Війна переконливо доводить тезу, яку послідовно обстоює Український інститут: культурна дипломатія була і є важливим чинником національної безпеки. Недооцінення і спрощення цієї функції роблять нас слабшими. Цілком очевидно, що Росія веде війну проти України не задля територій, населення чи природних ресурсів. Це війна супроти нашої культури, мови, ідентичності, історії, права на власний геополітичний вибір. Як влучно зазначив Павел Поторочин, колишній директор Інституту Адама Міцкевича (Польща) під час щорічного Форуму культурної дипломатії, проведеного Українським інститутом у Брюсселі: “У м’якій силі немає нічого м’якого. Щоразу, коли культура інструменталізується, це вже не культурний обмін. Це пропаганда. (...) Ця війна — перша глибоко культурна війна [в історії людства]”. Тому виживання, післявоєнне відновлення та добробут України, зокрема, залежатимуть від того, чи матиме наша країна виразне й конкурентоспроможне культурне обличчя у світі. Керівництво держави та українська дипломатія вже зробили надзвичайно багато, щоб позиціонувати Україну не як країну третього світу, залежну від чужої волі, а як країну гідних людей, потужного регіонального гравця, гаранта продовольчої безпеки, приклад для наслідування. Цей образ не буде повноцінним без переконливого культурного виміру.
Деколоніальна оптика
Пошук і набуття Україною власної культурної ідентичності неможливі без емансипації й відриву від імперського та колоніального спадку Російської імперії, згодом Радянського Союзу, а тепер Російської Федерації. Не дивно, що з перших днів повномасштабного вторгнення більшість українських дієвців культури та публічних інтелектуалів озброїлися термінологією й апаратом деколоніальних студій, пояснюючи іноземцям причини російсько-української війни, критикуючи однобокі, упереджені та зверхні погляди на українську культуру й історію. Український інститут склав вибірку статей і матеріалів, у яких українські та іноземні автори й авторки аналізують причинно-наслідкові зв’язки, що призвели до сьогоднішньої війни, та вплив, який мала на це культура Росії. Ці тексти є вагомим внеском у міжнародну дискусію про спільну відповідальність росіян за війну, неприпустимість нав’язування культурного діалогу між Україною й Росією, а також застарілі колоніальні ієрархії, які особливо виразно проявляються на важливих культурних майданчиках: музеях, кінофестивалях, бієнале, концертних залах – і досі спотворюють сприйняття України і Східної Європи у світі.
Деколоніальна оптика була наскрізною в діяльності й комунікаціях Українського інституту, та найбільш об’ємно вона втілилась у масштабній публічній програмі українського павільйону на Венеційській бієнале. Упродовж кількох місяців УІ під кураторством Тетяни Філевської провів понад 30 годин дискусій, лекцій і виступів за участі 40 експертів із 15 країн, щоб дослідити зв’язок деколонізації і мистецтва, прогалини в історії культури, роль мистецтва під час війни, потребу в деколонізації інституцій. До цих розмов були залучені представники національних павільйонів країн Центральної, Південної і Східної Європи, з якими Україна має формувати спільний деколоніальний наратив. Цікаво, що деколонізація та голоси Глобального Півдня були центральною темою іншої ключової мистецької події – documenta 15 в німецькому Касселі під кураторством індонезійської ruangrupa, але в її експозиціях та програмі так і не знайшлося місця для України. Знадобиться ще багато зусиль, перш ніж українська боротьба за суб’єктність і незалежність буде вписана в міжнародний деколоніальний дискурс.
«Хороші росіяни»
Важливим полем битви за місце під сонцем стала масштабна кампанія, покликана зупинити культурну співпрацю з Росією та представлення російського мистецтва у світі (дещо хибно і легковажно охрещена іноземцями Cancel Russia). 27 лютого Український інститут звернувся із закликом до понад 300 іноземних культурних та академічних інституцій; аналогічні заклики оприлюднили Міністерство культури та інформаційної політики та низка культурних установ. Упродовж року УІ та закордонні дипломатичні установи України вели нюансовані й ґрунтовні перемовини з десятками інституцій про виключення російського культурного продукту з програм фестивалів чи концертних майданчиків, наголошували на неприпустимості виконання українських і російських творів на одному заході чи організації подій, розрахованих одночасно на учасників з України і Росії. Серед них – Каннський кінофестиваль, Шеффілдський фестиваль документального кіно, Стамбульський міжнародний музичний фестиваль, Краківський музей сучасного мистецтва, Kunstpalast у Кельні, Medienboard Berlin Brandenburg, Кельнська філармонія, оперний театр La Monnaie у Брюсселі, Сараєвський міжнародний кінофестиваль, міжнародні художні резиденції та організатори гастрольних проєктів від Швеції до Австралії.
Мабуть, не було теми в культурній дипломатії, яка викликала б більш гарячі й непримиренні суперечки як в Україні, так і за її межами. Чи треба скасовувати російську культуру? Чи існують «хороші росіяни» і як з ними взаємодіяти? Що робити, якщо українців і росіян запрошують на ті самі події? Як бути з російськими та білоруськими опозиціонерами? Що краще – скасувати й забути чи наважитися на критичне перепрочитання російської класики? Як довго має діяти «скасування»? Особливим подразником ці заклики стали для ліволіберальних культурних інституцій Європи, які побачили в них цензуру, наступ на свободу слова чи загрозу для так званої «великої російської культури». У цих дискусіях вражає інфантильність і наївність (або ж навспак – цинізм) співрозмовників, які у ХХІ столітті всерйоз говорять про «мистецтво поза політикою» і відмовляються вірити, що Росія використовує культуру як зброю, а левова частка її культурного надбання просякнута імперськими, ксенофобськими та експансіоністськими тропами. Для таких випадків Український інститут підготував серію досліджень інституцій культурної дипломатії Росії (фонду «Русский мир», організації «Росспівробітництво», фонду підтримки публічної дипломатії ім. Горчакова) та їхній вплив на громадську і професійну думку за межами Росії.
Спадщина та багатокультурність
У 2022 році розширилось коло тем, з якими працює культурна дипломатія. Серед них – втрати культурної спадщини внаслідок повномасштабного вторгнення Росії, зафіксовані Українським інститутом у проєкті «Листівки з України». Комунікаційна кампанія проєкту та виставки у 20 країнах світу розповіли 20 мільйонам іноземців про знищені пам’ятки архітектури в різних регіонах України. Адже, як сказала Оксана Забужко у промові на відкритті Единбурзького міжнародного культурного саміту, «неможливо оплакувати втрату того, про існування чого ти навіть не здогадувався».
Важливою є тема багатокультурності й розмаїття України, яка розвіює міфи російської пропаганди про «нацифіковане суспільство» та інтегрує історію та культуру кримських татар, євреїв, поляків, греків та інших спільнот до множини українських ідентичностей. Так, завдяки спільному проєкту УІ та Ukrainer понад 53 мільйони людей довідались про життя різних національних спільнот України під час російської агресії, їхні особисті історії, волонтерство та роботу задля спільної перемоги.
Відкриті двері
Війна відкрила для культурної дипломатії чимало дверей, які до 24 лютого були ледь прочиненими або взагалі недоступними. Українська культура раптом отримала широке представлення і визнання у провідних музеях, театрах, на фестивалях, локаціях та в університетах, як на рівні проєктів, так і персональних контактів між фахівцями культури. Концерти Ukrainian Freedom Orchestra в Європі і США, міжнародні гастролі Kyiv Symphony Orchestra та інших українських колективів, виставка сучасного мистецтва «The Captured House» кураторки Каті Тейлор у Берліні та Брюсселі, виставка українського авангарду «In the Eye of the Storm» у мадридському музеї Thyssen-Bornemisza, невтомна праця українських письменників на літературних фестивалях і ярмарках, українська театральна програма на Авіньйонському фестивалі, великий успіх фільмів «Клондайк» Марини Ер Горбач, «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, «Бачення метелика» Максима Наконечного на кінофестивалях класу А – далеко не повний перелік явищ, які ще рік тому могли здаватись нам фантастикою. Більше мільйона людей прослухали курс лекцій Тімоті Снайдера «The Making of Modern Ukraine» в Єльському університеті, в якому він розглядає становлення сучасної суб’єктної України через наріжні події європейської історії і, знову ж таки, деколоніальну оптику.
Упродовж року тривала флагманська програма Українського інституту та Британської Ради – двосторонній культурний сезон Україна-Британія, приурочений до 30-ліття встановлення дипломатичних відносин між обома країнами. Запланований ще наприкінці 2019 року, Сезон представив Україну на головних культурних майданчиках Британії і став нагодою відкрити британському суспільству країну, яку воно так послідовно і завзято підтримує. Ще одним тріумфом України і своєрідним підсумком цього важкого року став історичний концерт «Notes from Ukraine» в одному з головних концертних залів світу – нью-йоркському Карнегі-Холі. Концерт був приурочений до 100-літнього ювілею виступу Української республіканської капели у США, історію якої вивчає й популяризує дослідниця Тіна Пересунько. Саме в Карнегі-Холі у 1922 році вперше прозвучав «Щедрик» Миколи Леонтовича, який згодом став всесвітньо відомою мелодією Різдва – «Carol of the Bells». У цій події поєдналися традиція і сучасність, взаємовпливи української й американської культури, високий рівень виконавців, зіркові ведучі Віра Фарміга і Мартін Скорсезе та заслужене визнання української музики. Понад 70 тисяч людей подивилися концерт онлайн.
Виклики та прогнози
Утім не варто вважати, що культурний поступ України надалі буде легким і безхмарним. Щодня ми спостерігаємо приголомшливий рівень необізнаності, нечутливості, некритичності і навіть зверхності від багатьох іноземних партнерів. Наприклад, французький фестиваль «Un Week-end a l’Est» присвячує цьогорічний сезон Одесі, але «забуває» залучити українських експертів до формування левової частини програми, бо хіба ж українці можуть знати Одесу краще за французів? Навесні і влітку німецькі філармонії організовують благодійні концерти на підтримку України і виконують на них музику Шостаковича та Чайковського. Поодинокі голоси українських науковців розчиняються в університетах Європи і Північної Америки, давно інфільтрованих російськими і євразійськими студіями. Про Україну знають, але все ще далекі від її розуміння.
Серед усіх європейських країн Франція, Німеччина та Італія вважаються чи не найскладнішими для культурної дипломатії воєнного часу. Причин багато: давній сентимент до імперської культури Росії, історичні травми ІІ Світової війни, звичка не помічати історичне і культурне значення країн «на схід від Берліна», повсюдне проникнення токсичних російських наративів у медіа, гуманітаристиці, культурних політиках тощо. Саме в цих країнах планується запуск перших закордонних представництв Українського інституту: зокрема, проєктний офіс у Берліні розпочне роботу навесні 2023 року в партнерстві з Гете-Інститутом.
Чимало завдань нам доводиться починати з нуля і тверезо оцінювати спроможність України організовувати в таких країнах масштабні культурні проєкти. Наприклад, багатомісячна програма Української весни в Парижі під кураторством Ольги Сагайдак зосереджена на ретельному вибудовуванні зв’язків, фахових мереж і діалогу між українськими і французькими художниками, письменниками, кураторами, реставраторами, науковцями. Французам не варто пропонувати готові проєкти: для них важлива співучасть, співтворення, довіра до партнерів. Тому виставки, лекції чи концерти Української весни – не події-блокбастери, а закладення фундаменту, без якого неможлива довгострокова співпраця.
Україна відкриває 2023 рік з неоціненним досвідом культурного діалогу зі світом, набутим після 24 лютого в надзвичайно складних і травматичних умовах. Спробуємо окреслити деякі виклики і тенденції, які впливатимуть на цей діалог наступного року.
-
Культурна дипломатія має нарешті стати вагомою складовою зовнішньої і гуманітарної політики, а також отримати належне ресурсне забезпечення і готовність державного апарату сприяти її розвитку. Ми протидіємо великій пропагандистській машині Росії та все ще долаємо безліч стереотипів і упереджень про Україну. Попереду довгий і складний період післявоєнного відновлення, який стане випробуванням лояльності союзників до України. Для цього як ніколи потрібен переконливий культурний голос.
-
Сфера культури та культурної дипломатії (як державна, так і незалежна) пережила 2022 рік не в останню чергу завдяки підтримці іноземних партнерів і донорів. Цьогоріч вона була зосереджена на вирішенні нагальних потреб (проєктні та інституційні гранти, резиденції, стипендії), але надалі ця підтримка має конвертуватись у довгострокові, стратегічні програми, особливо для тих інституцій і митців, які повернулись або залишились в Україні.
-
Відповідно до актуальних пріоритетів Міністерства закордонних справ, культурна дипломатія має поширюватись на ключові країни Глобального Півдня, в яких культурна присутність України дотепер була вкрай обмеженою. Серед них – Бразилія, Мексика, Аргентина, Кенія, Руанда, ПАР, Індія, Індонезія. Для цієї роботи Українському інституту та посольствам України доведеться розвивати нову експертизу і спроможність своїх команд.
-
Приєднання Українського інституту до EUNIC, мережі національних інститутів культури країн ЄС, відкриває доступ до можливостей фінансування проєктів культурної дипломатії, а також сильнішого впливу на культурні політики Європейського Союзу щодо України. Потрібно скористатись цією нагодою, щоб лобіювати нові інструменти підтримки України на додачу до наявних (Креативна Європа, House of Europe тощо).
-
Наріжною складовою культурної дипломатії має стати підтримка українських і кримськотатарських студій в іноземних університетах та аналітичних центрах, відповідно до висновків дослідження Українського інституту. Центри славістики, російські та євразійські студії мають перетворюватись на інклюзивні осередки, де фокус уваги зміститься з Росії на Україну та інші країни Східної Європи.
-
Ефективна репрезентація країни за кордоном має опиратись на сильні і спроможні інституції всередині країни, які генерують якісний та актуальний контент. Війна завдала величезної шкоди всім секторам культури, зокрема: кіновиробництву, музейній справі, книговиданню, театру; чимало фахівців виїхали за кордон або змінили професію. Парадоксально, але культурній дипломатії може невдовзі забракнути культури.