«Щедрик» належить до досить однорідної групи костюмно-патріотичних фільмів і естетично, і тематично. Такі фільми розповідають про дійсно важливі та варті висвітлення в популярному кіно події з нашої історії. Більшість має справді цікаву для патріотично-популярного кіно рису – це історії моральних перемог, але фактичних поразок героїв у своїй боротьбі. Ця риса цілком відповідає нашій історії XX сторіччя, коли перемогою було вже хоча б не зрадити себе, а в найкращому випадку – передати факел боротьби далі. Більш радісний і переможний варіант в історичному контексті можна було побачити хіба що в різновиді історичного фентезі на межі марення, як у стрічці «Захар Беркут». У фільмах про XX століття зразка «Крутів 1918», «Забороненого», «Таємного щоденника Симона Петлюри» гепі-енду в загальному сенсі не варто було очікувати – лише в нашому, особливому.
«Щедрик» ідеально прилаштований до цієї схеми, хоча він і не базується на конкретній історії. Фільм починається із заселення в січні 1939 року двох сімей – української та польської – в будинок у Станіславі (зараз Івано-Франківськ). Будинок належить єврейській родині. Ці родини – дзеркальні копії, які складаються з мами, тата та дівчинки років восьми; єдина різниця в тому, що українська родина – професійні музиканти, а польська – родина професійного військового.
Невеличкий антагонізм між ними – звісно, тільки з боку польської родини та тільки з боку дорослих – швидко сходить нанівець через цілющу силу «Щедрика», улюбленої щедрівки нашої головної героїні, дівчинки Ярослави. Вона співає її, коли приходить до польських сусідів запросити їх на різдвяний вечір до себе. Вирішивши по-добросусідськи долучитися до чужого свята, поляки таки йдуть у гості, де вже є єврейська родина з двома доньками. Деяку незручність, що виникає спочатку, знову рятує композиція Леонтовича, вдруге за п’ять хвилин. Цього разу її співає вже інтернаціональне тріо з дівчат усіх трьох національностей. Після цього в будинку настає мир і спокій, які порушаться тільки у вересні 1939 року, коли місто окупують радянські війська. Вони відразу депортують польську родину в напрямку Сибіру. Дивом дівчинка-полька в ніч арешту залишилася у своєї української подруги – і тепер живе в новій родині.
Далі фільм можна описати як низку новел, які групуються навколо різдвяних свят у тій самій квартирі, але в різні роки та під час різних окупацій. На зміну совєтам у 1941-му приходять німці, і тепер у нашій родині нове поповнення: дві єврейські дівчинки, старша Діна та молодша Талія; їхні батьки зникають після виклику до німецьких органів влади. Згодом у квартиру, яку займала польська родина, в’їжджає сім’я німецького військового. Тож до потреби ховати Діну та Талію під час перевірок додається особлива обачність, коли німці вирішують, що їхньому сину не завадять уроки співу – він разом з покоївкою родини починає ходити в нашу квартиру.
Куди прямує «Щедрик», можна зрозуміти досить рано. У цьому місці та в цей час події зрідка могли змінюватися на краще. Ми всі знаємо, кому буде належати місто після Другої світової, тож досить легко уявити, що може статися з тими нашими героїнями, що дожили до літа 1944 року, коли в місто знову зайшли радянські війська. «Щедрик» – перфектний фільм у сенсі дотримання головного тренду нашого патріотичного кіно. Це фільм про неминучу поразку його героїв – але збереження наступного покоління.
Естетично він теж звідти. Складається враження, що такі фільми зняла одна й та сама людина, бо вони однаково виглядають. Ця людина, що логічно, завжди наймала одних і тих самих артдиректора та костюмера – адже ці стрічки наповнені предметами реквізиту та одягом, який, здається, пронесли як священні реліквії ще з радянських часів і врятували від молі й інших шкідливих комах. Звісно, що й вберегли від змін, які відбулися в підході до роботи з історичним кіно за цей час. У фільмах на кшталт «Щедрика», «Таємного життя Симона Петлюри», «Крут 1918» ці зміни так і не сталися.
Частково вигляд таких робіт, і «Щедрика» серед них, зумовлений тим, що насправді вони потребують інших бюджетів. Утім свідчать і про слабкість багатьох професійних ланок кіновиробництва, і – будьмо чесними – про лінощі, які призводять до халтури. Ці лінощі мають наслідками певну атмосферу фільмів, і «Щедрик» є досить яскравим її прикладом. Це майже абстрактне кіно. Воно має небагато локацій, більшість фільму відбувається в одній квартирі, де через трагічні обставини стає все більше чужих дітей, яких приймають, годують, переховують і люблять як рідних.
Ця стрічка вимагає постійного залучення фантазії глядача та глибокого розуміння того, що кіно демонструє умовності. У конкретні речі тут важко вірити. Важко вірити в ламінат у квартирі нашої родини. Важко вірити в радянську алюмінієву дошку для прання в 1940-х. Дуже важко вірити в те, що у фільмі, який охоплює майже шість років, дітей грають ті самі акторки. Ми можемо втішатися, що цей жанр українського кіно виховує проактивного, розумного глядача, який сам прекрасно складе «Піаніста» Поланскі з майже намальованих крейдою на підлозі умовних позначень матеріальної реальності фільму. Але ж «Щедрик» – це не «Догвіль». І глядач, що прийшов на ніби абсолютно мейнстримне кіно, напевно, не має працювати замість фільму, коли той бере паузу.
А фільм робить паузи постійно. На диво, у цьому двогодинному фільмі відбувається не так уже й багато подій. «Щедрик» не сильно переймається історією наших героїв, не витрачає час на те, щоб надати якихось особливих, лише їм притаманних рис. Усі герої дуже узагальнені і є носіями ідентичності лише формально. Поляки пихаті, єврейська дівчинка плете халу на Хануку, її батько носить кіпу, а українська дівчинка співає «Щедрика». Фільм міцно тримається за рамки цих суто декоративних ознак.
«Щедрик» також не вимагає багато від акторів: вони тільки виконують дії, говорять слова, передбачені сценарієм, позначають емоції – але оцінити їхню фахову якість немає ніякої змоги. Актори майже є оболонками, що їх повинен наповнювати своїми емоціями емпатійний глядач. Вони – умовності.
Натомість ця стрічка витрачає дивовижну кількість часу на сцени, які можна назвати пустими, не заповненими сенсами. «Щедрик» смакує процеси, ніби розтягуючи кожен рух, дію та жест до абсурду – хоча навряд чи він дійсно прагне бути абсурдистським. Як фільм, що існує в досить вузькому полі визначених сенсів, він має бути обережним, тому часто пристає до безпечних сцен. Мати буде безконечно довго вкладати дітей спати, розповість їм історію на ніч, до них загляне батько, і так мине кілька хвилин. Чи от коли до квартири зайдуть двоє німецьких солдатів з перевіркою, це мала б бути напружена сцена – але фільм до неї підходить не з позиції створення напруження кінематографічними засобами, а з позиції методичної документації. Німець буде безцільно тинятися квартирою: загляне під ліжка – немає нікого, піде відчиняти дверцята шафи – знову нікого, зазирне за ширму у ванній кімнаті, дошкутильгавши до неї – пусто; а камера буде слухняно слідувати його кроками. Весь цей час глядач може кричати «холодно!» – ми знаємо, де ховаються дівчата, і в цій сцені немає жодної спроби створити бодай якесь напруження. Причому там, де в «Щедрику» вже сценарно закладений спосіб створити напругу, фільм одразу значно менше гає часу та знає, що робити.
Це можна було б назвати особливістю фільму, але зазвичай таке розтягування є, з одного боку, результатом лінощів, які не дають придумувати щось цікавіше, а з іншого – паралічу, який є наслідком страху вийти за рамки документації безпечних знаків. Тож батьки будуть безконечно демонструвати знаки любові до дітей, а камера буде безконечно плентатися за німецьким солдатом. «Щедрик» є дуже органічним фільмом чистих знаків та умовностей, які розтягуються в часі, щоб, не дай боже, не перетворитися на конкретику. Адже конкретика призведе до незручностей – а саме уникання незручностей є головною ознакою наших патріотичних фільмів. Вони нібито й хочуть розказати болючі, незручні, дорогі для нас історії, які надихали та стали уроками – але роблять це так, наче вони були абстракціями, у результаті стають фільмами про визвольні змагання трикутників під гнітом квадратів.
«Щедрик» міг вийти до 24 лютого 2022 року й був би ще одним патріотичним фільмом у довгому ряді однакових картин. Як і майже всі подібні стрічки, «Щедрик» отримав би статус фільму, який прийняли «неоднозначно» через формальні слабкості, але стримано хвалили б за важливість порушеної теми. Через таку саме ліниву, як і фільм, маркетингову стратегію «Щедрик» зібрав би в межах умовних 3-7 мільйонів гривень, які зазвичай заробляють у прокаті наші костюмно-патріотичні фільми. Скоріш за все, він їх і збере, про що свідчать результати першого вікенду (трохи більше від мільйона гривень). «Щедрик» мав би нагоду вийти на екрани як різдвяний дитячий фільм чи принаймні фільм для сімейного перегляду. Чесно кажучи, він заслуговував би тоді кращих слів, тому що ми допускаємо в таких фільмах вищий рівень умовностей. Але він отримав цілком дорослий рейтинг 16+, скоріш за все, через дві сцени демонстрації звірячої натури російської гебні (які можна було б пом’якшити так, щоб дорослому глядачу все одно був би прекрасно зрозумілий їхній сенс).
Але «Щедрик» вийшов після 24 лютого. І тепер, стоячи в ряду подібних стрічок, він виглядає неоковирним, незрозумілим архаїзмом. Бо навіть залишивши осторонь індустрійні недоліки таких фільмів, чи багато вони вартують зараз? Чого вартий після 24 лютого фільм «Заборонений», якщо він так і не наважився назвати реальне ім’я одного зі своїх антигероїв, адвоката Василя Стуса – Віктор Медведчук? Чого вартий «Щедрик», розповідаючи про абстрактних українців під гнітом карикатурних радянських енкаведистів, коли зараз Росія намагається знищити цілком конкретних нас? Через фільми на кшталт «Щедрика» ми так і не дізнаємося – чому. А отже, не дізнаємося, чим ми є для нас самих. «Щедрик» – мила, компліментарна фантазія, яка, подібно до майже всіх фільмів такого штибу, залишає нас із набором фетишів, що асоціюються з «українством», але яка нічого не розповідає і навіть не намагається розповісти про конкретних людей: наших предків, які жили, боролися, любили, ненавиділи, страждали, гинули в дуже конкретних ситуаціях і мали цілком конкретні переконання. «Щедрик» спізнився зі своїм виходом. Але ретроспективно оцінюючи всю низку таких фільмів, можемо сказати: у тому вигляді, в якому ми їх маємо, такі стрічки не повинні виходити ніколи.