— Алло, вітаю, мені вас порадили знайомі як гарного спеціаліста, можна до вас записатися на консультацію? — У слухавці чутно зовсім юний жіночий голос.
— Так, звичайно, — відповідаю я, притримуючи телефон біля вуха плечем і підсуваючи підставку з піалами й чайником до центру стола. — Буду радий. А яка проблема?
— Коліно болить. Уже місяць. Я бігаю… точніше, бігала, два роки все нормально було, а потім біль з’явився. Я звернулася до травматолога, три дні тому зробила МРТ. — З того боку зриваються на схлипування. — Тепер кажуть про біг забути, і потрібна термінова операція…
— Приходьте завтра на десяту тридцять. Я на вас чекаю. І візьміть знімки.
Я обережно піднімаю маленький чайник з ісинської глини й наливаю в Олегову піалу ароматний червоний чай. Далі наповнюю свою, і ми цокаємось.
— За хірургію! — проголошує він тост. Я вдихаю запах чаю і всміхаюсь.
— Це не сарказм, — говорить він у відповідь на мою усмішку. — Я до цього часу не розумію, як ти можеш після стількох років у хірургії обходитися без операційної. Сидиш тут. — Олег багатозначно обводить поглядом мій робочий кабінет у клініці. — Згадай, який драйв — політравма, по п’ять операцій на добу! Ех, часи в нас із тобою були! Не сумуєш за небом?
Хитаю головою.
— Ні.
Він відпиває, ставить піалу на стіл і показує собі на плече.
— До речі, це ж у твоїй компетенції? — Олег підіймає руку й корчиться від болю. — Болить капець! Уже місяць, учора годинну операцію ледве відстояв. Не сплю ночами, так боляче.
— Ну ж бо, дай подивлюсь. Я встаю зі стільця.
Я лізу аж у глибину рани, уже мало не торкаючись обличчям кишок, що вибухають із живота, і намагаюся накинути край нитки на кінчик затискача, що лежить на артерії. Урешті мені це вдається, і я буквально виринаю з живота пацієнта.
— В’яжемо!
Олег тягне край передньої черевної стінки вбік, а я, досі стримуючи своїм плечем кишки, що пруть у рану, зав’язую на три шви, один за одним, утішно зауважуючи про себе, що врешті-решт вони лягають туго й не зісковзують.
— Є! Сушимо. Дивимось. Тиск?
— Сто.
Анестезіолог клацає тумблером, і я прибираю пів літра крові з колодязя рани трубкою відсмоктування, вона хлюпає та шипить.
Беру серветку й ретельно відгрібаю вбік двома руками весь кишківник із коренем брижі. Олег тим часом знову тягне на себе гачки, відкриваючи мені доступ до бідолашної артеріальної гілки.
Гілка спокійно лежить собі глибоко на дні черевної порожнини, перев’язана лігатурою, як новорічний подарунок, і вже не б’є фонтаном у лампу над нами, як п’ять хвилин тому. Біля гілки зяє отвір від ножа, що ввійшов у спину дебелого, кілограмів на сто двадцять, пацієнта всього один раз, але напрочуд точно — перерізавши магістральну судину.
— Хух, ну й здоровий дядько! Одна маленька дірка, а який рок-н-рол! — Олег зводить очі та, тицяючи в мене лапаротомним гачком через стіл, починає реготати. — І поїв, і попив! — ірже він. — Ти взагалі хоча б щось бачив у рані?
Аж тут я розумію: переді мною лише відсотків п’ять із того, що є в моєму полі зору — окуляри «антиСНІД» майже повністю залиті дядьковою кров’ю. До того ж хвилин за десять битви з кровотечею я, жуючи, як зазвичай, від наснаження хірургічну маску, прогриз у ній діру. Заходжуся реготати разом із ним, відчуваючи, як дике напруження цієї десятихвилинки проникає через мої мокрі від крові ноги кудись униз, у землю.
Вона сидить навпроти мене, згинає та розгинає ногу, по тому підскакує і починає присідати.
— Дивіться! Не болить зовсім! Усього чотири заняття! — І стрибає на одній нозі навколо стільця. — Я вчора бігала «п’ятірку», так ця нога краще біжить, ніж та! — Вона сміється. — Дякую вам! Можна, я вас обійму…
— Як ти це зробив? — Олег махає рукою вгору і вниз уже вдвадцяте. — Я ж бо місяць її вище плеча підняти не міг! — Він повертається до стіни й починає відтискуватися. — Навіть спертися на плече не міг. Стривай, ти натиснув мені тут на шиї один раз, потім поворушив рукою вгору і вниз, та й усе! Хвилинне діло, і все ми нулося! Це якийсь фокус?
— Ні, друже. — Я сміюсь. — Це лікування — та сама хірургія, тільки без крові.