«Живучи в Одесі, я спостерігаю, як після початку широкомасштабного вторгнення в місті змінився рівень чутливості до імперського міфу. Звісно, це спричиняє конфлікти»
Однією з найбільш обговорюваних тем у культурному середовищі нині є деколонізація. Паралельно ми бачимо зміни і на фізичному рівні: зносяться пам’ятники імперським героям, змінюються локальні топоніми тощо. У якій точці, на твій погляд, нині перебуває українське суспільство в цьому контексті?
По-перше, деколонізація – це не стан, а процес. По-друге, це не завжди процес знищення певних колоніальних міфів та ідентичності, прив’язки до метрополії тощо. Часом це також і необхідність створення чогось нового, конструювання нових ідентичностей. Цей процес має відбуватися одночасно на локальному, регіональному та національному рівні. І всі ці рівні мають бути вбудовані до ризоматичної структури загальнонаціонального наративу. Тільки тоді можливо уникнути внутрішніх конфліктів між цими шарами.
Що з нами нині відбувається в цьому контексті? Живучи в Одесі, я спостерігаю, як після початку широкомасштабного вторгнення в місті змінився рівень чутливості до імперського міфу. Звісно, це спричиняє конфлікти. Я переконаний, що кількісні методи соціологічних досліджень не працюють у питаннях прийняття важливих рішень щодо місць пам’яті. Аби ухвалити усвідомлені рішення, нам треба шукати відповіді на питання «що?», а не «як?». За рахунок чого виконувати цей процес деконструкції імперських міфів?
Саме тому ще влітку я написав великий пост на Facebook, міркуючи, що робити з пам’ятником Катерині ІІ в Одесі. Я дуже хотів би, аби знесення цього пам’ятника вирішувало відразу кілька завдань. Перш за все це увага до суспільної думки. Сам факт знесення пам’ятника не може дати того символічного ефекту, якого всі так прагнули. З іншого боку, переосмислення образу Катерини ІІ та міфу про заснування нею Одеси тягне за собою низку інших зв’язків з локальною ідентичністю Одеси.
Саме тому я волів би, щоб рішення про знесення пам’ятника Катерині ІІ було публічно продискутовано і це відбулося не відразу, а, приміром, за рік. За цей час могли б бути зроблені дві корисні речі: перше – розмова про те, що має з’явитися замість цього пам’ятника. Це дуже непросте, політично нестабільне місце в Одесі: від моменту створення і до сьогодні ця площа неодноразово змінювала свою функцію та семантичне навантаження. Друге – було б чудово, щоб спорожніле місце на якийсь час віддали для висловлювання сучасному мистецтву, що має унікальні інструменти на межі між активізмом, локальними політиками та дослідженнями, завдяки яким можна дуже ефективно фасилітувати розмову навколо конфліктів пам’яті.
Ми живемо в час активного перейменування топонімів. Одеса пережила кілька хвиль подібних перейменувань за останні десятиліття. У 1990-ті повернули багато історичних назв, низку топонімів перейменували після трагедії 2 травня 2014 року. Які основні точки змін пережила локальна свідомість Одеси за всю історію незалежності?
Дослідник та історик культури Ерік Гобсбаум свого часу ввів до обігу таке чудове поняття, як винайдена традиція. Це хвороблива реакція на модернізацію чи інші різкі зміни, коли суспільство потребує певного пом’якшення шоку майбутнього і відтак починає ностальгувати за минулим.
1990-ті, що припали в Одесі на час правління мера Едуарда Гурвіца, стали часом, коли наше місто втратило важливу містобудівну функцію. Разом з нею почав втрачатися загальноприйнятий образ міста, яке тоді ще мало радянську ідентичність. Найпростішим інструментом, що місто використовувало, аби «відлаштуватись» від радянського, був історицизм, про який ти згадала, говорячи про повернення низки історичних назв у 1990-ті. Це, на жаль, виглядало приблизно так: зносимо радянський пам’ятник – ставимо імперський. Скасовуємо радянські топоніми – повертаємо історичні (себто також імперські).
Перша половина 1990-х також стала часом кризи Чорноморського морського пароплавства, що багато років було містотворчим підприємством – у його кращі часи там працював кожен п’ятий містянин. Це величезне підприємство, що безумовно вплинуло на життя і стиль мислення одеситів. Воно ж довгий час було головним джерелом імпортних товарів у місті. У якийсь момент в Одесі почав стрімко розвиватися імпорт і дрібний гурт, почав стрімко рости ринок «7-й кілометр», натомість ЧМП втратило свою велич і масштаб. І це було ознакою того, що це вже якась геть інша, нова Одеса.
Так само в 1990-ті Одеса втратила статус третього міста імперії та її головного порту. Це надзвичайно болісно сприймалося багатьма містянами. Тому в той період було дуже важливо витворити новий образ міста. І тоді видавалося, що для цього найкраще надається старий добрий імперський кафтан. Це видавалося логічним – не вигадувати нічого нового, а просто відкопати старе.
Окрім усього, на 1994 рік припав 200-річний ювілей від дня заснування Одеси. І тодішня фрустрація плюс пошук себе через минуле склалися в химерний неоімперський пазл.
З іншого боку, після Помаранчевої революції 2004 року і ще більше після Революції гідності 2014 року частина місцевих істориків та інтелектуалів почали все активніше опиратися цій штучно конструйованій імперській традиції. Та, на жаль, і тоді замість деконструювати імперський міф його спробували замінити певною міською тяглістю між Коцюбієвим, Хаджибеєм та Одесою. Основна теза полягала в тому, що нібито на цій території ледь не від античності є стале міське поселення, яке в різні періоди мало різні назви. Такий підхід дозволяв, з одного боку, відмовитися від версії про заснування Одеси Катериною ІІ, а з іншого – вписати місто до ширшого кола значно більш ранніх поселень.
Проте тут є кілька дослідницьких і фактологічних складнощів. По-перше, ми маємо вкрай небагато письмових свідчень про доодеський період Одеси. По-друге, імперія знищила забудову того періоду в місті. Це давня історіографічна проблема – де ж, власне, розташований цей старий порт Хаджибею, турецька фортеця, перебудована на початку XVIII століття? Відсутність історичних та археологічних джерел створює підґрунтя для різноманітних спекуляцій навколо цього, а також робить цю міську тяглість Одеси сумнівною.
Звісно, нікому не хочеться конструювати штучну традицію. Історики та археологи витрачають на дослідження свої професійні життя, і їхні зусилля призводять до того, що імперське бачення історії Одеси поволі розмивається. Але ці зміни повільніші, аніж хотілося б. Багато чого можна було б пришвидшити, маючи суспільний консенсус із цього питання. Наприклад, якби влаштувати розкопки в районі Приморського бульвару в літній сезон, гадаю, можна було б знайти багато цікавого, що пролило б нове світло на місцеву історію.
«Цар Олександр ІІ у парку Шевченка? Стосунки цих двох людей були, м’яко кажучи, непростими. Але містяни не побачили тут конфлікту місць пам’яті»
Чи є, за твоїм відчуттям, привід сподіватися на такий консенсус?
Я думаю, що ми поступово рухаємося до нього. У 1990-х ця сконструйована імперська традиція не конфліктувала із загальнонаціональним наративом (принаймні це точно не було пряме протистояння). До святкування ювілею Одеси в 1994 році було поставлено пам’ятник адміралу Дерибасу, у 1996 році – пам’ятник отаману Головатому, який очолював козачий корпус під час узяття Дерибасом Хаджибею. І жодних протестів серед містян це не викликало.
Розкажу історію про власний досвід у контексті зміни суспільної сенситивності. Ще одне важливе місце пам’яті в Одесі, парк ім. Шевченка, був розбитий на початку ХХ століття на місці карантинних фортець і цвинтаря. У цьому парку є колона, присвячена візиту Олександра ІІ до Одеси, яка за радянських часів була переозначена іменем іншого Олександра – Суворова. 2011 року тодішній мер Одеси Олексій Костусєв за підтримки російських грошей реконструював цю колону в її первинному вигляді, повернувши на капітель шапку Мономаха. І в той момент мені видалося це дуже дивним. Цар Олександр ІІ у парку Шевченка? Стосунки цих двох людей були, м’яко кажучи, непростими. Але містяни не побачили тут конфлікту місць пам’яті.
Те саме з пам’ятними місцями Одеси, пов’язаними з Пушкіним. На зламі 1990-х і нульових поруч з будинком, де Пушкін мешкав і де нині розташований його музей, за підтримки російських громадських організацій і міської мерії було встановлено ще один пам'ятник. Це був інший тип монумента Пушкіну, відмінний від тих, що вже були в Одесі: не поет на постаменті, а такий собі Пушкін-перехожий. Це свідчило про зміну сприйняття постаті імперського «нашого всього» в Одесі.
Узагалі пам’ятання про Пушкіна у СРСР після 1930-х було певним культурним маркером радянського впливу на людську свідомість. Тож нема нічого дивного, що першим пам’ятником в Україні, знесеним після початку широкомасштабної війни, став саме пам’ятник Пушкіну в Ужгороді. На перший погляд, незрозуміло, як пов'язаний Пушкін з Ужгородом, але це тільки якщо не знати про справжню функцію таких пам’ятників – культурного та геополітичного маркування територій як своїх.
Практики історицизму та конструювання традицій навколо імперського спадку протягом усіх 1990-х і навіть 2010-х активно провадилися в Одесі. У 1990-ті в Одесі склалася традиція встановлення нових пам’ятників і місць комеморації. І їхнє встановлення все більше оприявнювало конфлікт між імперським баченням історії Одеси та вже новим поглядом.
Після 2014 року почалися спроби академічної історії реконструювати прив'язку Одеси до міського імперського проєкту. Почали шукати альтернативи. Наприклад, звернулися до факту участі в історії міста козацтва, дунайського та запорізького. Почали розкопувати і приводити до ладу некрополі та старі козацькі кладовища. Цей шлях може бути довгим, але злам уже стався. Існування в місті таких ініціатив, як громадський рух «Одесі 650 років», доводить, що символічний розрив з ідеєю імперської історії Одеси остаточно відбувся.
Чи ти відчуваєш, що громадська думка щодо ідентичності міста в Одесі змінюється з початком великої війни?
Ми визнали, що винайдена імперська історія Одеси є спробою вписування міста до нового імперіалізму у 1990-ті і нульові. Але зараз, коли російськомовні міста українського Сходу та Півдня нещадно бомблять і знищують росіяни, все інакше. Це ситуація розриву зі старим символічним порядком, що пов’язував українські міста з колишньою метрополією та формував колоніальний дискурс. Колоніальність попереднього типу мислення нині все більше усвідомлюється українцями з таких міст. І Одеса тут не є винятком.
Це усвідомлення може бути болісним, зважаючи на обставини, у яких воно відбувається. Але люди почали усвідомлювати, що все це не про назви вулиць, що пам’ятники – це лише інструменти прихованої колонізації й агресії імперії.
Відтак змінюється і публічне уявлення про місто. Цього року 2 вересня не було жодного свята – навіть не через ризики масових зібрань під час воєнного стану, а просто повітря в місті змінилося, усе вже по-іншому. Старі інституціоналізовані практики пам’ятання і святкування пішли в небуття. Необхідність демонтажу імперської традиції вже не питання – тепер цікавить, як саме це зробити.
«Містяни інтуїтивно зчитують різницю між чимось аутентичним і «новодєлом». Але далі ми піднімаємося на рівень держави, і тут з інтуїтивним розумінням різко стає гірше»
Цей процес чекає на нас не лише на локальному рівні, але й на загальнонаціональному. Як думаєш, чи не виникне між цими рівнями конфлікту?
Насправді дуже схожі процеси відбувалися в 1990-ті та нульові у Львові. Я багато говорив про це і з дослідником цих процесів, істориком Ярославом Грицаком, і з культуртрегером Тарасом Возняком, який брав у цьому особисту участь. Локальна імперська традиція у Львові завжди була дуже сильна, навіть вже в часи незалежності. І не лише у Львові. Наприклад, в Ужгороді вже у 2010-ті поставили пам’ятник австрійській імператриці Марії Терезії. Теж цілком собі імперський підхід, просто тут йдеться про іншу імперію.
Зауваж, що і у Львові, і в Ужгороді ані Марія Терезія, ані Йосип ІІ, ані Франц Йосип чи інші монархи не конфліктують з героями українського національного наративу. Вони їх доповнюють. Багато років поспіль, обговорюючи ці питання у вузькому професійному колі, ми ставили собі питання: а чим кращі польський чи польсько-литовський імперські проєкти за проєкти російського імперіалізму?
Хороше питання.
І на кінець 2022 року на нього є цілком чітка відповідь: принаймні тим, що польського чи польсько-литовського імперських проєктів давно нема, а російський є, і він кривавий та агресивний. Тому мертвий імперіалізм завжди кращий за живий.
Поговорімо трохи про прийоми роботи з місцями пам’яті в контексті деколонізації. Які приклади з міжнародного контексту видаються тобі найбільш цікавими та релевантними для українських реалій?
Мене тут дуже цікавить одне дослідницьке питання: чому один імперський пам’ятник болить, а інший, не менш імперський не болить? Чому, наприклад, умовна Катерина ІІ так усіх тригерила, а перші два одеські пам’ятники – Рішельє і Воронцову – ні? Я довго думав над цим питанням і зрозумів, що містяни завжди інтуїтивно зчитують різницю між чимось аутентичним і «новодєлом».
Але далі ми піднімаємося на рівень держави, і тут з інтуїтивним розумінням різко стає гірше. При МКІП нині працює комісія з деколонізації, декомунізації і чогось там ще. МКІП хоче розробити якусь умовну методичку, де було б просто і зрозуміло написано, як і що зносити. Щоб критерії були прості. «Пам’ятник імперського спадку? Усе, зносимо». Але штука в тому, що з пам’яттю не можна так працювати, тут треба вимкнути бюрократа і чиновника. Та, на жаль, політично-бюрократичний апарат хоче простих рецептів і швидких шляхів, яких тут бути не може апріорі.
Повертаючись до твого запитання про цікаві й успішні міжнародні кейси, наведу як приклад Лондон. Трафальгарська площа, до слова, постала в піку паризькій Вандомській колоні. У 1820-х на її чотирьох сторонах були встановлені чотири гранітні п'єдестали, що, за початковим задумом, мусили заповнюватися пам’ятниками поступово, протягом довгих суспільних дискусій. Це мали бути постаті імперських діячів. У результаті все це розтягнулося майже на 80 років. Там з’явилися король Георг IV і підкорювачі Індії – генерали Нап’є і Хавісток. Четвертий же п’єдестал до середини ХХ ст. лишався вільним. Після завершення Другої світової була тривала дискусія, хто ж має зайняти це останнє вакантне місце. І вийшло так, що поки вони довго збирали цей складний пазл, імперія впала. У 1990-ті лондонські активісти та митці придумали проєкт «Четвертий п’єдестал». Протягом кількох років вони влаштовували міські інтервенції, у яких брали участь художники з різних країн. Вони зачіпали багато складних і болісних, проте важливих тем: це було і подолання імперського спадку, і деколонізація, і права меншин, і криза мігрантів, і ще багато чого. Ці проєкти викликали бурхливу суспільну реакцію.
Щось подібне відбулося в Києві з постаментом з-під пам’ятника Леніну. Були більш вдалі проєкти, були менш вдалі. На мій погляд, була чудова інтервенція румунського художника (Богдан Раца. – Ред.), що зробив на цьому п’єдесталі інсталяцію у вигляді синьої руки. Дуже добре, що це місце не є порожнім, а лишається пульсуючою точкою в публічному просторі Києва, яка провокує на думки і розмови.
Повертаючись до одеського контексту. Я хотів би, щоб пам’ятник Катерині ІІ хоча б рік попрацював таким саме чином. Я знаю і українських, і міжнародних митців, які працюють з темами конфліктів пам’яті, публічними просторами та нашаруванням символів, яким безперечно є Катерининська площа. Я певен, що знайшлися б люди, здатні здійснювати подібні міські інтервенції.
Проблема пам’ятника Катерині ІІ – це не проблема цієї площі. Факт знесення пам’ятника не дає нам жодної відповіді на питання, що там має бути далі. Публічні простори та зміни в них мають бути частиною загальної містопланувальної стратегії. Саме тому мав би бути оголошений конкурс на найкраще нове просторове рішення площі. Там також є багато інфраструктурних питань, оскільки площа водночас і пішохідна, і відкрита для руху транспорту. Тобто питань багато. А люди часто хочуть простих рішень, а іноді ще й інструменталізувати такі речі. Але це хибний шлях, нам час з нього сходити і вчитися робити важливі речі інакше.