Прийом вилучення є захисним рефлексом кожного експерта.
Станіслав Лем, «Уявна величина»
I
Сьогодні важко скласти навіть більш-менш задовільне уявлення про масштаби руйнування німецьких міст в останні роки Другої світової війни та ще важче розмірковувати про пов’язаний із цим руйнуванням жах. І хоча зі звіту союзників Strategic Bombing Surveys [1], даних Федерального відомства статистики та інших джерел відомо, що лише Королівські повітряні сили Великої Британії здійснили 400 000 вильотів та скинули над ворожою територією мільйон тонн бомб, що зі 131 міста, які зазнали масованого бомбардування, а часом і повторного, деякі були буквально стерті з лиця землі, що приблизно 600 000 цивільних у Німеччині стали жертвами повітряної війни, що було знищено три з половиною мільйони квартир, що на кінець війни бездомними були сім з половиною мільйонів осіб, що на кожного мешканця Кельна припадало 31,4, а на кожного дрезденця – 42,8 кубічних метрів щебеню, ми однаково не знаємо, що все це направду означає [2]. На той момент абсолютно виняткова в історії операція винищення увійшла до аналів нації, що формувалася заново, лише у вигляді розпливчастих узагальнень і, здається, майже не залишила больового сліду в колективній свідомості, значною мірою була усунута з ретроспективного досвіду потерпілих, а в дискусіях про внутрішній стан нашої країни ніколи не відігравала якоїсь суттєвої ролі, ніколи, як пізніше зазначив Александер Клуґе, не стала загальнодоступним шифром [3] – все це доволі парадоксально, якщо зважити на те, скільки людей із дня у день, із місяця в місяць, із року в рік потерпали від цієї кампанії та як довго вони стикалися з реальними, гнітючими наслідками, що висотували з людини (як можна гадати) будь-яке позитивне відчуття життя. Попри просто неймовірну енергію, з якою після кожного нальоту люди кидалися до відновлення більш-менш придатних умов існування, у таких містах, як, наприклад, Пфорцгайм, що тільки під час одного нальоту вночі 23 лютого 1945 року втратив третину свого 60-тисячного населення, навіть після 1950 року на горах щебеню стояли дощані хрести. А той жахливий сморід, який описує Дженет Фленнер у березні 1947 року, що з першого ж весняного потепління пробуджувався у розверзлій порожнечі варшавських підвалів [4], безперечно, зразу по війні ширився також і серед німецьких міст. Проте в сенсоріум тих, хто вижив і залишився на місці катастрофи, він вочевидь не проник. Люди пересувалися вулицями «посеред жахливих руїн, – пише Альфред Деблін із південно-західної Німеччини у датованій кінцем 1945 року нотатці, – так ніби нічого й не трапилось... і місто виглядало так завжди» [5]. Зворотним боком такої апатії було проголошення нового початку, незаперечного героїзму, з яким не гаючи часу слід було розпочати роботи з реорганізації та розчищення. У брошурі, присвяченій місту Вормс 1945–1955 років, сказано: «Наразі потрібні незламні люди, чисті у своїх вчинках та прагненнях. І навіть у майбутньому майже всім доведеться роками залишатися в авангарді відбудови» [6]. У тексті, написаному на замовлення міської адміністрації таким собі Віллі Руппертом, подано численні фотографії, а серед них – дві світлини Кеммерер-штрасе, відтворені тут. Отже, це тотальне руйнування виглядає не як жахливий кінець колективного збочення, а як, так би мовити, перший етап успішної відбудови. По закінченні розмови з керівництвом фірми IG-Farben у Франкфурті, що проходила у квітні 1945 року, Роберт Томас Пелл висловлює свій подив щодо німців, до чиїх заяв про намір «відродити свою країну й зробити її сильнішою та могутнішою, ніж вона була в минулому» [7] дивним чином домішується співчуття до самих себе, підлабузницьке самовиправдання, почуття ображеної невинності та затятість. Врешті свій намір вони таки здійснили, що легко можна побачити на поштівках, які подорожні Німеччиною можуть придбати в газетних кіосках Франкфурта й розіслати їх із метрополії на Майні по всьому світу. Тепер уже легендарна й у певному сенсі справді гідна подиву відбудова Німеччини, яка після завданих противниками руйнувань дорівнювала поетапній другій ліквідації власної передісторії – адже через необхідність розгортання величезного фронту робіт та створення нової, безликої реальності вона наперед мала покласти край будь-яким спогадам про минуле, – спрямовувала населення винятково на майбутнє та зобов’язувала його до мовчання про все те, що з ним трапилося. Німецькі свідчення про час, віддалений від нас менше ніж на тривалість одного людського життя, на диво мізерні й розпорошені, тож доволі показово, що у збірці репортажів «Європа в руїнах», опублікованій 1990 року Гансом Маґнусом Енценсберґером, були представлені тільки іноземні журналісти й письменники з творами, які до того часу в Німеччині майже не брали до уваги. Нечисленні тексти, написані німецькою мовою, належать колишнім емігрантам або авторам, які стоять дещо осторонь, на кшталт Макса Фріша. Ті, хто залишився в країні, охоче говорили про себе, як-от Вальтер фон Моло та Франк Тісс у згубній суперечці з Томасом Манном, і не забували нагадати, що в тяжку годину вони залишалися на батьківщині, тоді як інші відсиджувалися на почесних місцях в Америці. Проте вони цілковито утрималися від коментарів про перебіг та кінець руйнування, очевидно, також через острах, що реалістичні описи дискредитують їх перед окупаційною владою. Всупереч загальній думці, сучасний дефіцит спогадів не надолужила й повоєнна література, яка свідомо створювалася з 1947 року й від якої варто було сподіватися принаймні часткового розкриття істинного стану речей.
-
Звіти про стратегічне бомбардування (англ.). – Прим. пер.
-
Пор. H. Glaser, 1945 – Ein Leserbuch, Frankfurt a. M. 1995, c. 18 і наст., а також Sir Charles Webster, Noble Frankland, The Strategic Air Offensive Against Germany, Her Majesty's Stationary Office 1954–1956, особливо том IV, де в додатках зібрані статистичні дані та документи.
-
Пор. Geschichte und Eigensinn, Frankfurt a. M. 1981, c. 97.
-
Enzensberger, Europa in Trümmern, Frankfurt a. M. 1990, c. 240.
-
Там само, с. 188
-
Willi Ruppert, ... und Worms lebt dennoch, Wormser Verlagsdruckerei, o.J.
-
Enzensberger, op. cit., с. 110.
***
В. Ґ. Зебальд — німецький письменник та літературний критик, один із найвизначніших романістів кінця ХХ — поч. ХХІ століття. На момент його смерті у віці 57 років літературні критики вважали його одним із найвидатніших письменників. Твори В. Ґ. Зебальда здебільшого пов’язані з темами пам’яті та втрати пам’яті (як особистої, так і колективної) і занепаду (цивілізацій, традицій чи фізичних об’єктів). Це, зокрема, спроби примиритися з травмою Другої світової війни та її впливом на німців і в літературному плані впоратися з нею.
Роман Осадчук — український перекладач, літературознавець і перекладознавець. Перекладає з французької, німецької, англійської, іспанської, італійської та інших мов (Артюра Рембо, Алоїзіуса Бертрана, Поля Валері, Шарля Бодлера, Рене Шара, Альбера Камю, Жульєна Ґрака, Клода Сімона, Франсіса Понжа, Бориса Віана, Марґеріт Дюрас, Октавіо Паса, Ганса Карла Артманна, Томаса Манна, Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля, Карла Ясперса, Анрі Бергсона, Такаші Аріми, Луї-Фердінана Селіна, Ернста Юнґера, Вальтера Беньяміна, Альфреда Дебліна, Зигмунда Фройда, В. Ґ. Зебальда та ін.). Кандидат філологічних наук. Член НСПУ з 2015 року. Переклад вибраних творів Клода Сімона відзначений премією Сковороди (2004 р.) за найкращий переклад з французької на українську. З 2007 по 2009 рік — науковий співробітник Державної бібліотеки в Берліні. Працює вільним перекладачем. Мешкає в м. Лейпциг.