«Це війна за наші душі, цінності, це екзистенційна війна»
Пропоную почати з загальної рамки. Як повномасштабна війна, на вашу думку, змінила українців? Раніше багато говорилося про нібито інфантильність нашого суспільства, нації, але видається, що ми дуже подорослішали за цей час.
Ви знаєте, це дійсно важлива тема, тому що будь-яка криза, будь-яка війна, випробовування вимагають від людини зрозуміти, навіщо вони існують в цьому світі, взяти відповідальність. І саме відповідальність є ознакою дорослішання як людини, так і суспільства. Зрозуміло, що не всі подорослішають. Але ці випробовування показали, що ми спроможні до відповідальності і об’єднуватися заради України, і не просто заради України як території, не просто заради України, яка населена нашими людьми, а заради її майбутнього.
Це ж не тільки війна за територію, це війна за наші душі, за нашу ідентичність, за наші цінності, тому що це екзистенційна війна. Виклик не тільки історичний. Він пов’язаний з тим, що ми усвідомлюємо, як політична нація, своє сучасне і ми зорієнтовані у майбутнє, наші цінності — це цінності майбутнього. А якщо ми говоримо про Росію, це квазіцінності, “цінності” минулого, цінності вмирання, цінності, які давно померли у світі, а в Росії лишилися. І паростки розквітають зараз буйним цвітом, що вже лякає не тільки нас, а й увесь світ.
У порівнянні з 2014 роком, війну відчули на собі майже усі. Як ви бачите різницю сприйняття людьми подій 14 і 22 року?
Ми знаємо, що, якщо щось торкається нас безпосередньо, це ставить перед нами важливі питання — питання не тільки виживання, життя, ми вчимося рефлексувати на ці події. Я бачив, як починалася ця війна, як наші чоловіки, жінки ставали в чергу до військкоматів для того, щоб захищати, і це були величезні черги. Це був той самий прояв любові до своєї землі. І це вражало, бо дійсно відрізнялося від 14 року. Тоді не всі розуміли, що відбувається, дуже багато людей були індиферентні стосовно Сходу, і це впливало загалом на все суспільство. Бойові дії були десь там далеко на Сході, а тут можна просто жити, і це накладало певний відбиток.
А коли ми бачимо, що від цієї війни потерпає вже переважна більшість населення, вона вже тут, стукає у двері кожному, стукає в наші серця, тому що гинуть наші близькі, знайомі, рідні і навіть далекі, але яскраві, люди, все це змінює думку, світогляд і налаштовує зовсім на інший режим роботи. Наше суспільство подорослішало безумовно. Воно навчилося об’єднуватися, навчилося поступово любити, любити в дії. Любов — це дія. І проявом цієї любові є і волонтерське служіння, і капеланське служіння, і просто один до одного ми стали інакше відноситися. Не скажу, що абсолютна більшість, але переважна більшість людей змінилася.
За статистикою, війна 2014 року безпосередньо торкнулася десь кожного п’ятого українця, тоді як сьогодні у кожного другого хтось або служить, або є дотичним до війни в інший спосіб. Через ту ж волонтерку, наприклад.
Безумовно. Це торкається вже не тільки нашого розуміння того, навіщо ми знаходимося в цій країні. А торкається саме екзистенційних вимірів — нашої людяності, нашого розуміння, що тільки в такій спільноті і спільнодії ми можемо жити і рухатися, і це виводить нас на зовсім інший рівень. Ми вже не ті українці, які були 30 років. Ми зовсім інші українці. Ми згадуємо минуле, але з цього минулого ми беремо те, що підживлює нас зараз, сучасних українців, і орієнтує на оце майбутнє. Ми знаємо, навіщо ми живемо в цьому світі.
«Я згадав, чому не кричав під час катувань»
Соціологи говорять про те, що старі лінії розколу, які існували до великого вторгнення — поділ на те, з якого ти регіону, якою мовою говориш, за кого голосував абощо, зникли. Суспільство дуже об’єднане, але очевидно, що з часом виникнуть нові подібні лінії. Чи я помиляюся?
Так, безумовно, ми знаємо, що є феномен регресу після піднесення, тому що не можна жити постійно у піднесенні, люди повертаються до регресивних думок, тому що це була їхня перша інформація, якщо вони не працюють над собою, якщо не зробили зусиль, щоб навчитися рефлексувати, ставити питання. Ми знаємо такі феномени після будь-якої війни, дуже багато людей повертаються до звичного, тому що це звичне було комфортним. А комфорт, на жаль, обмежує. Але ті міграції, які зараз відбуваються, коли люди на півдні, на сході їдуть на ті території, які не зачепили активні бойові дії, дають можливість їм пізнавати, відкривати інші регіони України. Знання безпосереднє - коли ми чогось торкаємося, дає нам зовсім інше бачення. Я думаю, що це позитивний момент, як не дивно. Як не гірко визнавати, війна дуже часто стимулює людей переосмислювати себе, і політикам вже буде важче використовувати гасла на кшталт схід/захід, південь/північ, роз’єднувати людей, фарбувати регіони в різні барви. Це добре. Це нова ситуація не тільки з громадянським суспільством, це нова і політично ситуація у майбутньому.
Зрозуміло, що проросійські сили вже не матимуть підтримки — про них, на щастя, можна забути на якийсь час. А, може, і назавжди. Які потенційні зміни ви ще помітили?
Я бачу, що нарешті з’являється такий діалоговий простір між різними силами. Громадянське суспільство більш динамічне, і ці діалогові майданчики воно налагоджувало ще раніше. З політикумом складніше, тому що для них це питання виживання, а не життя, на жаль. Ці діалогові майданчики дають конструктивно будувати розвивальний діалог. Професійний діалог. Тому що з’являється, по-перше, мета — це і відновлення України, подальша розбудова України. Це моменти, які ми називаємо спільнодія, як об’єднуватися людям, які мають різні вподобання, різний світогляд, різні професійні орієнтації, розуміти, що ми працюємо заради спільного блага. Ми повинні визнавати, що ми — різні, що наша єдність у різноманітті — це повторення якраз гасла Європейського Союзу. Ми якимось таким своїм варіантом підходимо до Європи. І вже випрацьовуємо отаку можливість розуміння.
Але з цим треба працювати не тільки громадянському суспільству. Державі, органам влади також важливо усвідомити необхідність встановлення таких місточків, зв’язків, діалогів. Фразу “зшивати Україну” я не дуже люблю, а от саме давати можливість жити всім разом таким різним і таким об’єднаним цією війною. Нарешті, як не сумно це визнавати, ми маємо вже пантеон героїв, які об’єднують всю Україну. Не регіональних героїв - історично, вони важливі, це зрозуміло - а саме пантеон нових героїв, про них треба постійно згадувати, не просто називати вулиці і якісь місця, але давати людям можливість побачити, що тут боролися і вмирали люди з різними світоглядами, з різних регіонів, але заради нашого спільного блага.
На чому ґрунтуватиметься новий суспільний договір? Яким він буде після війни і чи стануть ті елементи, про які ви згадували, його фундаментом?
Будь-який суспільний договір — це договір про цінності, ціннісні орієнтації й ті принципові моменти, які дають можливість цим цінностям постійно втілюватися в життя, розвиватися, тому що цінність — це живий організм, він повинен розвиватися. Це і цінності свободи, і цінності солідарності, цінності гідності, людського життя. Цей суспільний договір повинен ставити в центрі людину. Тобто людина — це головна мета Соборної Української держави. Не тільки права і свободи цієї людини, а й так звані етичні виміри.
В одній аналітичній групі ми розглядали сучасне законодавство після 14 року - аналізували, чи є в ньому цей людський вимір, чи є в тому чи іншому законі людина. Не інтереси якихось фінансових груп, різних місцевих олігархів абощо, а саме людина з її цінностями життя і свободи, цінностями етичними. І, на жаль, ми не бачимо в цих законодавчих актах саме такого акценту. Його потрібно повернути як на законодавчому рівні, так і на рівні втілення цих законів в життя, щоб кожна людина в Україні була не просто захищена, а мала простір для свого розвитку. От тоді ця держава буде цікава всім.
Три роки тому мені пощастило відвідати вашу лекцію, під час якої записала одну з ваших цитат: “Цінність стає принципом тоді, коли вона поєднується з совістю. Коли у людини є внутрішній спостерігач, а не тільки зовнішній, наприклад, Бог”.
Так. Абсолютно правильно. Тому що домінанта совісті з’являється тільки тоді, коли ми над цим працюємо. Коли ми наповнюємо людину розумінням того, що тільки тоді вона стає людиною, коли оці цінності людяності стають головним моментом.
…Вже після того, як я повернувся з полону, рефлексував на різні моменти і загадав, чому не кричав під час катувань. Я зрозумів, що це було важливо для моєї внутрішньої людини, щоб не показати їм, катам, що вони досягли своєї мети — зламали мою гідність, зламали мою внутрішню людину, мою совість. І я не давав їм шансу тим, що не кричав. Це важливий момент — коли ми усвідомлюємо, коли запускаємо внутрішнього спостерігача з тим, щоб не просто спостерігати, а включати його у прийняття тих чи інших рішень як внутрішніх, так і зовнішніх.
Те, що ми, як суспільство, зараз переживаємо, важко оцінити в моменті. Але коли війна завершиться, ступінь травматизму буде дуже високим. Як із ним справлятися, чи доречно говорити, що покоління сьогоднішніх 30-річних, які переживають цю війну, які пережили 2004 рік, 2014-й, може стати «втраченим»?
Надважливе питання. Тому що наше суспільство дійсно травмоване. І травмоване як індивідуально на рівні тих, хто зараз на фронті, хто пройшов ґвалтування, руйнування майна, втечу, втрату близьких, полон, так і колективно. Це дійсно травма, травма глибока, і навчити людей працювати з цією травмою — як з колективно, так і з індивідуальною — це також завдання. Завдання держави і громадянського суспільства. Я постійно говорю, що єдиний спосіб вийти з того стану, коли ви занурюєтеся в травму й не можете вийти, і це може зруйнувати вас як людину, як суспільство, — це працювати і зробити з травми досвід.
Ми повинні витягнути досвід розуміння себе, обставин, в яких ми опинилися, що робити персонально зараз, тобто вивести травму на рівень свідомості, далі — вербалізувати, проговорити особливості цієї травми і потім випустити її на периферію, тобто подивитися на цю травму з розумінням того, навіщо тобі потрібна ця травма як досвід, а вона може бути потрібна. Є вже певні моменти, які дозволяють чітко відрізняти не тільки речі, пов’язані з війною, а й, я б сказав, глибинну мудрість. І з іншого боку, це означає, що ти повинен зрозуміти, як йти далі, не ламаючись, не спекулюючи на травмі, тому що буде такий момент, на жаль. Вони завжди бувають після війни.
Також треба взяти досвід країн, які проходили через такі випробування. Той же німецький досвід чи американський, коли люди поверталися з в’єтнамської, афганської війни. Я говорив неодноразово і з посольством Сполучених Штатів, і з іншими американцями щодо того, щоб вони дали фахівців, які б підготували, як працювати і зі спільнотою, і індивідуально. Це важливо. Не треба залишати суспільство травмованим — це може вилитися в певну хворобливу ситуацію в майбутньому. І на це теж розраховують наші вороги. Вони ж травмують свідомо наше суспільство. Таким чином з’являється більше колаборантів, які не витримують напруги цієї травми. Це означає, що це проблема і національної безпеки також.
Як ви особисто після полону змогли перетворити травму на досвід? Ваш приклад може стати корисним для багатьох людей.
Я почав працювати з цією травмою одразу ж. Я усвідомлював, що бути в травмі не є корисним для мене, і для того, щоб вийти, треба вмикати рефлексивне мислення. Рефлексивне мислення починається з правильного питання до себе. Не з того, хто винен в тому, що я опинився у такій ситуації, зрозуміло, хто винен. Питання у тому, навіщо мені цей досвід. Тобто я вже з самого початку говорив про травму як про досвід.
Коли мене питають, що дозволило вам вижити в тих умовах, я постійно згадую момент повернення після перших катувань. Коли мішок з голови знімають, ти стоїш скривавлений і не можеш говорити, тому що зневоднення не дозволяє вимовляти слова. І тоді я чую чийсь голос серед людей, які лежать на підлозі: “Чому ти посміхаєшся?”. І я тоді згадую, ловлю себе на першій думці, що я вже не боюсь померти, і це чомусь така радісна думка. Це означає, що вони вже не дістануть мене, в них немає такої можливості.
А друга думка — що я буду жити, тому що я люблю. Я люблю своїх рідних, близьких, Україну. І не це головне; головне, що вони мене люблять, і я є боржник цієї любові. А борг треба віддавати. І я дивлюсь навколо — як віддавати зараз? Як вийти з цієї в’язниці? І бачу, що довкола люди страждають, вони знаходяться в цій травмі, а я вже боржник любові. А це означає, що я повинен зрозуміти, що хвилює ту чи іншу людину. Тобто, щоб жити в цих ситуаціях, не просто виживати, треба думати не про себе. Ти думаєш, як допомогти цій людині, вона страждає, знаходиться у депресивному стані, хоче накласти на себе руки. Ти розумієш, що вона потребує рятівного слова, хтось — тепла людського, хтось — одягу. І ти починаєш говорити з тими людьми, працювати над тим, щоб їхня свідомість стала більш витривалою у тих умовах. І навіть коли знаходишся у одиночній камері, у камері смертників, і ти один, все одно в тебе є внутрішній простір і ти можеш ставити питання, рефлексувати, є можливість бачити перспективу, не впадати у відчай. І це вже перші кроки, як працювати з травмою.
Тому, коли я вийшов під час обміну з полону, переді мною продовжувало ставати це завдання — як допомогти суспільству, не тільки рідним, близьким, а взагалі суспільству, тому що мій досвід потрібен суспільству. В тому числі і досвід рефлексування, і правильного формулювання питання. На жаль, є така особливість у багатьох людей — вони не вміють ставити питання. Особливо питання “навіщо”. І це стає проблемою, тому що ми звикаємо отримувати відповіді раніше, ніж поставимо питання, з тих же засобів масової інформації. І це є моментом, який, на жаль, не дає людині можливості внутрішньо переосмислювати травму, а її треба переосмислити, вивести на рівень свідомості.
«Якщо в Росії забрати минуле, це смерть. Смерть її ідеології»
А як бути при цьому з нашим північним сусідом — географічно вони нікуди від нас не подінуться? Всі ці місяці великої війни багато хто ставив собі запитання, що з ними не так? Чому вони такі звірі? Що відбулося із цілим суспільством, що вони нас так ненавидять? Звичайно, пропаганда відіграє дуже важливу роль, але ж, мабуть, не в ній одній справа.
Безумовно, ми приречені жити з цим божевільним сусідом поруч. А він дійсно вже збожеволів, і це проблема як для України, так і для всього світу. Тут треба розуміти природу цієї системи, яка сформувалася на території Російської Федерації. Ми бачимо, як поступово авторитаризм, який був започаткований Путіним, перетворюється вже у тоталітарну систему. Перед нами уже така системна ідеологія, бо “рускій мір” — це ж не просто назва, це ідеологія з певними міфологемами, які зорієнтовані саме в минуле. Навіть не в 20-те, в 19 століття.
Що об’єднує усі тоталітарні ідеології? Навіть не зміст їхніх ідей, фрази можна написати дуже красиві, а особлива отрута, котру несуть тоталітарні ідеї, яка намагається повністю замінити собою реальність. У свій час Віктор Франкл говорив, що є два чинники, які можуть не дозволяти людині розвиватися, — тоталітаризм (тобто зверху тобі встановлюють усе, що ти маєш бачити у світі) і конформізм, коли сама маса підтягує тебе, знову ж таки, до зіпсованого бачення цієї особливої системи, коли дивишся через призму ідеології.
Я б до визначення Франкла додав ще три чинники, які фактично не дозволяють розвиватися людині і суспільству: ідеологія, а будь-яка ідея, яка стає ідеологією, звужує погляд, працює над тим, щоб замінити реальність тією ідеєю, яка нав’язується суспільству або людині. По-друге, це інфантилізація суспільства — люди не беруть відповідальності і не усвідомлюють свого місця. І нарешті третя складова — інтоксикація, коли масовий алкоголізм, умовний, не дозволяє людині або суспільству брати відповідальність. Ви знаєте, є така класична фраза: що з нього взяти, він же п’яний.
Оці моменти пов’язані з тим, що люди знімають з себе відповідальність, передають її тоталітарній системі і погоджуються з тим, що їхня реальність зникає, вони її не бачать, а замість неї є ідея. Як раз починається той момент., коли замість розуміння життя, яке потребує питань, осмислення, їм дають ерзац. Ерзац — це реальність, яка прописана зверху, йде через засоби масової інформації, і люди сприймають її як абсолютну істину. І тоді для цієї людини чи суспільства добро — це зло, а зло — це добро.
Будь-яка така система має багато ознак. Наприклад, ідеологія обов’язкова для всіх. “Рускій мір” - для всіх. Одна масова партія - “Єдіная Росія” - на чолі з вождем, який є і очільником держави. Це повний контроль над всіма засобами зв’язку, інформації, не дозволяють існувати незалежним медіа. Це повний контроль над всіма засобами пригнічення людей. Контроль за суспільством і зникнення громадянського суспільства як такого, яке урівноважує у демократичній державі органи влади. Це повний контроль над економікою.
Важливий момент: в ім’я певної ідеї намагаються замінити або знищити реальність, і вона стає нецікавою людям. Знищують усіх, хто не згоден, усіх, хто має або навіть може мати інші погляди. Як, наприклад, під час нацистської Німеччини знищували єврейське населення або в Радянському Союзі знищували селянство, “кулаків” так званих. Тобто боротьба не проти реальних, а проти можливих злочинів. Тому і дивляться, що ви друкуєте в інтернеті, у фейсбуці, переслідують людей, які просто мають іншу думку. Тоді виникає домінанта диявольської логіки, і людина сама стає не реальна, а гіпотетична. Вбивають реальних людей заради абстрактних.
І українці для них — виклик. Україна взагалі — це виклик усій цій тоталітарній системі, її ідеології, її минулому, історії, тому що без України взагалі не буде існувати оцієї історії Росії, вона не знає, з чого її починати, бо вона повністю орієнтована на минуле. Якщо в неї забрати минуле, це смерть. Смерть цієї ідеології. Це означає, що ми — українці, з українською ідентичністю (я маю на увазі усе суспільство українське, бо національна ідентичність — це ідентичність людей, які обрали Україну своєю Батьківщиною, яку вони захищають: це українці етнічні і кримські татари, і євреї, і ті ж росіяни, які обрали Україну як свою ідентичність) формуємо нову ідентичність — здорову, зрілу, реальну і зорієнтовану на інші цінності — цінності життя.
Це для Росії є викликом. І вони використовують оцю свою диявольську логіку, щоб вдерлися в Україну — не тому, що вона загрожувала, а тому, що вона гіпотетично могла загрожувати. Це означає, що вони починають використовувати свої фейки, симулякри для того, щоб знищувати всіх, хто не згоден не тільки в самій Росії, а й за її межами, на всіх територіях. Це говорить про те, що перед нами є безумство. Це хвороба. Божевілля.
Цього можна якось позбавитися? Вилікуватися? Рано чи пізно російському суспільству доведеться піднятися самим над собою, але як це буде, уявити важко.
По-перше, нам треба думати про себе, бо нам також треба “вакцинуватися”. Це ж хвороба, і вони намагаються цю хворобу розповсюдити на ті ж окуповані території. Що вони одразу роблять? Нав’язують свій ірреальний погляд на дійсність, ці симулякри, фейки. Це хвороблива система, яка намагається вносити цю хворобу і в інші середовища, насамперед в українське. Нам буде необхідно “вакцинувати” фактично свідомість, деокуповувати і “вакцинувати” людей з тим, щоб вони все ж таки вийшли зі стану цієї російської хвороби.
Що буде з Росією, — тут складніше. По-перше, як будь-яка імперія, вона потребує деспота, бо зріле громадянське суспільство буде вимагати в таких утвореннях фактично або реальної федерації, вона ж не реальна в Росії, або створення окремих держав, і це означає, що буде руйнуватися Росія. А імперія не може цього допустити, вона буде боротися до кінця. Це буде кривавий період, не такий, як коли зникав Радянський Союз, що було зненацька. І саме тому, що вони вже очікують аналогічного етапу свого розвитку, й роблять певні запобіжники — запобіжник крові, запобіжник війни, запобіжник ще більших системних репресій. Вони ж регіони, які окупували, — Крим чи частину Донецької, Луганської області — використовували як експериментальний майданчик для того, щоб відпрацьовувати саме ці системні репресії, які йдуть поза будь-яким законом. Там же не потрібні закони, тому що вони будуть переслідувати людей за думку, яку сама людина ще не сформулювала внутрішньо.
Нам треба національна безпека, посилення нашої армії, деокупація свідомості людей, орієнтація на вільний світ, входження в Європу і створення такого захисного бар’єра для всієї Європи, можливо, навіть і для світу від того, що буде відбуватися в Росії.
Як ми будемо повертатися собі не території й землі, а й людей і їх свідомість? Зрозуміло, що на новоокупованих територіях все буде швидше і простіше - ми бачимо, який потужний партизанський рух має місце на Херсонщині, люди проукраїнськи налаштовані і просто чекають, коли ЗСУ їх звільнить. Але як бути з тією територією Донеччини і Луганщини, і особливо Криму, які були зайняті ще у 14 році?
Це надважливе питання, бо нам важливі саме люди, території ми відвоюємо. Зрозуміло, що частина людей, вже чітко зорієнтованих на Росію, будуть виїжджати з цих регіонів з різних причин — зі страху, бажання жити в Росії тощо. Є люди, які чекають Україну як і в Криму, так і на Донеччині, Луганщині. Їх менше, ніж у 14 році, але вони є. І є велика кількість індиферентних людей, які вбирають ці фейки, міфи і живуть цими міфами. Тому що це дає їм можливість мати начебто свою думку, хоч це не їхня думка. А думка їм потрібна, щоб пояснювати, чому ж все так погано, хто винен, — і це головне для людини. Російські і проросійські медіа на цих територіях як раз і роблять ці вкиди стосовно України.
Всі, хто знав того ж Моторолу, хто входив у “Спарту”, з ким я спілкувався, бо у 14-15 році їх також кидали в карцери, арештовували, його ненавиділи. Вони казали, що це мерзота. Він же ніхто, як і той же Гіві, який був паркувальником на донецькому базарі. І там (на похороні Мотороли. — С.К.) дійсно було дуже багато людей, яких примусили прийти — бюджетників, студентів. Але було й багато людей, я їх знаю, які щиро вважали, що це герой, людина, яка захищає Донбас. Я його (Моторолу. — С.К.) бачив, він жив поруч із моїм домом, і я неодноразово бачив цю плюгаву мерзоту. Але для цих людей, чия свідомість окупована, він герой.
Що робити? Ми знаємо, що будь-яка свідомість пластична. Велика кількість людей, вже зрілого віку, формувалася в Радянському Союзі, і період перебування в Україні не у всіх, але у багатьох змінив свідомість. Хтось залишиться у тій окупованій свідомості, але й будуть люди, які будуть вивільнятися, у них будуть відкриватися очі. Вони інакше побачать усе це. Тим більше, що багато людей спілкуються з тим, хто давно уже виїхав на територію України, і це дає можливість і зараз впливати на їхню свідомість. Це не безнадійний, чесно кажучи, процес. Він довгий. Головне не стигматизувати людей.
Знаєте, як після Другої світової війни люди обов’язково писали, чи були вони на окупованій території, чи рідні їх були. Ця стигматизація відштовхує людей, робить їх третім сортом. Цього не треба робити. Це “лікування” треба проводити саме з точки зору людяності, розуміння. Будуть люди, які будуть не хотіти вивільнятися, і вони залишаться, але це, ще раз підкреслю, переважно люди байдужі, вони не є активними колаборантами. Вони пасивні колаборанти, головне, щоб їх не чіпали, вони будуть бурчати, будуть жити, будуть обирати, знову ж таки, не тих політиків, безумовно. Але ж щось з цим поробиш. Треба жити.
У системі “руского міра” доволі значним фактором є релігія. Але те, що зараз відбувається в Російській православній церкві до Бога, до релігії не має жодного стосунку. Ви можете пояснити, яким був цей шлях від РПЦ «здорової людини», скажімо, до її нинішнього стану, до зображень Сталіна і Путіна в храмах; до побудови головного військового собору повністю на нумерології? І це не про релігію, не про віру і не про Бога.
Навіть цей собор — це апологія війни, а не миру. Це повністю диявольська логіка, коли вивертається фундамент, на якому стоїть християнство, — фундамент любові. Якщо ви приберете любов, з’явиться антипод християнства, диявол. Так буває. Тому що символ об’єднує сторони, а диявол роз’єднує. Так було в історії Російської імперії. Церква стала виконувати фактично роль державного апарату. Особливо після того, коли Петро І поставив її на службу імперії. 217 років не було патріарха в російській церкві. А над церквою був оберпрокурор священного синоду, тобто чиновник, і церква фактично ставала частиною державного апарату, а держава була, я б сказав, м’язами церкви, виконувала роль того необхідного, як вони думали, апарату. Замість євангельської проповіді, місіонерства використовували державний апарат, щоб примусити інородців приймати православ’я.
Після відновлення патріаршества одразу ж починається радянський період. Церква опиняється на маргінесі. Сталін намагався зробити з неї своєрідний якщо не державний апарат, то хоча б таку структуру, яка необхідна для того, щоб спостерігати за громадянами. Потрібно було подавати списки, хто хрестився. Якщо це були члени партії — їх викликали. Тобто це теж механізм контролю.
На початку 90-х років церква наче вивільнилася, а з іншого боку — в неї немає навичок. І дуже швидко, починаючи з нульових років, її пристосовують до інтересів самої імперії, російської держави. І православна церква стає стрижнем цієї ідеології “руского міра”. Саме “Русская православна церква”, як вони кажуть. І це створює феномен, коли лишається від церкви оболонка, а зміст уже не центорохрестичний і навіть не церквоцентричний, а імпероцентричний. Замість християнської проповіді оголошують проповідь “руского міра” і апологію війни. Оце страшно. Церква працює не на життя, а на смерть. І перед нами феномен перетворення церкви за диявольською логікою. Диявол тріумфує.
