За час, що минув після попереднього інтерв’ю, трапилось багато чого. Поговорімо про це детальніше. Зокрема, що відбулося між завершенням контракту і днем, коли був конкурс?
За день до конкурсу я вирішила зняти свою кандидатуру. Це не було емоційне рішення, це рішення, над яким я думала з кінця 2020 року, коли до закінчення мого контракту залишалось півтора місяця.
Контракт закінчився 8 лютого, і я знову поставила собі питання, чи варто заходити на друге коло і продовжувати працювати в державному секторі і, зокрема, в УКФ. Я зважувала аргументи «за» і «проти», радилася з командою і подала, врешті, документи.
Три роки – це досить короткий період, щоб створити інституцію настільки сталу, що неважливо, хто буде її директором – вона працюватиме за чіткими правилами. Крім того, уже влітку ми з фондом мали б вийти зі стратегією до 2030 року – це був один з аргументів на користь того, щоб узяти участь у конкурсі.
Але конкурс оголосили запізно – про те, щоб провести його вчасно, я говорила ще в кінці 2020 року. Але через локдаун, скасування конкурсів, відтермінування формування наглядової ради і призначення голови фонду мені потрібно було залишитися в.о. на період проведення конкурсу. Коли конкурс проводився, відбулись події, про які вже всі знають, – це були аргументи проти того, щоб продовжувати працювати на державу. Як би чесно і чітко ти не працював, завжди є елемент недосконалого середовища.
Що ти маєш на увазі, коли говориш про недосконале середовище?
УКФ не є творцем культурних політик, не є організацією, яка створює нормативно-правову базу. Отже, ми – реалізатори політик, які створюють органи, що стоять над нами в ієрархії. І ці органи не синхронізуються, коли створюють ці політики – приміром, між законом про УКФ, Бюджетним і Податковим кодексами немає узгодженості. Дуже часто зміни в закони, які розробляються спільнотою, проходять стільки пунктів узгодження і редактури, що до фіналу доходить у кращому разі 40% із оригінального документа.
Тож перший сигнал недосконалості середовища – це законодавство, в рамках якого ти маєш діяти.
Наступний крок – орган виконавчої влади, тобто Кабмін. Він розробляє підзаконні акти, до яких дотичні різні міністерства, не лише профільне, і в кожного з них своє бачення того, як УКФ має працювати. І виходить так, ніби група людей малює одну картину і кожен не бачить, що малює інший. На виході – абракадабра, яку інституція має якось застосовувати на практиці. І робити при цьому так, щоб громадськість, яка ці зміни ініціювала, отримала на етапі реалізації те, на що сподівалася.
Усі нові інституції – і УКФ, і Інститут книги, і Український інститут – повинні адаптовувати внутрішні правила під недосконалі норми, які спускаються згори.
Ще один момент – фінансова політика в державі, коли наявність коштів на папері не гарантує, що ці кошти зайдуть на рахунки саме тоді, коли це потрібно кінцевому споживачеві. Як і сталося з грантами інституційної підтримки, але і раніше так було. Ніби УКФ – це не частина системи органів державної влади, а приватний фонд, який щомісяця має доводити, що йому потрібні ці кошти.
Якщо цей фонд створила держава, то її представники мають розуміти, що під нього мають бути кошти в бюджеті, відповідно до політик, які цей фонд реалізує. Якщо ми надаємо гранти інституційної підтримки, то вони мають видаватися не в новорічну ніч, а влітку.
А чому не вдалося їх роздати влітку?
Тому що будь-який подібний процес передбачає розробку купи внутрішніх документів. Не можна з сьогодні на завтра щось запустити в державі.
Ну а по-друге, те, про що я казала – той факт, що гроші існують на папері, ще нічого не означає.
Тобто є ризик, що кожної хвилини вам можуть сказати: «Грошей у бюджеті немає, охрана, отмєна»?
Так.
Завжди є пріоритетні галузі, і у випадку з пандемією нею стала охорона здоров’я, і це логічно.
Але на рівні Кабміну або Верховної Ради бракувало комунікації з підзвітними інституціями: мовляв, так і так, грошей не вистачає, ми вам виплатимо пізніше.
Може, хтось тоді взагалі не подавався б на ці гранти інституційної підтримки, знаючи, що отримає їх у грудні.
Так. А вийшло так, що ми пообіцяли кошти, працювали на виснаження, щоб вони вчасно надійшли грантоотримувачам, а потім у результаті вони все одно не надходять вчасно. Тут вмикається принцип доміно: гроші прийшли невчасно – і все зсувається: і реалізація проєктів, і звітування, і перевірка.
Ясно, що в такій ситуації завжди починають шукати винних. Адже всі очікували, що нова державна інституція оперативно реагуватиме на все, що відбувається довкола, і надаватиме допомогу. А по факту ми перебуваємо посередині між державною машиною, яка говорить своєю мовою і ставить жорсткі обмеження, і культурно-мистецькою спільнотою, в якої є свої очікування.
У мене таке враження, що всі інституції: Кабмін, парламент, УКФ – ніби перебувають в окремих всесвітах, які майже не перетинаються.
І в цьому вся проблема. А потім виходить, що винен той, хто найбільше наближений до споживача.
Хто ставить підпис, іншими словами.
Так. І він несе відповідальність за цю недосконалу систему. І це стало останньою крапкою в моєму випадку. Відбувається знецінення людської роботи і самих людей, які працюють у держсекторі.
Основна історія тут, мені здається, – це недовіра. Ніхто нікому не довіряє.
Так, і хоч у законодавстві є презумпція невинуватості, але на тих, хто працює в держсекторі, і зокрема в культурі, це наче не поширюється. Натомість є велике очікування, що УКФ запрацює досконало лише через три роки після запуску, незважаючи на те, що інституція запускається і працює не у вакуумі.
Наскільки робота виконавчого директора УКФ залежить від Наглядової ради?
По-перше, Наглядова рада безпосередньо впливає на вибір директора, це прописано в законі. Але переможця все одно затверджує міністр культури. Теоретично, якщо переможець конкурсу не влаштовує міністра, з ним можуть не підписати контракт.
Крім того, виконавча дирекція Фонду всі стратегічні речі також затверджує на рівні Наглядової ради. Дирекція розробляє пріоритети діяльності, порядки проведення конкурсів, положення про те, як працюють експертні ради, порядок контролю за використанням державних коштів, порядок вирішення конфлікту інтересів, але затверджує їх на Наглядовій раді.
Тобто теоретично Наглядова рада може повністю змінити пріоритети Фонду: кому він надає фінансову підтримку, кому – ні?
Теоретично – так. Однак слід пам'ятати, що пріоритети Фонду, згідно із законом про УКФ, також затверджуються Мінкультом.
Але якщо вони узгодили свої рішення, то чому б і ні.
Закон дозволяє в будь-якому разі.
На мою думку, якщо говорити про сталість інституції, то помилка полягає ще й у тому, що каденції Наглядової ради та дирекції закінчуються одночасно. Тому мені здається, що моделі, прописані в Українському інституті та Суспільному мовленні, більш адекватні: наглядові ради там формуються поступово, щоб забезпечити інституційну пам’ять. А у нас виходить, що заходить дев’ятеро нових людей, які мають дуже швидко розібратись в роботі інституції й обрати нового (чи переобрати старого) директора. А в нашій державі прийнято так, що коли заходять нові, вважають, що все, що робили «старі», – це погано і хочуть це змінити.
А не дай боже, ще хтось із членів Наглядової ради не отримав грант від УКФ у попередні роки.
Так, у культурній спільноті взагалі часто формують думку про щось, про інституцію або людей, відштовхуючись від емоцій та інформаційного шуму довкола.
Ми побачили, що між старим складом Наглядової ради і новим не відбулося зустрічі, не було передачі справ, жодна сторіна їх не ініціювала. Тому я й кажу про хвилеподібну зміну Наглядової ради.
В Україні, на мою думку, немає правил ігри, і тому, ідучи на ризик і роблячи щось, ти не знаєш, якими будуть наслідки. Це як коли ти маєш зелену та червону кнопки і не знаєш, що буде, коли натиснеш одну з них – чи все окей, чи вибух, тому що колір кнопки змінюється в процесі. Це не може на тебе не впливати психологічно.
І тут парадокс, тому що разом з нормальними менеджерами в державному секторі є ті, хто роками примудряється там виживати і, у разі своєї некомпетентності, не нести жодної відповідальності.
Так, є багато людей, які просто не приймають жодних рішень. Вони просто сидять і роблять вигляд, що працюють.
На якому рівні?
На будь-якому рівні. Вони бояться ставити свої підписи. Тому й не відбувається фундаментальних змін.
Але нам як інституції все-таки дещо вдалося. Були люди, які раніше не вірили державі, не подавались на державні гранти, а тепер отримують фінансування і роблять круті проєкти державним коштом. Є організації, які вижили завдяки державі під час пандемії. Є багато маленьких бізнесів, які вижили завдяки УКФ і грантам інституційної підтримки.
Поговорімо про ситуацію, яка склалася місяць тому – зі зверненнями Спілки концертної індустрії і депутата Железняка? Що відбувається зараз?
Коли ми побачили у відкритих джерелах звернення Спілки, опублікували нашу відповідь, і також відбулися зустрічі з представникам спілки та з депутатом. На цих зустрічах ми пройшлися по всіх їхніх зауваженнях, дали свої роз’яснення і дійшли згоди, що надалі будемо продовжувати діалог.
Коли ця зустріч відбулася?
Майже відразу після публікації їхнього звернення.
Як це було публічно проартикульовано?
Ми зробили спільний пост на фейсбуці про те, що переходимо до діалогу, і про результати цього діалогу.
Я розумію представників приватного сектору, які ніколи раніше не мали справи з державними фондами. Але через те, що 2020 рік став кризовим роком, до нас почали звертатись ті, хто раніше не бачив у державі суб’єкта підтримки. Вони очікували, що ми зможемо відшкодувати збитки, яких вони зазнали під час пандемії. Але ми як фонд не могли це робити, адже гранти інституційної підтримки як форма допомоги не передбачали відшкодування зазнаних збитків. І ми мали працювати за алгоритмом, прописаним у законі про УКФ, з етапами технічного відбору, експертними оцінками та погодженням на рівні дирекції та Наглядової ради фонду. Крім того, ми як Фонд надаємо підтримку проєктам, а не просто роздаємо гроші організаціям. Цього розуміння з боку тих, хто подавався на гранти, не було.
Яка в тебе зараз комунікація з міністром? Ви говорили після конкурсу?
Так, у нас відбулася зустріч у мій останній робочий день, коли я передавала справи в.о. директора.
Кого призначили?
В.о. наразі – заступниця виконавчого директора Ірина Осадча.
Що зараз відбувається у фонді? Грантовий процес триває?
Так, усе згідно з операційним планом. Триває перевірка звітів по грантах інституційної підтримки, коли перевіряються всі фінансові та змістові документи і те, чи насправді гроші пішли на те, що було вказано в заявці.
Закінчився експертний відбір по чотирьох програмах, скоро опублікують реєстри, триває оцінювання експертами заявок по інших 8 програмах, і триває конкурс заявок за програмою «Культура плюс». На травень на виконання Закону «Про УКФ» планується звітна конференція за результатами діяльності Фонду у 2020 році. У другій половині року має бути планування на наступний рік і робота над стратегією на 2022-2030 роки. Але це все буде залежати від того, як пройдуть вибори директора і чи не будуть змінювати процедури.
Наостанок спробуймо спрогнозувати, що чекає на УКФ. Три сценарії: найкращий, найгірший і найімовірніший.
Найкращий сценарій – на другий конкурс подаються сильні кандидати, які хочуть і можуть працювати в державному секторі, хтось перемагає і якісно працює з Наглядовою радою, мінімально змінює процеси, і робота УКФ покращується. Тоді далі три наступні роки інституція буде стабілізуватись.
Негативний сценарій – коли керувати УКФ приходить людина, яка взагалі не орієнтується в його роботі, яка не мала відповідного досвіду, не зацікавлена в його розвитку і може згорнути всі прозорі процеси і увімкнути ручне управління. Тоді УКФ стане однією з бюджетних установ у підпорядкуванні Мінкульту, можливо, йому зменшать фінансування, ніхто не буде подаватись на гранти і настане загальне розчарування.
Середній сценарій – це коли наступний керівник або почне глобально змінювати процеси та підходи, або суттєво змінить команду, і це призведе до тимчасового колапсу інституції. Рано чи пізно вона стабілізується, але як вона це зробить – питання до цього керівника.
Але я все ще вірю в те, що вікно можливостей відкрите і перший варіант може стати реальністю.
За якими ознаками ми побачимо, що це вікно можливостей зачинилось?
Ми лише в ретроспективі зможемо це побачити, але грантоотримувачі побачать це вже на етапі погоджень проєктів дирекцією або Наглядовою радою. Наскільки останні будуть прислухатися до експертів, чи будуть змінювати склади експертних рад і так далі. Це буде зрозуміло вже в червні-липні.
Якщо екстраполювати ці сценарії на загальну ситуацію у сфері культури в Україні, то які будуть наслідки?
Фонд створив прецедент – основним реципієнтом державної підтримки тут був неурядовий сектор. Це, на мою думку, підсилило гравців у сфері і створило певну конкуренцію, соціальні ліфти для митців з регіонів, для тих, хто раніше не вірив у державу та їхав з України.
Якщо цей процес згорнути, припинити державне фінансування або урізати бюджет УКФ, це може призвести до відтоку професіоналів зі сфери культури – вони підуть деінде заробляти гроші, емігрують або орієнтуватимуться на міжнародних грантодавців, сили яких уже теж виснажуються. Тож ми можемо мати якщо не регрес, то затишшя у сфері культури.
Або може відбутись і зворотний ефект. Якщо послабиться УКФ, можуть з’явитись приватні фонди, які фінансуватимуть культурні проєкти. Передумови до цього є, якщо не станеться глобальної економічної кризи і не впаде великий бізнес.
Ще один варіант – міністерство розуміє, що фонд не є основним оператором державних коштів, і збільшує фінансування іншим інституціям в екосистемі – надає можливість надавати гранти, наприклад, Державній агенції з питань мистецтва. Тоді фонд буде не єдиним грантодавцем, разом з Держкіно та УІК, у цій системі. Можливо, він переключиться на підтримку кроссекторальних великих проєктів-брендів, типу «Ковчегу Україна» або Гогольфесту.
Але для всього цього має бути загальнодержавна візія на рівні головного оператора – Міністерства культури та інформаційної політики, якої наразі немає – вони лише працюють над стратегією культурної політики.