Почнемо з позитивних висновків. Повномасштабне вторгнення, загрози, з ним пов’язані, та погана підготовленість інституцій, які відповідають за формування культурної політики в державі, показали, що у спільноти ще лишився ресурс на консолідацію і взаємодопомогу. Багато українських кінематографістів пішли на фронт, хтось змінив роботу або місце проживання, хтось залишився в професії з деякими змінами, але між ними не втрачено зв’язок. Кіношники купують один одному обладнання, бронежилети та шоломи; документують війну, возять іноземних журналістів, беруть участь у культурній дипломатії, роздають інтерв’ю та шукають ресурси для подальшої підтримки. Це не розпорошена група розгублених людей, це — професіонали, які перебувають на своєму місці і намагаються витиснути максимум на користь своєї спільноти.
Звісно, є камінь спотикання. І це Держкіно, його голова Марина Кудерчук та неефективна політика держави у сфері кінематографу. Ситуація довкола Довженко-центру, провальна участь Держкіно на міжнародних майданчиках (пані Кудерчук не знає свою сферу і, за свідченнями очевидців, не може достойно представляти її за кордоном) та загальний міліцейський характер роботи Державного агентства з питань кіно, на жаль, не стали для багатьох кінематографістів достатніми приводами для публічної критики влади.
Мовчання багатьох поважних представників спільноти — це слон у кімнаті українського кіно, про якого всім слід поговорити наступного року. Як українські кінематографісти це зроблять і чи домовляться про перезапуск Держкіно та відновлення адекватної підтримки кінематографу (з усіма поправками на воєнний стан і стан економіки в цілому) — одне з питань, яке ми поставимо через рік. Той факт, що спосіб функціонування головних культурних органів країни — Мінкульту та Держкіно — треба якщо не переглянути, то принаймні детально публічно обговорити, видається беззаперечним. LB.ua вже писав про численні проблеми, з якими не дали собі раду центральні органи виконавчої влади у сфері культури і з приводу чого, видається, не зробили належних публічних висновків.
Тож хто грав роль першої скрипки, представляючи Україну на міжнародних кінофестивалях і кіноринках цього року, якщо не сонцесяйна голова Держкіно? Достойних кандидатів і кандидаток (останніх більше — зі зрозумілих причин) вистачає, але монополістів немає, як і має бути. Велику роль у представництві українського кіно за кордоном грає, звісно, Український інститут — для того він і був створений. 2022-й став роком, коли УІ отримав усі шанси для того, щоб говорити гучно і влучно, і він цих шансів не згаяв.
Не варто забувати, що ці квіти української культурної дипломатії у сфері кіно виросли не за одну ніч, а є результатами роботи чималої кількості людей за останні вісім з половиною років. Численні кінопокази, українські ретроспективи, спеціальні програми, професійні зустрічі та зацікавленість Україною нарешті не хаотичні й одноразові, а можуть перерости у щось системніше — саме через те, що системною була попередня робота українських продюсерів і продюсерок, керівників і кураторів кінофестивалів, режисерів і режисерок тощо.
Усі українські прем’єри на Санденсі, в Каннах, у Венеції, на менших фестивалях і на великих індустріальних платформах — результат не стільки сфокусованості світу на Україні, скільки багаторічної попередньої роботи. Фільми “Клондайк”, “Памфір”, “Бачення метелика”, “Люксембург, Люксембург”, “Назовні”, “Я і Фелікс”, “Крихка пам’ять” та інші не були запущені у виробництво за тиждень до своїх прем’єр. Вони — результат розвитку індустрії, взаємозв’язків і професійних компетенцій.
Чи матиме українське кіно далі можливість провадити свою роботу системно? Це питання, відповідь на яке лежить далеко за межами ініціатив окремих людей, якими б потужними не були їхні мережі контактів, громадських організацій і професійних об’єднань. Налагоджувати системність у тому числі має державна політика — у тій екосистемі управління культурою, в якій ми наразі існуємо. Якою є ця політика у сфері кінематографії наразі?
Хоч анонсовану давно стратегію розвитку українського кіно Держкіно представляти громадськості не поспішає, можна спробувати зробити висновки самотужки. Отже, станом на 2022 рік національна політика у сфері кінематографу, вочевидь, полягає в:
-
слабкій роботі над залученням недержавного фінансування для українського кіно, що призводить до заборгованості Держкіно перед українськими та міжнародними партнерами та до відчутного браку підтримки професіоналів у секторі в скрутні часи;
-
нехтуванні принципами прозорості і підзвітності: Держкіно не звітує навіть про те, куди планує витратити ті скромні кошти, які все ж вдалося зібрати;
-
відсутності нормотворчих ініціатив, які полегшили б життя кінематографістам і врегулювали сферу в кризі;
-
хамській поведінці працівників Держкіно та перетворенні його на виключно орган контролю і покарання.
(Що натомість має робити Держкіно, можна прочитати у відповідному положенні).
Чого очікувати наступного року? Українським і міжнародним глядачам — останньої хвилі авторських прем’єр нового українського кіно на кінофестивалях і в кінотеатрах. Останньої, тому що через повномасштабне вторгнення та неможливість запустити в процес зйомок левову долю переможців останніх пітчингів Держкіно в календарі прем’єр утворилася діра. Без відновлення стабільного фінансування та прозорості процедур українське кіно як висловлювання, а не як розваги, спродюсовані друзями Андрія Єрмака, якщо не призупинить своє існування, то перейде в інші, менш бюджетні форми.
Фестивальний 2023-й почнеться в кінці січня: на Санденсі, де світову прем’єру отримає документальний фільм “Залізні метелики” Романа Любого, та в Роттердамі, де в основному конкурсі братиме участь повнометражний художній дебют Філіппа Сотниченка “La Palisiada”. Далі — очікувані прем’єри дебюту Анни Бурячкової “Коли нам було п'ятнадцять”, стрічок Наталки Ворожбит (“Демони”), Романа Бондарчука (“Редакція”), Семена Мозгового (“Свято хризантем”), Павла Острікова (“Ти — космос”), Сергія Лисенка (“Лимани. Бій за рай”), Юлії Гонтарук (“Залізна сотня”), Аліси Коваленко (“Ми не згаснемо”), Жанни Максименко-Довгич (“Мир для Ніни”), Марії Стоянової (“Фрагменти льоду”) та інших.
У домашній же прокат мають вийти прем’єри 2022 року, починаючи з “Памфіра”, який вийде на екрани наприкінці січня.
Рік 2022-й став роком розуміння того, що наявний порядок речей застарів. Українські кінематографісти і — ширше — митці, куратори, продюсери, культурні критики і журналісти закликають колег до перегляду наративів та основ, на яких базуються інфраструктури культури. Усі ми вчимося бути уважнішими до джерел фінансування (фільмів, музеїв, фестивалів), до токсичності культурної дипломатії, зокрема, Росії, до застарілих імперських наративів. Утім це не звільняє нас від домашньої роботи. У середовищі творців українського кіно належить поговорити багато про що: про страхи і мовчання; про те, заради чого варто об’єднуватися; про принципи і кадрову політику; про узурпацію влади; про конфлікти інтересів; про важливість інституцій і збереження спадщини; про принципи нерукоподання; про взаємопідтримку і здорову внутрішню дискусію. Без цієї розмови українське кіно далі не рухатиметься, а застигне профілем очільника Офісу президента у бурштині слави і любові від заїжджих зірок Голлівуду. Чи заради цього спільнота вісім років горіла і вигорала в офісах, на знімальних майданчиках і душних павільйонах європейських кіноринків? Чи заради цього українські кінопрофесіонали під обстрілами, з відключеннями світла, травмами і стресом продовжують працювати? Навряд.
Тож сил нам усім і доречних слів у 2023 році.