550 |
| Робітник рейкового виробництва | 11650–27300 | Шахтар | 1970 |
| Інші робітники | 3600–4800 | ||
| Майстер | 4343–11170 | ||
| Начальник служби | 15 000–18 000 | ||
| Адміністративний службовець | 16 000–30 000 | ||
| Інженер | 15 000–50 000 | ||
| Керівник | 40 000–150 000 | ||
| Генеральний директор | 80 000–100 000 |
Така нерівність в оплаті праці мала й об’єктивні причини: працівники із Західної Європи мали відповідну кваліфікацію, а місцеві робітники були некваліфікованими, їх іноземці спеціально навчали.
Утім відмінності полягали не тільки в заробітній платні, але й у ставленні до місцевого населення — за свідченнями дослідників, європейці-прибульці ставилися до них як до безправної робочої сили. Марта Студенна-Скруква цитує Анатолія Михненка: «Вони надзвичайно безцеремонні […] до російських робітників, третують їх, всіляко лають і часто б’ють їх; у випадку ж протесту окремих осіб майстри ці негайно, і аж ніяк не маскуючи свого свавілля, застосовують той чи інший каральний засіб: позбавляють відрядного заробітку […]; довільно штрафують; звільняють усіх тих робітників, які звертаються зі скаргами до фабричного інспектора, тощо».
Щодо Юзівки, то імперія Джона Г’юза підпорядковувалася тільки йому — «на її території не діяла ані міська дума (місцеве самоврядування), ані представник губернатора (державна адміністрація)». Г’юз не видавав паспортів тим, хто хотів поїхати геть, а також наказав начальникові залізничної станції не продавати квитків тим, хто не мав паспорта. При цьому «тільки-но виникав конфлікт, одразу вдавалися до жорстокої сили, і робітників шмагали так, наче вони були дітьми або рабами, чию поведінку належить виправляти батьківським ременем». Інша вражаюча цитата з праці Куромії — «Смертність серед робітників підприємств Г’юза перевищує смертність серед каторжан у сибірських копальнях». Напіврабовласницьке ставлення до робітників було характерне не тільки на підприємствах Г’юза, але й інших європейців. Гірка іронія полягала в тому, що саме скасування кріпацтва в Російській імперії було одним із чинників, який уможливив приплив іноземного капіталу на Донбас, але при цьому прихід іноземного капіталу, по суті, продовжував існування феодально-кріпацького ладу на промисловому Сході.
Історія європейського капіталу на Донбасі закінчилася так само стрімко, як і почалася. Із початком Першої світової війни царський уряд скористався приводом, щоб перевести роботу підприємств на потреби воєнної економіки, а революція 1917 року взагалі поставила крапку у присутності західного капіталу в СРСР — совєти просто його націоналізували, тобто незаконно привласнили. Через це до 1935 року Бельгія не визнавала Радянського Союзу.
***
Катерина Зарембо – дослідниця та перекладачка, фахівчиня з питань зовнішньої політики і громадянського суспільства України. Асоційована аналітикиня Центру «Нова Європа»; викладачка кафедри міжнародних відносин Національного університету «Києво-Могилянська академія». Авторка книжки «Писати аналітику може кожен. Мистецтво переконливого тексту» (за участі Ірини Лапшиної, Ілони Сологуб, Тараса Доронюка, Анни Юрґен), 2021 рік. Переклала українською «Після війни. Історія Європи від 1945 року» Тоні Джадта.