Ада Рибачук і Володимир Мельніченко – українські художники-шістдесятники. Їх найвідоміші твори – це Стіна пам'яті на Байковому кладовищі (рельєфи знищили в 1982 році), інтер’єр Київського центрального автовокзалу (відновлений цього року з ініціативи фонду АРВМ і силами небайдужих художників), серії панно в інтер'єрі Київського палацу дітей та юнацтва. У 1950-х роках подружжя тричі подорожувало на Північ – на острів Колгуєв, що в Білому морі, та в місто Нар’ян-Мар. Саме там, у селищі Кара, під час найтривалішої поїздки 1959 року, Ада Рибачук створила роботу «Закохані». Після повернення в Київ художники залишили картину на зберігання у приміщенні майстерень Національної спілки художників України. Там вона зберігалась до вересня 2020 року.
Коли утворився Фонд збереження культурної спадщини Ади Рибачук і Володимира Мельніченка, однією з його задач було формування повного каталогу робіт митців, розповідає юристка фонду Наталія Гнатюк. У серпні 2020 року співробітники фонду та Володимир Мельніченко разом відвідали майстерні НСХУ. Тоді робота «Закохані» ще була на місці. Уже за місяць, за словами голови правління фонду АРВМ Ксенії Кравцової, їм подзвонили колеги з майстерень і повідомили, що картина зникла: її зрізали з підрамника. «З тих пір ми чекали, що картина обов’язково десь “засвітиться”. Але побачити її у фейсбуці на фотографіях, зроблених у галереї Березницьких, було повною несподіванкою. Ще більшою несподіванкою було «авторство» Віктора Зарецького», – каже Гнатюк. Внучка Зарецького Олена також прокоментувала, що ця робота не належить її дідові.
Як повідомила Ксенія Кравцова в коментарі Lb.ua, з Євгеном Березницьким вони зустрілись одразу після претензії щодо картини: «В офісі нас зустрів чоловік на ім’я Сергій (прізвище нам невідоме), який вів розмову від імені своїх колег. Саме Сергій радив нам пошукати в майстернях НСХУ художника Олександра Тихого, який начебто і продав йому роботу. Наступного дня Євген Березницький сповістив нас, що Олександр Тихий нещодавно помер, і запропонував обговорити умови, на яких Фонд залишить картину в галереї Березницьких. Фонд відмовився від такої пропозиції і натомість запропонував віддячити галереї Березницьких публічним зверненням про достойний вчинок у разі повернення роботи. Сергій же заявив, що картина належить особисто йому і рішення приймає тільки він — а його цікавить лише зіставна компенсація. Потім Євген Березницький вдався до аналізу підпису Зарецького на картині, поставивши під сумнів авторство Ади Рибачук. На цьому етапі Фонд АРВМ вийшов з перемовин». За словами Кравцової, економічний вимір питання — це десятки тисяч доларів.
Євген Березницький назвав усе, що говорить Фонд, наклепом. Мовляв, колекція Березницьких не має стосунку до цієї роботи, і після виставки галерея повернула її власнику. Людмила Березницька відмовилася коментувати ситуацію і порадила «слідкувати за соціальними мережами, де все буде викладено».
Слідкуючи за мережами, ми обговорили ситуацію з юристкою та адвокаткою справи Наталею Гнатюк:
Як надалі відбуватиметься процес? Чи будете звертатися до правоохоронних органів?
Юридична сторона розвитку подій має декілька напрямків: кримінальне провадження та цивільне. Якщо дійсно виявиться, що цю роботу вкрали і додали підпис Віктора Зарецького, що є крадіжкою, — тоді це буде кримінальне провадження, будуть виконані слідчі дії. У рамках цивільного позову суд має витребувати роботу з чужого незаконного володіння. Уже є багато доказів, але я не можу їх розголошувати через адвокатську таємницю. Буде призначена мистецтвознавча експертиза, в процесі якої відбудеться атрибуція твору, тобто встановлення автора, періоду створення роботи.
Я, як юрист та адвокат, узагалі не розумію, як такий випадок міг статись у галереї. Адже перед тим, як влаштовувати виставки та продавати роботи, вони мають пройти етап юридичного аналізу. Це аналіз права власності та наявності авторських прав або укладеного ліцензійного договору. Галерист повинен перевірити провенанс роботи. Право власності на роботу можуть підтвердити тільки певні документи: договір купівлі-продажу, дарування, свідоцтво на право на спадщину, рішення суду.
Якби на цю картину були зазначені документи, тоді в цій конкретній ситуації в судовому порядку такий документ визнавався б недійсним. І так вирішився б конфлікт. Зараз існує обмеження на продаж робіт Ади Рибачук і Володимира Мельніченка. Загалом, вони майже не продавали своїх робіт: хотіли залишити їх майбутнім поколінням. Тому їхні роботи на артринку зустріти можна дуже рідко. Володимир Мельніченко живий, і він офіційно заявляє, що це його річ. Він власник цієї роботи. Ада Рибачук, на жаль, померла – усе майно перейшло до Володимира у спадок.
Як експертка та юристка, яка працює з митцями, галереями та мистецькими проєктами, як ви оцінюєте ситуацію з дотриманням юридичних формальностей і законів в українському артсередовищі?
Порівняно з минулим роком ситуація трохи покращилась. Навіть найвідоміші митці не мали юридичної грамотності та не укладали договорів. Вони не розуміли, навіщо це їм потрібно. Важливість усіх документів можна пояснити з досить прагматичної точки зору. Якщо продаж роботи відбувається офіційно та є можливість переглянути провенанс – це збільшує її вартість. А також дозволяє відстежувати, у кого зараз робота. Це дуже поширена ситуація, коли художник випадково дізнається про свою роботу в колекції, а він туди не продавав. Я помічаю, що в деклараціях держслужбовців побільшало мистецьких творів. Але знаючи, як працює артринок в Україні, у мене виникає питання: а що вони взагалі декларують? Без документів, як сказав мені один колекціонер, усе це метри дуже дорогих шпалер. Немає документів на роботу – вона просто не існує.
Я наведу банальний приклад. Ви прийшли купувати квартиру. Вам продали її, але документів ви не отримали. І ось ви вирішили її здати в оренду. Ваш орендар просить підписати договір. Але ви навіть не можете підтвердити, що ви її власник. А раптом ви шахрай? Так і з мистецтвом.
Для колекціонерів це важливо ще й тому, що, за законом, вони не мають права передавати роботу на виставку, використовувати зображення в проєктах і навіть друкувати в каталогах. Але багато колекціонерів усе це роблять – і порушують закон. Вони думають, що володіння картиною дозволяє їм розпоряджатися нею. Однак є ще інтелектуальні права художника – саме він володіє ними. Тобто перед тим, як віддавати картину на виставку, колекціонер має запитати дозволу в художника або його спадкоємців й укласти ліцензійний договір.
Власне, якби все працювало в юридичній площині, галеристи звернулися б до спадкоємців Віктора Зарецького – а ті підтвердили б, що картина не його, і не надали б дозволу на її публічний показ. І тоді вона взагалі не потрапила б на цю виставку.
Хто має контролювати наявність цих документів?
У нашому середовищі повинна з’явитись юридична культура. Такі історії, як з картиною «Закохані» – це ж не вперше. Я сподіваюсь, що публічність і розголос навколо неї вплинуть на юридичну грамотність і ставлення до юридичної відповідальності. У цій сфері в Україні досить сучасні закони та діє міжнародне право.
З приводу того, хто має контролювати наявність договорів, – художник або колекціонер, – мені здається, що вони обидва зацікавлені в цьому. Але завжди постає питання ціни та того, хто оплачуватиме послуги юриста. Насправді можна підготувати декілька документів, наприклад, договорів купівлі-продажу, та використовувати їх згодом. А колекціонер, який купує роботу, думаю, може сплатити відсоток від ціни. Не обов’язково митець має нести тягар витрат.
На мою думку, одна з причин, чому артринок в Україні не розвивається – це саме через те, що ринок перебуває в тіні, через відсутність документів, а отже – легальності. Художники не сплачують податків, колекціонери не укладають угод. Потрібно змінити ставлення до процесу купівлі-продажу робіт: сьогодні можна дешево продати роботу без документів, тому що потрібні гроші або хочеться заощадити на юридичному супроводі, але потім втрачається набагато більше. Я дуже сподіваюсь, що публічність цієї справи змінить ставлення колекціонерів і художників до придбання та продажу робіт.