На Каннському кінофестивалі дисидент Серебренніков закликав припинити кенселінг російської культури, а заразом зняти санкції з олігарха Романа Абрамовича (той фінансував його проєкти). Нещодавно в Гамбурзі відбулася прем’єра вистави “Der Wij”, де крізь призму гоголівської класики опальний режисер пропонує власний погляд на російсько-українську війну. Ключові ідеї: у цій несправедливій, безглуздій мішанині жертвою стає кожен, і російський солдат також; ми за мир; мистецтво понад усе. Наприкінці не виходить Фортінбрас, але звучить «Пливе кача» як поминальна за всіма загиблими на цій війні.
У вечір прем’єри на вході до театру відбулася українська акція протесту. З цього починається більшість рецензій у німецьких медіа. І це вже успіх. Критики намагаються бути об’єктивними і не фокусуватися виключно на деталях спектаклю. Хоча обурення українців для них цілковито незрозуміле. Вистава вдалася; антивоєнна, антипутінська, привертає увагу до теми. Драматург – українець, хай і маловідомий. Режисер – дисидент, хай і новонавернений. Гоголя брендовано як українського автора: ви ж за це теж боролися?
То чим цього разу невдоволені українці? Можливо, агресують за інерцією? Може, просто в режисера не те громадянство – але ж вистава вдалася? Критикам невтямки. Атмосфера напружена, ситуація складна, резюмує один з них.
Атмосфера справді напружена. В умовах маргіналізації статусу російської культури емігранти мусять викручуватися. Проукраїнські сили раптом виявилися галасливими. А отже, дисидентства недостатньо. Відмовляючись від колективної відповідальності за злочини Російської Федерації, треба поцукрувати свій творчий продукт чимось українським. Наприклад, акторка Чулпан Хаматова, яка була довіреною особою Путіна на президентських виборах, зараз емігрувала й гастролює Заходом з музично-поетичним проєктом «Орфей». Кажуть, крім Цвєтаєвої та Бродського, там теж виконують «Пливе кача». Але про це дізнаємося не з афіші, а з відгуків присутніх. «Как бы чего не вышло». І водночас підстраховка на майбутнє. Те саме в гамбурзькому «Вії»: режисер інтуїтивно обирає пісню з грандіозним символічним навантаженням. Для величезної спільноти людей вона є паролем. Штучне переміщення її в інший контекст виглядає не як мистецький жест, а як емоційна тупість.
Порівняймо: в описі вистави “Der Wij” одним рядком поєднані Ленінград, Дрезден, Хіросіма, Грозний, Маріуполь. До цього переліку ідеально надається Гамбург, де відбувається спектакль. Бо тут ще не забули британські килимові бомбардування 1943-го, коли горів навіть асфальт. Паралель з Алеппо, містом недавньої бойової слави росіян, могла б бути політичним висловлюванням. Якби автори вистави ставили собі це за мету.
Поки що гамбурзький театр «Талія» занепокоєний емоційною безпекою найперше творчої групи. Так, фонограма пісні «Пливе кача» – це не знаменита обробка Чубая чи «Піккардійської терції». Вона підготована спеціально для спектаклю. Імена виконавців наразі не розголошуються, щоб уникнути цькування з боку української спільноти.
Формально пісню «Пливе кача», як будь-який фольклор, може вільно виконати чи адаптувати будь-хто. Так само, зрештою, як і твори класика Гоголя. У цьому випадку міжнародні конвенції не здатні захистити почуття українців. Режисер має право показати війну з обох боків, поміняти місцями російських та українських солдатів, коли йдеться про катування в підвалі, зрештою, зібрати в єдиному напівголому танці російських, німецьких, українських акторів і ще раз наголосити всім цим гротеском, що війна (від слова «Вій») – це монстр, а мистецтво єднає. Для цього Кирило Серебренніков обирає не Булгакова, не Чехова, не Чайковського, яких називає своїми вчителями і попередниками і які так само творчо й біографічно пов’язані з Україною. Привидів убитих у Бучі він закликає зовсім не в образі персонажа «Білої гвардії».
Кілька місяців тому Серебренніков написав про це есей «Червоний лак». Убита жінка, фотографії манікюру якої облетіли світ, приходить до режисера як гоголівська Панночка, і він почувається чи то студентом Могилянки Хомою Брутом, який має відчитати померлу, чи то відразу Вієм, якому насильно підіймають повіки, щоб він не міг це розбачити. Така концепція проєкту цілком вписується у творчу біографію режисера, який працював то з Сурковим (і отримував державне фінансування від російського уряду), то з олігархом Абрамовичем, а тепер пропонує нові грантові ідеї.
Попри наявність концепції, ця та інші кон’юнктурні історії – насправді їх багато – неспроможні піднятися до рівня високоточної зброї інформаційної війни. Тільки-но доходить до українського питання, на російських емігрантах спалахують шапки. Вони хочуть бути хорошими, отримувати гроші і можливості. Хочуть, щоб усі їх любили, і навіть ми. Люблять нас самі – із таким самим замилуванням, як оповідки Гоголя. Він вигадав для них Україну, а потім написав і Росію. Але про Україну зараз неможливо говорити виключно за Гоголем. Етнографізм давно не спрацьовує. Спрацьовує, як свідчать навіть рецензії німецьких критиків, наш гучний і послідовний протест. Українці, виявляється, не лише гарно співають.