Як жити у стані постійної війни? Багато українців шоковані думкою, що, можливо, Україні доведеться стати Ізраїлем і жити з війною.
Війна – це спосіб мислення, коли ти що хвилини готовий пожертвувати власним життям для захисту цінностей, заради яких ти живеш. Оце стан війни. У ньому велика кількість людей перебуває вже і буде свідомо перебувати надалі.
Якщо порівнювати з Ізраїлем - в них була Шестиденна війна і реальна загроза знищення країни. І, відповідно, вони навчилися жити і ефективно діяти в стані війни. Зараз, під загрозою терактів і обстрілів, вони також ефективно діють і живуть. Так, це коштує грошей, це дорого, але, як кажуть філософи, це модус операнді - спосіб думання і спосіб поведінки.
Ми теж цілком можемо мати такий модус операнді. Навіть не питання, чи зможемо ми, - ми можемо вже. Ми показали дуже високу ефективність національного спротиву. Неочікувано високу для всіх, крім нас самих, я сказав би так.
Пентагон нами захоплюється, усі захоплюються, а ми так скромно: “Так а що такого? Ми ж казали, що ми такі”. А світ нам: “А ми думали, що це у вас тільки в піснях і танцях, як у нас”. А в нас пісні мають трішки іншу функцію - вони доктринальні, визначають поведінку.
Усі ці наші «Ой у лузі червона калина» - це ж не просто співомовки. Це пісні-заклинання, які виконують мотиваційну й ідеологічну функцію. У них усе сказано, що треба робити.
Ми в історії свого становлення порівняно з Ізраїлем перебуваємо приблизно в 60-х роках, у період Шестиденної війни. Зараз усі етапи, які вони зі складнощами пройшли після війни, ми теж будемо зі складнощами проходити. І будемо якось жити далі.
Народиться нове покоління людей, яке буде рости вже в умовах російської агресії. Це старшому поколінню, у якого родствєннікі в Росії і мороженоє пломбір в дєтствє, в голову не могло пролізти те, що зараз відбувається. Але якось з кров’ю вже пролізло. А молодь, яка виросла в незалежній Україні, така: ага, ну ок, москалі напали. У них нема ніяких сентиментів до РФ і тамтешніх зазомбованих родичів. А наступне покоління взагалі буде розуміти, що оце таке наше життя.
Якщо ми говоримо про військову частину справи, то армія оборони Ізраїлю - ЦАХАЛ - це ідеальний приклад військово-цивільного співробітництва. У нас, в Україні і в арміях країн НАТО, військово-цивільне співробітництво є тільки одним з елементів військової сфери. А в Ізраїлі кожен громадянин чи громадянка проходить службу в армії оборони Ізраїлю, має військову спеціальність і в разі потреби знає, що робити. Це така ідеальна модель. Причому служба в Ізраїлі - це дуже почесно.
Наша країна має перейти на військові рейки і на рейки військово-цивільного співробітництва.
США після того, як у них сталася катастрофа 11 вересня, радикально перебудували і розширили своє співробітництво з приватним сектором. У них і так усе було достатньо просто: хочеш допомагати армії, ФБР, ЦРУ - взагалі нема проблем. А після 11 вересня був прийнятий так званий патріотичний акт, який довгий час був юридичною основою для реформування системи національної безпеки.
Україні, щоб вона ефективно працювала в умовах війни, теж потрібен свій патріотичний акт, який законодавчо закріпить участь цивільних людей в системі оборони країни. Тому що зараз ми маємо величезну кількість людей, які хочуть і беруть участь у захисті України. Якби їм таку можливість створили хоча б 5 років тому, вони могли б захищати країну значно ефективніше.
Я маю на увазі в першу чергу систему територіальної оборони, яку ніяк не могли поділити між собою керівництво МВС, Нацгвардії та армії. Я мав можливість спостерігати за цими всіма перетягуваннями каната, до кого має належати тероборона. І добре, що хоч до початку війни приблизно визначились.
Також в Ізраїлі, і не тільки, є механізм військового волонтерства. Я вже казав, що волонтери мають, як у США, бути приписані до військових частин. Це дозволить уникнути неприємних явищ, які ми бачили після 2014 року і ще побачимо - зловживання фінансовими потоками, гуманітаркою і так далі.
Оце називається жити з війною. Бути навченим, бути готовим, мати своє місце в системі військово-цивільного партнерства і знати, що ти повинен робити в кожній ситуації.
Натомість багато людей сприймають це “жити з війною” так, ніби їм пропонують жити обійнявшись з гранатою, у якої висмикнуто запобіжник. Тільки-но розслабишся - вона вибухне.
І це зрозуміло, це в них говорить травма війни. Ми дійсно живемо в ситуації небезпеки. Але організм людини такий, що дуже швидко призвичаюється до всього. Люди вже розрізняють прильоти і відльоти, звуки ППО від звуків вибухів. Ще місяць-другий, і всі будуть чітко знати, де межа безпеки, а де вже явно небезпека.
Нікому, звісно, не хочеться вмирати, але люди вмирають і з біологічних причин. Тут питання пріоритетів. Можливо, замало просто відзначати героїв і нагороджувати їх. Можливо, нам потрібне загалом інше ставлення до людей, які беруть участь у захисті країни. Знову ж таки, як в Ізраїлі. Люди, які беруть участь у захисті країни в будь-якій формі - це як підтверджене громадянство. І це дуже почесна місія.