Спершу, після початку повномасштабного вторгнення, ми могли будувати плани лише на найближчі години. Потім на найближчу пору доби. І врешті почали будувати плани на завтра. Ми почали вірити, що у метафоричному “завтра” настане перемога. Що ж буде далі? Що слід зробити першочергово? Про що треба не забути? Гостям програми “Плани на завтра” довелось розмірковувати над цими питаннями в бомбосховищі львівського ruin bar Б.У.Н.Т., що стало простором спільної думки для багатьох українських інтелектуалів.
Випуски програми, які записували у квітні-травні, фіксують відвагу мислити в умовах повної невизначеності, без жодного знання, як далі розгортатиметься війна, адже спікери на той момент не могли знати про майбутній героїчний контрнаступ українських сил на південно-східних напрямках або про прийдешнє набуття Україною статусу кандидата в ЄС. Тож якщо певні тези, артикульовані навесні 2022 року, виглядали на той момент оптимістичними, зараз вони видаються цілком виправданими й досяжними.
Важливість цієї серії полягає також у створенні змістів, орієнтованих на запас майбутнього — адже нація є довготривалим проєктом, тривалішим за кожне окреме покоління. Щоб утілити проєкт, має бути план – це відомо кожному хорошому менеджерові. А “Плани на завтра” мають потенціал стати платформою, що гуртує активних професіоналів довкола спільної і динамічної візії майбутнього.
У розмовах є простір довгого дихання та немає готових формул чи дорожніх карт. Є спроба зрозуміти, чи ми всі на одній сторінці, чи схоже мислимо про суть і далекосяжні наслідки теперішніх подій, чи маємо шанс на спільну візію українського майбутнього. Цікаво, що під час розмов знайшлися спільні наскрізні ідеї, страхи, болі, діагнози і прогнози (з поправкою на більший чи менший песимізм мовців). Спробуємо дискурсивно позначити ці спільні моменти, відштовхуючись від шести ключових питань, що звучали в обговореннях.
Хто ми?
Ірина Старовойт пропонує означення “спільнота спільнот”, де виявляється наш мережевий, горизонтальний спосіб існування. Це є критично важливе розуміння в контексті нашого бажання інтеграції в бюрократично-вертикальний ЄС. Підтвердженням цієї тези є наявність кількох армій, що борються з російськими окупантами: збройна армія, волонтери, інформаційні війська тощо.
Після перегляду 10 випуску “про Україну до 2022 року і далі” виникає стійке відчуття, що ми є заможною країною і нашим основним капіталом є люди. Спрощуючи, Євген Глібовицький дає таку статистику: “Ми є на 150 місці з 200 за якістю інституцій і державного управління, ми є на 100 місці з 200 за якістю інфраструктури, ми є на 50 місці з 200 за якістю людського капіталу”.
Ми — носії особливої української культури, яка проявляється у способі взаємодії одне з одним, в емпатії, у спроможності виявляти ініціативу й ефективно діяти. Нам притаманний внутрішній альтруїзм і розуміння, що ми будуємо майбутнє не для себе, а для наступних поколінь. “Ми готові вкладатися в проєкт, який є більшим і тривалішим за нас”, – відзначає Ірина Старовойт. Ми є життєстійкими, маємо здатність відповісти на екзистенційний виклик, який нам зараз усеціло загрожує.
Ми стали тепер більш українськими, але водночас і більш інклюзивними, а наше націєтворення більш подібне до США, ніж до Європи, коли українська в Україні стає як англійська у Сполучених Штатах. Ми готові приймати в нашу націю всіх, хто ідентифікує себе як українця, але тоді йому треба прийняти українські правила гри.
Чим для нас є ця війна?
Володимир Бєглов, цитуючи подкаст Української Правди “Кляті питання”, виносить на обговорення тезу про те, що зараз відбувається наш остаточний Майдан. Тобто ми остаточно витворюємо нашу націю.
Євген Глібовицький відповідає, що це момент неповернення, бо “повернення можливе тоді, коли немає досвіду, який зробив тебе інакшим, а ми всі стали інакшими за цей час, і через це ми не будемо повертатись, ми будемо рухатись уперед у невизначеність”.
Ця війна також є для нас успішною. У пана Глібовицького з цього приводу гарні прогнози: “Якщо подивитися на цю війну порівняно з будь-якою попередньою війною, в якій ми були за останні 100 років, ми маємо найменшу кількість втрат, маємо найкращі шанси на перемогу і маємо неймовірної сили міжнародну коаліцію, яка нас підтримує. Ми ніколи не були такими сильними, як зараз”.
Ця війна є важливою для наших глибинних суспільних перетворень і культурних трансформацій. Так, це складний і дискомфортний шлях, але він забезпечує глибинні зміни і стосується не тільки інституційної площини держустанов і законів, а й неформальної суспільної компоненти — неписаних правил, що так само важливі, як і писані.
Мирослав Маринович у 21 випуску “про те, як насправді війна змінила Україну”, стверджує, що ця війна підняла цінності на поверхню, зробила їх вагомими. Нам важливо, за що ми боремось і чому не маємо допустити приходу “русского міра” в наш дім. Але ця війна є значущою не тільки для українців та українок, адже, цитуючи пана Мирослава, “це справді не локальна війна, це велика європейська трансформація. Україна змушує міняти всю парадигму”.
Війна принесла багато втрат, болю, великі руйнування, але Богдан Тихолоз у 19 випуску “про інституції культури до і після Перемоги”, говорячи про українську культуру, наголошує на нескореності: “у нас не руїни насправді, ми маємо фундаменти, ми маємо підмурівки”, ми маємо основу, яку неможливо знищити.
Данило Мокрик в 11 випуску “про незалежні і відповідальні медіа” говорить про ціну війни й усвідомлення того, що “ми стаємо надзвичайно травмованим суспільством”. Шукаючи можливості в тій ситуації, в яку ми потрапили, не варто забувати жахливу суть війни та її страшні наслідки. Ось трагічний контекст, у якому відбуваються всі розмови в бомбосховищі 2022 року.
Якими є наші здобутки?
З випуску у випуск запрошені співрозмовники формулюють подібні висновки про це: ми подолали комплекс меншовартості, ми перестали сприймати себе як жертву, ми консолідувалися, подолали атомізацію суспільства, успадковану після розпаду СРСР.
Українці дуже інтенсивно змінюються зараз як суспільство. Хоча наш шлях був дещо сповільненим останні 30 років, нині швидкість і пропорції змін такі шалені, що гості 21 випуску Віталій Руденький і Мирослав Маринович вірять: саме в Україні може зародитись нова велика ідея, яка перемінить старі порядки західноцентричного світу.
Над чим варто попрацювати?
Олександр Зінченко в 10 випуску відзначає, що “українці все ще не навчилися визнавати і відрефлексовувати свої помилки”. На жаль, у нашому суспільстві немає звички рефлексії і на рівні індивідів, і на рівні колективу, хоча в певних суспільних групах рефлексія є активною. Євген Глібовицький розв'язання цієї проблеми бачить у популяризації складніших медіа, у набуванні звички читати й обговорювати з колегами довгі полемічні висловлювання, які допомагають у прийнятті рішень.
Підтверджуючи діалогічність у межах усіх програм, Тарас Прокопишин вже в наступному випуску говорить про мету The Ukrainians: “гуртування людей навколо ідеї вдумливішого читання, відповідальнішого споживання — це доволі тривалий процес; ми намагаємося по крупинках витягувати аудиторію, яка шукає якісний контент”. Тобто складніші та змістовніші медіа розуміють своє призначення. Цей збіг ще раз підкреслює резонанс і синергію між різними сегментами нашого громадянського суспільства, терпеливість і відповідальність щодо спільної справи.
Що далі і що нам треба робити?
Остап Сливинський у 1 випуску висловлює переконання, що після перемоги на нас чекає важливий процес відбудови, “який страшенно мобілізує, солідаризує і дає перспективу майбутнього”. Ми повинні знайти власну формулу побудови політичної нації, бо виявилось, що шаблону, який би нам повністю підходив, немає. І тільки на нас падає ця відповідальність – написати новий код програми, згідно з якою ми далі будемо функціонувати.
Хоч цей процес уже почався, культурним інституціям слід попрацювати над деконструкцією міфів про “великую русскую культуру”, про те, що культура має бути декоративною і може бути аполітичною – як це сформулював Богдан Тихолоз.
У час великих змін і руйнацій ми маємо шанс позбутися всіх рудиментів і пережитків попередньої формації — всього, що тягне нас назад. Про це каже Юлія Хомчин у 19 випуску “про інституції культури до і після Перемоги”. Нам треба не боятися і не озиратися, а продовжувати рух до кращого.
Дієвці культури, які вірять в українське майбутнє, свідомі реальності і тих поправок, які на неї доводиться робити. Про це каже Богдан Тихолоз: “Ми відчуваємо цей струмінь життєвої енергії, який готує нам багато сюрпризів. Ми зробимо багато помилок, ми не все зреалізуємо зі своїх мрій, особливо з тих, які не стануть планами. Але я бачу цей потенціал, і я бачу тих людей, які готові його реалізувати”.
Чого бояться українські інтелектуали та інтелектуалки?
Кожна людина, що має надію, повинна чогось боятися. Серед життєствердних тез і думок на світ вириваються страхи, які також є спільними. Страх тотального виснаження суспільства, страх поранити одне одного, поки всі травмовані та зболені, страх ретравматизації, страх критично великої кількості незворотних втрат – ось що найбільше болить мовцям “Планів на завтра”.
***
Гості програм продемонстрували, що в нашому спільному опорі є горизонт “після перемоги”. Випробування, які зараз проходять українці, мають історичний вимір і планетарне значення. Ми оголили справжнє нутро Росії, запустили процес вакцинації правдою і свободою, на нас дивляться з надією в багатьох країнах. У 16 випуску “про людський вимір російських злочинів” Марія Ясінська виводить важливу формулу, яка застерігає від втрати нашого “завтра”: “Страх говорити призводить до втрати пам’яті, а втрата пам’яті призводить до втрати розуміння, хто ми є в плині часу і куди це все рухається”.
Серія “Плани на завтра” підтримує насичене поле смислів, вона важлива для неперервного розвитку нашого громадянського суспільства і його лідерів. Дискурс розмов у бомбосховищі можна підсумувати формулою Богдана Тихолоза: “Мислити на далеку перспективу – це означає бути собою вже сьогодні, не відкладати життя на потім, не відкладати нашу працю на потім”.
Записи всіх 30 програм можна переглянути на ютуб-каналі спільноти “ТО_МИ”, а також прослухати повні випуски в подкасті радіо SKOVORODA.