“Ніхто не знає, що і як буде, з якої сторони полізуть росіяни”
Ви доєдналися до ЗСУ після загибелі Олександра, але, знаю, думали про це й раніше, навіть ще до знайомства.
Я думала про це три останні роки, засинала та прокидалася з цим. Я розуміла, що в країні йде війна з 2014 року. Потім, коли я вже зустрілася з Сашком, ми багато говорили про війну. Звісно, в мене були страхи, адже він мені детально розповідав, як воно там, на війні. Але з початку повномасштабного вторгнення я зрозуміла, що треба переходити до дій.
Сашко пішов до військкомату 24 лютого: він готувався до цієї війни, в нього були складені речі, підготовані документи. Напередодні був у відрядженні на сході України — поїхав знімати, бо розумів, що ось-ось мало щось відбутися. Тож 24-го він терміново повернувся з Донбасу, щоб його мобілізували. 22 лютого вже оголосили про мобілізацію резервістів, тому за ці два дні я доскладала його речі. Тож він приїхав, узяв свій рюкзак і пішов.
Я сама пішла до військкомату 25 лютого; мені сказали приходити пізніше, що я і зробила – вже в серпні.
Зараз ви пресофіцерка 47 окремої штурмової бригади ЗСУ. Розкажіть, які завдання доводиться виконувати. Чи передбачають вони безпосередню вашу участь у бойових діях?
Ми всі тут військові, зброю отримує кожен: і кухарі, і медики, і пресофіцери. Кожна з цих посад передбачає, що ми можемо брати участь безпосередньо в бойових діях, тому що ніхто не знає, що і як буде, з якої сторони полізуть росіяни. Моя задача — це, зокрема, співпрацювати з журналістами. Мені треба їх зустріти, провести інструктаж, доправити в зону бойових дій, слідкувати за їхньою безпекою: щоб ніхто не підірвався на міні, щоб вони не вилазили з окопів… Зрозуміло, що за 8 років війни є українські журналісти, які вже добре знають, як і де треба себе вести. Але з початку повномасштабного вторгнення в нас усі журналісти стали військовими кореспондентами, тому для декого це ще нове. За їхню безпеку відповідальна я.
Сьогодні жінки беруть активну участь в обороні країни, зокрема й на передовій. Але колектив там усе ж переважно чоловічий. Як вас зустріли та сприйняли?
Я готувалася морально до всього. З мене посміялися, коли я в серпні прийшла до військкомату, але в мене не було на це якоїсь образи, я розуміла, що може бути така реакція. Далі було навчання — і, звісно, питання, навіщо ти прийшла в армію, як тебе відпустив чоловік, таку гарну. Ясно, я особливо в подробиці не вдавалася і не говорила, що чоловіка більше нема. А коли я вже безпосередньо потрапила до своїх побратимів і посестер на Харківщину, там мене сприйняли нормально.
У перший день до мене підійшов мій побратим і запитав: що ти тут забула? Я думаю: зараз почне про борщі, про дітей, яких я маю народжувати, про все інше. А він сказав: мені просто дуже шкода, що ваше покоління зараз на війні, мій син також воює, і мені страшенно шкода. Тож я сприйняла це як турботу. А так ніхто з побратимів мене не ображав, не підколював. Навпаки, допомагали, навчали, тому що я все-таки людина в цьому всьому нова.
Чи не виникало думок, що, працюючи за основним фахом як журналіст, ви могли б бути не менш корисною?
Я це спробувала. Я працювала журналісткою, редакторкою, я розумію важливість роботи засобів масової інформації. Але водночас я розумію, що щодня на фронті гинуть наші військові. Зараз ми з вами спілкуємося, а комусь у цей час повідомляють: ваш син, чоловік, брат, сестра, донька героїчно загинули, захищаючи країну. Тож я замінила когось, хто загинув.
Ви думаєте, Саша схвалив би ваш вибір?
Я впевнена, він підтримав би мене. Він завжди мене в усьому підтримував. Коли мої ідеї були не дуже йому зрозумілими, він про це мені говорив, але завжди наголошував: дивись сама, це твоє життя, як ти собі задумала, так і має бути.
Розкажіть докладніше про Сашка. Він родом з Луганська, отримав освіту журналіста, активно висвітлював бойові дії на сході, у 2015-2016-му сам служив у війську. Що для нього було первинним: журналістика чи війна?
Журналістика. Він сильно любив журналістику, хоча й про війну ніколи не забував, постійно їздив у відрядження на Донбас. Він завжди шукав цікаві, неординарні теми, наприклад, став першим українським журналістом, який побував на станції «Академік Вернадський» в Антарктиді, єдиним журналістом на борту літака з евакуйованими українцями з коронавірусного Уханя. Була неймовірна поїздка в Конго, де він знімав наших миротворців. Він жив цією професією, і саме професія нас поєднала.
Знаю, що Олександр мріяв звільнити рідний Луганськ. Але не можу не згадати слова відомого письменника Володимира Рафєєнка. Він сам родом з Донецька, довго писав російською, але 2014-го переїхав до столиці. Весною 2022-го опинився в окупації на Київщині і дивом урятувався. Так от, Рафєєнко говорить, що ніколи не повернеться в Донецьк. Навіть після звільнення. Бо “його” людей у місті не залишилося, а місто — це люди.
Саша теж говорив, що не хотів би знову жити в Луганську, але для нього було принципово повернутися в український Луганськ. Він говорив: з мікрофоном чи з автоматом, але я там буду. Для нього було важливо пройтися вулицями, зайти у квартиру, подивитися в очі своїй матері, котра підтримувала свого чоловіка, вітчима Олександра, який воював на боці «ЛДНР», тоді як Саша – на боці України.
Його матір і вітчим досі в Луганську?
Так. Зрозуміло, що його мамі важко. Вона час від часу пише мені, але не змінила своїх політичних поглядів. Вона надалі підтримує тих, хто вбив її сина.
“Ми все тепер зрозуміли, але тільки опинившись під російським прапором”
Ви родом з Херсонщини, і я знаю, що ваші батьки прожили деякий час в окупації, але змогли вийти — через процедуру фільтрації. До цього ви не повідомляли їм про те, що доєдналися до ЗСУ, щоб не створювати для них додаткових ризиків.
Батьківський дім на лівому березі Херсонщини досі перебуває під окупацією. Правобережжя вже звільнили наші Збройні сили – світла пам'ять тим, хто загинув там. Загалом я прожила на Херсонщині 16 років, там завжди були проросійськи налаштовані люди. Коли почалася війна на Донбасі, вони чекали на «руській мір». Їх дратувало те, що я перейшла на українську мову, що я пишу пости українською, що я чітко називаю Росію нашим ворогом.
У 2019 році я поїхала до батьків і побачила, що там досі стоїть Ленін. Я подзвонила кому треба, цього Леніна прибрали, і тоді я стала там ворогом номер один. Почалося цькування моїх батьків, але ми все це витримали. І от після 24 лютого дуже багато моїх земляків дзвонили мені і казали: “Вибач, Настю, ми все тепер зрозуміли, але тільки опинившись під російським прапором”. Але разом з тим залишилось і дуже багато тих, хто не змінив своїх позицій, вони раді, що живуть під тим гидотним триколором.
Ви розповідали, що познайомилися з Олександром на роботі. Пропозицію ж він вам зробив, уже перебуваючи на Ізюмщині, замість обручки слугувало кільце від гранати. Це було менш ніж за місяць до його загибелі.
Так, із Сашком я познайомилася на роботі, на телеканалі «Україна», ми просто були колегами, але наші погляди якось постійно зустрічалися. Десь через пів року, на День Незалежності, я працювала на Майдані. У мене був прямий ефір, і ось під час прямого ефіру Сашко поцілував мене в щоку: він вибіг з колони ветеранів, які йшли маршем, привітав мене з Днем Незалежності й побіг далі у свою колону. Потім я запитала в нього: чому ти так зробив? А він відповів: я просто давно хотів тебе поцілувати. Після того ми почали частіше виходити на каву, були листування в інстаграмі чи в телеграмі, ми почали дізнаватися більше одне про одного. Якось він запропонував: давай будемо разом. І після того ми були разом.
Після звільнення Ізюмщини ви змогли потрапити в село Довгеньке, де Олександр загинув, знайшли дім, де це сталося, але так і не змогли впізнати місце, на якому він вам по відео робив пропозицію, оскільки села фактично вже не існує.
Змогла туди приїхати лише тому, що я військовослужбовиця. Це дуже велике село, там жило багато людей, були гарні будинки… Зараз там нічого живого немає, все зруйновано. Коли їхала, питала себе: як узагалі так довго змогли там вистояти наші військові? Шансів вижити там просто не було. Я справді не впізнала місця, де Олександр робив мені пропозицію, але я знайшла будинок, у який влучив снаряд… а потім уламок влучив Саші в легеню, після чого він перестав дихати.
Вам подзвонили його побратими сповістити про це?
Подзвонив наш друг і колега, йому розповіли військові. Саша загинув о 10-й ранку, я тоді цілий день їздила у справах, потім приїхала додому, де жила тоді разом з колегами. Була дуже голодна, почала накладати гречку з котлетою, думаю, зараз поріжу собі огірок, і бачу — телефон задзвонив. Коли взяла слухавку, то наш друг Женя одразу запитав: “Як ти?” Ми з Женею ніколи не зідзвонювалися, щоб таке запитати, тож я відразу зрозуміла: щось сталося. Тоді він каже: Саші більше немає. І все.
Колеги, які мене чекали вдома, вже знали: вони підготувалися – купили заспокійливі пігулки, залили мені їх разом з водою до рота. Далі як у тумані, не дуже пам’ятаю наступні 5 днів (до похорону. – С.К.).
В одному інтерв'ю ви казали, що у вас було передчуття. Що ви навіть весільну сукню не купили.
Знаєте, є така народна прикмета: коли голуб врізається у вікно, то щось станеться. Так сталося у 2019 році: моя мама сиділа на кухні, голуб врізався у вікно – і померла бабуся. Так сталося за тиждень чи два до Сашиної загибелі. Тоді я розклеїлася. До того я трималася, і Саша радів, що коли його друзі панікують і плачуть йому у слухавку, то я тримаюся. Казав: тебе послухаю – мені легше стає. А за два тижні я здалася. Саша сказав: піди купи собі вишиту сукню, бо я ж приїду, будемо розписуватися. І я пішла за тією сукнею, ходила по магазинах, але не було настрою купувати. Саша злився, а мене постійно душили сльози, я не могла справитися з цим.
Президент України Володимир Зеленський нагородив Олександра Махова орденом «За мужність» третього ступеня посмертно. Його ім’ям зараз названо колишню вулицю Жолудева у Святошинському районі столиці і станцію швидкісного трамвая. Чи достатньою, на ваш погляд, є така форма вшанування? Чи ви бачили б щось інше?
Мені щодня пишуть рідні загиблих героїв, просять виставити в сторис інформацію про петицію, щоб присвоїти звання героя України тому чи іншому військовому. Мені дуже болить, що їм доводиться нагадувати про те, що їхні герої — це не статистика, це люди. Кожен з рідних намагається зробити щось, аби увічнити про них пам'ять. Доводиться вибивати нагороди, створювати петиції, щоб були назви вулиць. Є люди, які проти цього, які кажуть: ми не хочемо жити на вулиці-кладовищі. На щастя, мене підтримали з назвою вулиці місцеві жителі.
Я розумію, що є проблема, що треба рухати процеси з вулицями та нагородами. Я просто хотіла б, щоб люди усвідомили: наші герої віддають своє життя, а цінніше за життя немає нічого. І я хотіла б, щоб усі до них ставилися з повагою, щоб не забувалося те, що вони зробили. Я не допущу того, щоб про Олександра Махова забули за рік чи два, я буду робити все, аби пам'ять про нього жила вічно. Тому що він захищав мене, а тепер я захищаю пам'ять про нього.
Сподіваюся, що і у звільненому Луганську з'явиться вулиця його імені.
…Ви говорили, що живете сьогоднішнім днем, бо завтра може і не бути. Що цього вас навчив Олександр, а війна вас у цьому утвердила.
Саме так. Слова «Життя тут і зараз — це не вчора і завтра» набиті в мене на спині. Так говорив Саша, це його цитата, і вона тепер зі мною назавжди. Поки ми думаємо про якісь помилки в минулому чи плануємо щось у майбутньому, ми пропускаємо сьогодення. Ні, жити треба тут і зараз, і цим я живу, розуміючи, що летять ракети та снаряди, що в будь-який момент ворог може нас убити. Тому я не хочу задумуватися, що буде після. Я просто хочу перемоги, хочу повернення всіх наших територій, хочу поїхати у звільнений Луганськ.
