Конкурси: крихкість, поразки і невивчені уроки
Рік конкурсів у ключових культурних інституціях не лише нашорошив середовище, але й приніс розуміння: ми маємо вдосталь невивчених уроків. Те, що мало б бути можливістю підбити підсумки за останні роки, вже на початку року виглядало як потужний виклик захистити зроблене. Той факт, наскільки це виявилося складніше за власне розбудову інституцій, став для багатьох відкриттям. Ще болючішим стало усвідомлення, що чинити опір, аби зберегти так важко збудоване, готові не всі.
Уже навесні стало зрозуміло, що у випадках одних інституцій йтиметься про політичні перемовини, інших – про відкриту війну. Скандалом року і найпоказовішим кейсом «хакінгу» культури з боку держави став конкурс в УКФ: йому передувало призначення нової наглядової ради фонду, тиск на очільницю інституції та рішення переглянути результати експертного відбору за конкурсом «Знакові події». Через неймовірний тиск Юлія Федів була змушена забрати документи з конкурсу. Продовжуючи фарс із призначенням новим виконавчим директором УКФ екскерівника національного кінофотоархіву Берковського, наглядова рада УКФ ініціювала перевірку роботи Федів. І попри те, що більша частина культурного середовища одностайно висловилася на її підтримку, і #КейсЮліїФедів, і історія повалення найбільшої культурної інституції постмайдану оприявнила дірку на місці української культурної спільноти.
Спробами завести своїх кандидатів, а згодом і недолугим намаганням Мінкульту «відіграти назад» відзначився і конкурс у Довженко-Центрі. Було б смішно, якби не було несмішно: голові конкурсної комісії Ірині Подоляк довелося пояснювати міністру Ткаченку, що фарш не провертається назад, та підтверджувати беззаперечну легітимність результатів. Попри це, Олена Гончарук уже восьмий місяць керує інституцією у статусі в.о. Якщо зауважити, що весь цей час Гончарук змушена опиратися планам Мінкульту переглянути структуру і логіку архітектури Центру, то все це виглядає на старий добрий «ручник». Який усе ж дуже погано працює. Часи змінилися.
У низці інших культурних інституцій конкурси пройшли без великих потрясінь, усе ж добре настрашивши середовище, а подекуди й оприявнивши системні конфлікти всередині сектору державного управління культурою та культурною дипломатією.
Нову очільницю департаменту культури отримала цьогоріч і столиця – колишня виконавча директорка МЦ «Бабин Яр», що опікувалася сектором культурної спадщини в Мінкульті, за кілька місяців полишила його заради посади в КМДА, яку вважає «цікавішою». На жаль, «реформаторка та кризова менеджерка», як називає сама себе Барінова, вже встигла відзначитися «підвішуванням» конкурсів у ключових культурних закладах столиці.
Чого нас навчила конкурсна епопея-2021? Що як не можеш щось знищити – просто хакни? Що будь-яку процедуру можна обійти, маючи досить влади? Що, підважуючи чужі здобутки, можна підважити набагато більше: віру в те, що правила гри працюють і захищають всіх? Old news. Але цього року ми пішли на геть нову глибину байдужості, зневіри, роз’єднаності, слабкості, загроженості. І відчули, що не захищаючись по-справжньому, стаємо ще крихкіші і беззахисніші.
Взаємодія з державою: втома, зневіра і ходіння по колу
Держава цього року так часто виявляла зневагу до гравців культурного поля, заговорюючи важливі проблеми, застосовуючи «ручник», відверто брешучи, що, врешті, її вже годі вважати стейкхолдером культурної сфери. Держава в особі поточної влади – ненадійний партнер і недалекоглядний менеджер, що змінює правила протягом гри і ніколи не несе відповідальності.
Так і не вироблені культурні політики та стратегії, маріонеткове профільне міністерство (яке вже загалом байдуже, хто очолює), сумнівні люди в комісіях і наглядових радах, ладні, як у старі добрі 1990-ті, за нагоди встромити ногу в роботу інституцій. На щастя, у тих-таки комісіях і радах майже завжди є притомні люди, здатні ту ногу як не зламати, то боляче відштовхнути. Але, на жаль, риба гниє з голови: ОП має амбіції керувати культурою і приватні інтереси, але не має експертизи, і йому треба щось протиставляти. Нам здавалось, що ми за роки постмайдану напрацювали і процедури, і сильний голос спільноти, що має навички громадянського тиску. Це виявилося ілюзією.
Окрім іншого, конкурси 2021-го ще раз нагадали, що керівник культурної інституції – посада політична, тож із цим часом краще дають собі раду люди, що вміють мислити і діяти саме як чиновники і радше домовлятися, аніж опиратися. І доки одні чиновники декларують плани зміцнювати культурну суб'єктність України у світі, інші чесно визнають, що бачать дедалі менше шансів докорінного реформування системи. Але геть усім цей буремний рік укотре нагадує, що вступивши у смертельний двобій з драконом, є ризик самому перетворитися на нього.
Фахові пасіонарії, що прийшли до держсектору після Майдану, сьогодні все частіше його полишають. На щастя, за ці роки в інституціях (і культурних, і громадських, і третього сектору) виросли і зміцніли блискучі менеджери, що або вже очолили інституції, або невдовзі це зроблять: Олена Гончарук, Ірина Чужинова, Юлія Ваганова, Ольга Бірзул, Любов Цибульська, Соломія Боршош тощо.
Хороші часи минають швидко. Погані тягнуться довго. Неминучі відкати дають шанс нарешті зробити невиконану досі домашню роботу. Зараз важить глибоко дихати і пам’ятати: нові вікна можливостей ще будуть, і треба бути до них готовими.
Культурні політики постмайдану: хиткий поступ, що врізався в «турборежим»
Протягом цього року, підходячи до чергового конкурсного «бар’єра», ми часто повторювали собі: «Їм не вдасться». Вірячи, що за ці роки побудували систему, що встоїть, навіть якщо обрушити кілька її підвалин. Але 2021-й не лишив сумнівів: відкотити можна майже все.
Час показав, які далекоглядні ми були, поспішаючи з важливими змінами, аби досягти омріяної незворотності. Здавалося, перші швидкі успіхи забезпечать нам наступні. Але це працює, як у спорті: перші результати завжди найлегші, найважче починається згодом.
На жаль, частина змін, які нам вдалися і які ми помилково складали в кошик «незворотності і сталості», направду були несистемні та спорадичні. Вони теж потрібні і важливі, але на цьому нам нині не втриматися. За всі постмайданні роки в нас так ніколи і не з’явилося того, що називається суспільним договором. Ми навіть не спромоглися до ладу проговорити, що як суспільство вважаємо ключовими public goods і яке місце в цьому має посідати культура. Можливо, зараз, коли «вікно можливостей» з гуркотом зачинилося, нам нарешті вдасться це зробити.
Направду єдина незворотність, яку ми встигли побудувати – це ми самі, професіонали культурної сфери. Звиклі опиратися, працювати «всупереч», перечікувати важкі часи, реалізовувати свої ідеї майже без ресурсів, навчені, за Жаданом, «використати найменшу можливість».
Але цей рік показав: ми смертельно втомилися. Ми справді зробили за останні 5-7 років, як за 20. І, виклавшись на повну, не були морально готові, що наші досягнення змиє припливом. Нам треба навчитися перечікувати важкі часи: вчасно відновлювати сили, триматися своїх, розділяти відповідальність, підтримувати.
Середовище: відсутність спільноти, роз’єднаність і пошук простих рішень
Одне з питань, яке цей рік у культурі поставив руба – наявність культурної спільноти (не як символічного словосполучення, що описує дотичних до сфери, а як дієвих однодумців).
Уперше це питання постало з новою гостротою після конкурсу в Українському культурному фонді. Адже у вітчизняному реальному секторі культури тільки лінивий за останні три роки нічого не зробив «за підтримки УКФ». Коли ж інституцію брутально валили, охочих стояти за неї горою виявилося куди менше, ніж могло і мало б бути. Шалена втома кількох останніх років, зневіра і розгубленість перед новими викликами могли б згуртувати гравців культурного поля. Але сталося навпаки.
Відкочування виявилося гіршим за будь-які побоювання. Перемоги нині нечисленні і ситуативні, поразки – важкі і фруструють. Ми відчайдушно потребуємо дружнього плеча однодумців. Але тенденції до консолідації, на жаль, не видно.
Інститут «священних корів» замість інституту репутації, незвичка домовлятися, брак довіри і нездорова конкуренція – ось далеко неповний перелік слабких місць, що роблять українську культурну спільноту герметичною і водночас розрізненою.
Як це змінити? Як знайти спільне бачення на основі цінностей і почати виробляти практики співдіяння задля розвитку культурної сфери? Нині це запитання без відповідей, «до роздуму».
Наявні наразі спроби дати швидкі відповіді на кшталт нещодавно створеної Коаліції дієвців культури поки що не виглядають як щось системне. Гучний маніфест співзасновників, який обіцяє «згуртувати і порятувати», контрастує з нульовою (поки що) capacity. Месіанський пафос не замінить дорожньої карти, а її, вочевидь, ще належить витворити «усім світом». Та й навряд чи щось можна системно змінити, вчергове переписавши культурну стратегію. Пошук простих рішень – прикмета часу, коли проблема вже назріла, а реальних рецептів ще немає.
Виглядає на те, що рятувати культуру доведеться професіоналам культурного поля (ніколи такого не було, і от знову). Що ж нам може зараз допомогти? Готовність покладатися на себе і водночас шукати справжніх однодумців у полі, ширшому за культурне. Якщо принцип об’єднання за фахом у культурі не спрацював, можливо, варто шукати «спільників» серед тих, кому культура і Україна важать за цінностями і переконаннями. Бо без них жоден заклик «бути дієвцем» не має сенсу.
2021 рік у культурних політиках став тим, чого ми так відчайдушно прагнули не допустити. Роком відчаю, поразок, важких усвідомлень. Роком випробування на міцність: для людей і інституцій, правил гри і переконань. Щось, що видавалося базисом і основою, перетворилося на марево. Ну що ж, у складні часи краще заходити з розплющеними очима і без ілюзій. Бо є відчуття, що справжня темрява ще попереду. Але вже сутеніє.
