Як правило, мені не цікаві повідомлення «про оголошення підозри», оскільки вважаю недоречними і недоцільними з огляду на повагу до припису статті 62 Конституції України про те, що: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду» - це по-перше.
По-друге, вважаю, що всі наші органи досудового слідства часто-густо не дотримуються рекомендацій криміналістичної тактики і приписів КПК щодо «таємниці досудового слідства» і з незрозумілою для мене метою регулярно «зливають» у ЗМІ інформацію про початок того чи іншого «резонансного провадження» та/або оголошення підозри певній «знаковій» особі й обрання їй запобіжного заходу у формі «досудового арешту» або «багатомільйонної застави».
По-третє, такі повідомлення нічого корисного і позитивного не додають до оцінювання функціонування всієї системи антикримінальної юстиції та правової системи держави в цілому, оскільки остаточні результати їх протидії злочинності у конкретних антикримінальних провадженнях практично вже нікого цікавлять та й про ці результати мало що повідомляється у ЗМІ.
Виникає логічне запитання: яка позитивна мета таких дій органів забезпечення правопорядку і ЗМІ? Варіанти відповіді на нього у мене лише три: а) звітуватися перед суспільством за начебто «дуже круті» результати своєї діяльності; б) підвищити «градус» невдоволення у суспільстві діяннями можливих «злочинців» і викликати бажання покарання/помсти; в) налякати або попередити можливих співучасників та свідків, які ще не відомі органам досудового слідства, що до них ще можуть «прийти» за «доказами» і тому – будьте готові. Можливі й інші варіанти відповідей, про які доцільніше спитати у тих, хто таку інформацію розповсюджує.
Тим не менше, коментар Володимира Яворського, до професіоналізму якого ставлюся з глибокою повагою, мене зацікавив і я вирішив переглянути інтернет-ресурси щодо того повідомлення ДБР. І що ж я побачив в інтернеті?
Виявилося, що цю інформацію про оголошення підозри продублювали:
1. Сторінка Офісу Генерального прокурора у значно меншому інформаційному обсязі, ніж повідомлення ДБР, без повідомлення прізвищ, але з вказівкою на декількох посадовців: «діючому судді Господарського суду міста Києва, президенту-втікачу та прем’єр-міністру його часів» та з вагомою приміткою, в якій викладено зміст ст.62 Конституції України, яку я цитую вище. Переконаний, що не важко здогадатися (відшукати в інтернеті) про які конкретно прізвища йдеться.
2. Всі провідні ЗМІ та їх інтернет-сторінки також продублювали те повідомлення, але вже з певними додатковими деталями і нюансами: прізвищами декількох осіб А. Івченко, В.Януковича, М.Азарова, Ю.Тимошенко, П.Лазаренко (частині яких підозри у цій справі ще не оголошені, як я зрозумів?), а також з певними подробицями самої «справи», сумою «завданих державі збитків», можливими максимальними строками покарання винним.
3. Статтею-поясненнями основного «фігуранта газової справи» - судді Анатолія Івченка щодо змісту врученої йому підозри і судового перебігу господарського спору 13-річної давнини, яка опублікована у «Судово-юридичній газеті» у той самий день (18 січня 2025 року) що й публікації ДБР та інших ЗМІ.
Мене, як правника, зацікавили у цій «справі» два питання:
1. Що робили органи досудового слідства, виконавча влада, суди, два президенти держави та їх канцелярії 12-13 років тому і протягом всіх цих минулих років, якщо не змогли виявити «злочинні діяння» цього судді, та ще 11 суддів всіх судових інстанцій (як стверджує у своїй публікації підозрюваний Анатолій Івченко), які переглядали його судове рішення, підтвердили їх законність? А які наслідки для тих суддів, які переглядали судове рішення, повинні настати у зв'язку з підозрою у «державній зраді» судді першої інстанції та інших державних топ-посадовців…? Не розумію і не знаю відповіді на ці запитання, спираючись на інформацію у ЗМІ. Можливо, хто-небудь з читачів блогу знає такі відповіді…
2. Попередня кримінально-правова кваліфікація діяння судді за статтею 111 Кримінального кодексу України – «державна зрада» за ті діяння, які і якщо вони були вчинені у 2012 році.
Диспозиція статті 111 ККУ така: «Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України».
Виникають логічні запитання:
1. Чи міститься у судовому рішенні, яке було ухвалено у 2012 році підозрюваним у «державній зраді» суддею хоча би одне діяння, що знаходяться у вичерпному переліку злочинних діянь особи після «двокрапки» ?
2. Чи була Російська Федерація у 2012 році визнана Україною державою-агресором та в яких політичних, економічних, людських, воєнних відносинах знаходились ці держави поміж собою у тому ж році?
У мене відповідей на ці запитання також немає. Можливо, вони є у когось з читачів блогу?
Гортаючи інтернет-сторінки з метою дізнатися якісь додаткові подробиці цієї «справи», випадково натрапив на ще одну інформацію на сторінці «НЕНЬКА», про існування якої я взагалі нічого не знав. На цій сторінці міститься інформація про ще одну «державну зраду», але вже з боку чинних суддів Верховного Суду: Владислава Шиповича, Олени Білоконь, Євгена Синельникова та Наталії Сакари. Їхні «державні зради», як написано у цьому виданні, пов’язані з: оформленням нерухомості на родичів, навчанням дітей за кордоном та можливими зв’язками із окупаційною владою!
У вересні минулого 2024 року мені довелось взяти участь у Круглому столі, який був організований ГО “JUST GROUP» за сприяння Офісу Генерального прокурора та інших партнерів та участі представників органів досудового слідства і ЗМІ, на якому фахово обговорювалася проблема (не)дотримання «презумпції невинуватості» і «таємниці досудового слідства» органами правопорядку і ЗМІ. Учасники дискусії дійшли однозначного висновку, що: по-перше, органи антикримінальної юстиції часто по-різному, іноді - діаметрально протилежно розуміють сутність цієї проблеми у контексті задоволення суспільного інтересу до протидії злочинності; по-друге така проблема існує і вона потребує свого нагального та оптимального розв'язання.
Побіжний аналіз наведених публікацій, який не може претендувати на достовірність з відомих причин і підстав – у мене немає жодного доступу до офіційної інформації, все ж таки дозволяє сформулювати певні запитання-припущення, а саме - чого ми хочемо досягти у державі такими публікаціями і такими «справами»:
Безмежної свободи слова та інформації, яка продовжує розшаровувати суспільство на «патріотів і зрадників», чи все ж таки об’єднувати здорові сили воюючого народу у протистоянні з ворогом?
Підвищення рівня довіри суспільства до судів і суддів та підтримання їх намірів до самоочищення як самостійної гілки державної влади, яка здатна здійснювати правосуддя, і наповнення її новими достойними кадрами, чи продовження її паплюження, залякування та зовнішнього впливу усіма можливими методами і способами ?
Що робити з подальшим укріпленням єдності і здорового глузду у діяльності всіх інститутів триєдиної державної влади – законодавчої, виконавчої, судової – під проводом Президента України – верховним головнокомандувачем під час триваючої війни і гарантом конституційних прав і свобод людини?